Мантиса - Фаулз Джон

— Лікарка торкнулась його оголеного плеча: — Але зараз головне не хвилюватися. Просто заспокойтесь.

Вона знову підійшла до порога. За прочиненими дверима було якось дивно темно, й він нічого не розгледів. Знову втупивсь у вигнуті квадрати стелі, у ці густі ряди звисаючих коконів, кожен зі своєю вершиною-ґудзиком. Дармо що сірі, вони скидалися на груди. Шеренги за шеренгами грудей старшокласниць, отакий собі купол з одних розквітлих сосків. Він хотів був звернути на це увагу лікарки, але та все ще очікувала чогось із коридору, до того ж інтуїція підказала йому, що саме про це не слід зараз говорити. Спостереження було надто особистим, надто грайливим і могло б її образити.

Нарешті хтось жвавою ходою вступив до палати. То була молода медсестра походженням з Вест-Індії,— біла шапочка, брунатне обличчя, накрохмалена блакитна з білим лікарняна форма. В одній руці вона тримала скручену в рурку прогумовану підстилку. Вона кивнула в бік лікарки й ніби відрапортувала:

— Сестричка на стежці війни!

Лікарка пропустила повз вуха її слова й звернулася до хворого:

— Це — медсестра Корі.

— Приємно бачити вас тут, містере Ґрін. Він спереляку скорчив гримасу:

— Вибачте?..

Вона майже серйозно покивала на нього пальцем, зблиснули карі очі, зазвучав глибокий карибський голос:

— А відтепер ніяких вибачень. Інакше надаю ляпанців.

Йому сподобалася ця симпатична дівчина з почуттям гумору і владною вдачею. Через рідкісний збіг,— якби не він, то йшлося б про гени зовсім різних рас,— її очі були такого самого кольору, що й у лікарки.

— Зачиніть, сестричко, двері, будь ласка. Я хочу провести попередні процедури.

— Гаразд.

Доктор Дельфі знову склала руки на грудях. То була, мабуть, її улюблена постава. Лікарка уважно дивилась на нього й, здавалося, щось подумки зважувала, наче ще остаточно не вирішила, в чому полягатиме лікування, наче вона вбачає в пацієнтові не так особистість, як завдання, яке слід розв'язати. Зрештою ледь помітно всміхнулася:

— Вам боляче не буде. Багато пацієнтів вважали процедури приємними і заспокійливими. — Вона глипнула на медсестру, яка вже стояла по той бік ліжка:

— Почнемо?

Обидві жінки разом нахилились і впевненими рухами, що свідчили про досвід, розв'язали матрац спочатку з одного боку, потім з другого, звільнили простирадла і вправно склали їх у ногах ліжка. Пацієнт спробував сісти, але ті вдвох лагідно змусили його повернутись у попереднє положення. Доктор Дельфі сказала:

— Лежіть спокійно. Так як зараз.

її голос, хоча й тихий, помітно пожвавів; і вона прочитала в очах пацієнта розгубленість.

— Мій любий, я — лікар, а це — медсестра. Ми бачимо голі чоловічі тіла день у день.

— О, так,— озвався він,— вибачте.

— А тепер ми повинні підкласти під вас прогумовану підстилку. Поверніться обличчям до мене. — Він повернувся і відчув, як медсестра підкладає йому підстилку вздовж спини. — А тепер на другий бік. Через сувій. Ось так. Гарно. А тепер на спину. — Йому не залишалося нічого, як дивитись у розкреслену квадратами стелю. Під ним старанно натягли підстилку. — А тепер підніміть руки й закладіть їх під голову. Ось так. А тепер заплющіть очі. Я хочу, щоб ви розслабилися. Ви перебуваєте в найкращій лікарні Європи. В нас дуже високий процент одужань. Вважайте, що ви не щезли без сліду, що ви вже на шляху до одужання. Просто розслабте усі ваші м'язи. І свідомість. Усе буде добре. — Настала пауза. — А зараз ми хочемо перевірити вас на деякі реакції нервової системи. Ви повинні лежати зовсім спокійно.

— Добре.

Він слухняно заплющив очі. На деякий час запала цілковита тиша, тільки годинник відраховував час, після чого прозвучав тихий наказ лікаря:

— Починайте, сестричко.

Дві легкі долоні торкнулися його рук, закладених під голову на подушці, ковзнули вниз до пахв, потім ще нижче вздовж тіла, спинилися на стегнах, натисли.

— Мої руки на дотик приємні й теплі, містере Майлз?

— Так, дякую.

Медсестра відняла руки, але тільки на мить. Лівою рукою вона вправно підняла його в'ялий пеніс, а правою стала поволі масажувати калитку. Хворий вирячився на неї, лікарка нахилилася до нього.

— Нервовий центр пам'яті в мозку тісно пов'язаний із центром, який контролює діяльність статевих залоз. Ми повинні пересвідчитися, що останній функціонує справно. Це звичайна процедура, нема причин соромитись. А тепер, будь ласка, все-таки заплющіть очі.

В її очах не лишилось ані сліду усмішки чи зарозумілості, а тільки професійна серйозність. Він знову заплющив очі. Масаж відновився. Другою рукою медсестра погладжувала член знизу. Хоча зовсім розслабитися пацієнт і не зміг, сама процедура справді видавалася йому цілком клінічною, звичайною справою. І наче на підтвердження того лікарка стала перемовлятися через ліжко з медсестрою:

— Вони вже дали лад каналізації?

— Ви жартуєте!

— Не розумію, що діється у господарському відділі. Що більше скарг, то більший безлад.

— Вони одно ріжуться в карти в бойлерній. Сама бачила.

— Я спробую напустити на них містера Пікока.

— Нехай щастить.

Не розплющуючи очей, пацієнт був майже певний, що лікарку потішили саркастично смиренні слова медсестри; після останньої репліки вони неодмінно всміхнулись одна одній. Настала тиша. Ніжне потискування тривало, а ще погладжування, а ще час від часу пальці бігали туди-сюди. Однак у словах, якими обмінялися медички, щось видалося йому знайомим. Начебто він уже колись чув уривок такої розмови, властивої для шпиталю, начебто йому в житті щось таке вже траплялося чути, навіть оце вже колись було... але ж як могло так статися, щоб він геть-чисто все забув?

— Реакція? — тихо спитала лікарка.

— Негативна,— відповіла медсестра.

Він відчув, як усе ще обм'яклий член підняли й відпустили; затим процедура поновилася. Вже у відчаї, через мряку, через жорстокий моругий мур амнезії він силкувався допопасти втрачений кістяк досвіду й знань. Шпиталі, лікарі, медсестри, ліки, лікування... З того боку ліжка, де стояла лікарка, почувся рух:

— Подайте мені вашу праву руку, містере Ґрін.

Заціпенілий, він ані не поворушився, але вона взяла його руку з-під голови й підняла догори. Його пальці торкнулись оголеної груді. Ще більше очманілий і нажаханий, він розплющив очі. Над ним нахилилася доктор Дельфі з розстебнутою душею й дивилася кудись над його головою з таким виглядом, наче вона не що інше, а вимірює у нього пульс. Його руку повели до другої груді.

— Що ви робите? Вона й не глянула вниз.

— Будь ласка, помовчте, містере Майлз. Я хочу, щоб ви зосередилися на ваших тактильних відчуттях.

Його очі помандрували вниз, де відкривався білий халат, затим угору,— вже втретє, вкрай ошелешений, він даремно шукав її очей. Бо недавні слова про те, ніби вона нічого не має під халатом, він зрозумів був, як просте перебільшення.

— Я не розумію, чого вам треба.

— Я ж вам щойно усе пояснила. Ми повинні перевірити ваші рефлекси.

— Ви хочете сказати...

Вона опустила на нього очі, й у її погляді вже була виразно помітна дратівливість.

— Раніше вам доводилося здавати аналіз, чи не так? І зараз відбувається те ж саме.

Він став забирати руку:

— Але ж я... ви...

Несподівано вона заговорила суворо і холодно:

— Послухайте, містере Майлз, медсестрі й мені сьогодні ще треба обійти багатьох пацієнтів. Ви ж хочете вилікуватися, правда?

— Так, звичайно. Але...

— Отож заплющіть очі. І, ради Бога, намагайтесь поводитися хоча б трішки розкутіше. Ми не можемо залишатися з вами цілий день. — Вона схилилася над ним, спершись на руки по обидва боки подушки. — А зараз обома руками. Де вам хочеться.

Однак його руки лишалися там, де й були. На подушці, складені за головою.

— Я не можу. Зовсім не знайома людина. Лікарка глибоко вдихнула повітря.

— Містере Ґрін, я хочу, щоб ви бачили в мені передусім незнайому жінку. Чи, може, ви хочете сказати, що воліли б, аби цю процедуру проводив медбрат і лікар-чоловік?

— Та що ви!

Лікарка пильно подивилася йому в очі.

— Моє тіло викликає у вас відразу? — її голос і очі тепер стали владними й безапеляційними — вона не потерпить відмови. Пацієнт перевів погляд з її обличчя на груди в напівсутінках між вилогами халата і відвернувсь.

— Я не розумію, що спільного це має...

— Те, що ви називаєте словом "це", як не дивно, є найновішим і загально-схваленим методом лікування саме таких недужих.

— Я нічого не чув про цей метод.

— Ще кілька хвилин тому ви так само нічого не чули про своїх дружину й дітей. У вас важкий випадок утрати пам'яті.

— Таке я, мабуть, пам'ятав би.

— А ви пам'ятаєте, які у вас політичні погляди? — Він нічого не відповів. — А релігійні переконання? Чи, може, рахунок у банку? Або фах?

— Ви ж знаєте, що ні.

— Отож будьте ласкаві довіритися мені. Я знаю, що роблю. Не для того довгі роки опановувала свій фах, щоб опісля піддавали сумнівам мої професійні висновки, та ще й отак наївно. Ви в чудовому фізичному стані. Вчора я вас дуже уважно обстежила. Ваші геніталії цілком нормальні. Я не вимагаю від вас нічого неможливого.

Він так і не повернувся до неї обличчям. Важко ковтнув і впівголоса запитав:

— А я б не міг... якось сам?

— Ми не перевіряємо вашої здатності виробляти просто сперму, містере Ґрін. Він не збагнув, що означала зневажлива інтонація, з якою вона вимовила

слово "сперма", наче воно було співзвучне словам "мило" чи "піна".

— Мені так не по собі.

— Не забувайте, ради Бога, що ви в лікарні. У цьому немає нічого, що зачіпало б вас особисто. Медсестра і я, ми просто займаємося звичайними процедурами. І ми просимо тільки трішки вашої співучасті... Сестро?

— Все ще негативно, лікарю.

— А зараз ви покинете ваші вибрики, містере Майлз. У мене абсолютно нормальне тіло. Заплющіть очі й беріть його.

її голос і погляд нагадували старосвітську няню, яка вмовляє забудькувату дитину виконати ще одну природну справу.

— Але ж навіщо?

— І покиньте, будь ласка, задавати ці безглузді запитання.

Вона підвела очі і втупилася у стіну за його ліжком, кладучи цим край подальшим теревеням. Урешті-решт він заплющив очі й рвучко підняв руки назустріч персам. Він не став їх пестити, а тільки тримав у руках. Вони були теплі, пружні й приємно заповнювали долоні; став відчутним терпкуватий аромат, схожий на запах мирту,— без сумніву, то був запах якогось антисептичного мила.