Згасле серце - Цвейг Стефан
Він зайшов до крамниці й за якийсь дріб'язок купив собі ту сучкувату ломаку. І тільки-но стиснув її в руці, тяжку й небезпечну, як уже відчув себе дужчим: адже зброя завжди надає кволій людині більшої певності. Він міцно тримав палицю й відчував, як напружуються м'язи в нього на руці. "Убити… вбити собаку!" – бурмотів він сам до себе, й мимоволі його важка, непевна хода ставала твердіша, швидша; він майже бігав туди й сюди набережною, захеканий і спітнілий не так із натуги, як із люті, що прорвалася в ньому. Рука його дедалі міцніше стискала чималу головку палиці.
Так озброєний, він увійшов у блакитну тінь прохолодної тераси й роздратованим поглядом почав шукати невідомого ворога. І справді: в кутку у м'яких плетених кріслах, смокчучи крізь соломинки віскі з содовою водою, весело балакаючи, вони сиділи всі разом, безтурботні й ліниві: його дружина, дочка й неминуча трійця. "Котрий же з них? Котрий? – думав він тупо, стискаючи в кулаці важку палицю. – Кому з них розтрощити голову?… кому?… кому?" Та Ерна, не так зрозумівши його неспокійний допитливий погляд, схопилася з місця й побігла йому назустріч.
– Нарешті ви з'явилися, татусю! А ми всюди шукали вас. Уявіть собі, пан фон Медфіц бере нас у свій "фіат", і ми поїдемо з ним аж до Дезенцано, навколо цілого озера. – І вона ласкаво підштовхнула його до столу, так, начебто він за те запрошення мав ще й дякувати.
Чоловіки ввічливо повставали, щоб привітатися з ним. Старий затремтів. Але до його плеча ласкаво й заспокійливо тулилося тепле доччине тіло, відбираючи в нього рішучість. Він безвладно стиснув одну по одній простягнені руки, мовчки сів, дістав сигару й гнівно вп'явся зубами в м'яку тютюнову масу. Розмова по-французькому, яку він був перебив, жваво потекла знову; часом за столом спалахував веселий сміх.
Старий сидів зіщулений, мовчазний і так гриз сигару, що аж брунатний сік стікав йому на зуби.
"Їхня правда… авжеж, їхня правда, – думав він. – Мені плюють у вічі… а я ще й руку подаю… всім трьом подав, а сам же добре знаю, що один із них і є той падлюка… і сиджу собі спокійно разом із ним за одним столом… я не вбив його, ні, не вбив, а ввічливо подав йому руку… Їхня правда, ще б пак, чого ж їм не сміятися наді мною… А як вони всі розмовляють у моїй присутності. Так, наче мене тут зовсім немає… наче я вже лежу в землі… а вони ж обидві знають, і Ерна, й її мати, що я не розумію жодного слова по-французькому… обидві знають… обидві, і жодна не запитає мене хоч що-небудь, бодай про людське око, щоб я це здавався таким смішним, таким страшенно смішним… Вони мене навіть не помічають… Для них я лише неприємний додаток, зайва морока… вони мене соромляться і зносять тільки тому, що я заробляю гроші… О, ті гроші, ті брудні, мерзенні гроші, якими я їх зіпсував… ті гроші, на яких лежить прокляття Господнє!.. Моя дружина, моя рідна дитина не озиваються до мене й словом, тільки на тих дармоїдів, на тих вилизаних, вичепурених бевзів звернені їхні очі… Як вони хихочуть до них, аж верещать, неначе їх лоскоче хто… А я… я всьому потураю… сиджу тут, слухаю, як вони регочуться, нічого не розумію і все ж таки сиджу, замість гримнути кулаком… уперіщити їх палицею, розігнати на чотири вітри, доки ще вони не почали паруватися на моїх очах… Я все дозволяю; сиджу й мовчу, як дурень… боягуз… боягуз… боягуз!.."
– Дозвольте, – сказав каліченою німецькою мовою італійський офіцер і сягнув по запальничку.
Старий, прокинувшись із своєї гіркої задуми, здригнувся й люто глянув на офіцера, який ні про що не здогадувався. На мить його опанував шалений гнів, і він гарячково стиснув у руці палицю. Потім уста його скривились і розпливлися в безглуздій усмішці.
– О, я дозволяю, – промовив він, і голос у нього зірвався. – Авжеж, я дозволяю, ха-ха… я все дозволяю… все, що завгодно… ха-ха… все… все, що в мене є, до ваших послуг… зі мною можна собі все дозволити…
Офіцер вражено глянув на нього. Не знавши мови, він не зрозумів його як слід. Але та крива безглузда усмішка стурбувала його. Німець мимоволі схопився, жінки зблідли як стіна, на мить запала тяжка, задушлива тиша, наче під час коротенького проміжку між блискавкою і гуркотом грому.
Проте злісна усмішка швидко зійшла з обличчя, палиця випала із судомно стисненого кулака. Старий зіщулився, наче побитий собака, і збентежено кашлянув, переляканий власною сміливістю. Щоб розвіяти прикре напруження, Ерна квапливо поновила перервану розмову, німецький барон відповів зумисне весело, і по кількох хвилинах уже знову безжурно котилася річка слів, що на мить була зупинилась.
Старий сидів серед балакучого гуртка, зовсім до нього не причетний, – можна було подумати, що він спить. Замашна палиця, яка впала в нього з рук, ні на що не потрібна, погойдувалась між ногами. Дедалі нижче схилялась голова його на руку. Та тепер ніхто вже на нього не зважав: над його мовчанкою лунко перекочувалися хвилі балачки, закипаючи інколи пінявою сміху від якогось грайливо кинутого жарту, а він лежав непорушно на самому дні, в непроглядній пітьмі сорому й горя.
Чоловіки підвелися, слідом за ними швидко рушила Ерна й трохи повільніше мати: вони подалися на веселе запрошення своїх кавалерів до танцювальної зали, не вважаючи за потрібне покликати з собою й старого, що наче дрімав, поринувши в тупу задуму. І аж відчувши раптом пустку навколо себе, він стрепенувся, як сонний уночі, коли ковдра зсунеться з нього і холодний протяг війне по голому тілі. Мимоволі обвів поглядом порожні крісла, але в сусідній залі вже хтось тарабанив на роялі уривчасту джазову мелодію, чути було сміх і схвальні вигуки. Пішли танцювати. Так, танцювати, без угаву танцювати, це вони вміють. Раз у раз розпалювати кров, хтиво тертися одне об одне, аж поки досягнеш усього. Танцюють увечері, вночі й серед білого дня, кляті ледарі, нероби, цим вони й зваблюють жінок.
Старий знову злісно схопив свою палицю й почвалав за ними. У дверях він зупинився. Німецький барон сидів коло рояля трохи боком, щоб заразом дивитися на тих, що танцюють, і навмання тарабанив напам'ять якусь американську модну пісеньку. Ерна танцювала з офіцером, матір, дебелу й неповоротку, вів, хоч йому доводилося й нелегко, довготелесий граф Убальді. Та старий дивився лише на Ерну і її партнера. Як той жевжик легко й підлесливо поклав руки на її тендітні плечі, наче вона геть уся належала йому! Як вона горнулася до нього всім тілом, немов обіцяла йому себе! Як вони тяглися одне до одного перед його очима, ледве стримуючи жагу! Так, це був він, він, – кожен рух їхніх збурених тіл свідчив, що вони вже пізнали одне одного, що вони вже близькі до останку. Так, це був він, він, і ніхто більше; старий вичитував це з її очей, примружених, а проте сповнених вогкого блиску, – вони випромінювали згадку про більшу втіху; так, це був він, той злодій, що вночі палко торкався всього, тепер наполовину схованого під легкою тоненькою сукнею, злодій, що вкрав його дитину… його дитину! Старий мимохіть підступив ближче, щоб вирвати її з його обіймів. Але вона його не помітила. Вона вся віддавалася ритмові танцю, скорялася непомітному натискові партнера, що водив її, зводив її, відкинувши назад голову, ледь розтуливши вуста, сп'янівши, забувши про все, вона пливла на легких хвилях музики, не відчуваючи ні простору, ні часу, не помічаючи старого батька, який, тремтячи, задихаючись, налитими кров'ю очима дивився на неї в шаленому нападі гніву. Вона відчувала тільки себе саму, своє власне молоде тіло, слухняно линучи за уривчастою лоскітною мелодією; відчувала тільки себе та ще жагу чоловіка, чиє обличчя майже торкалося її, дужу руку, що обіймала її, і, погойдуючись у танці, боролася з бажанням припасти до нього жагучими устами, віддатися його владній силі. І все це старий угадував болісно загостреним чуттям: щоразу, коли хвиля танцю відносила її геть, йому здавалося, ніби вона пропадає навіки.
Раптом, мов порвана струна, музика завмерла на половині такту. Барон схопився з стільця й сказав, сміючись:
– Assez joué pour vous. Maintenant je veux danser moi-même.[41]
Всі весело погодились, пари розійшлися, і маленьке товариство розбрелося по кімнаті.
Старий знову отямився: тепер треба щось зробити, щось сказати! Не стояти таким вайлом, не бути таким нестерпно зайвим! Дружина саме проходила повз нього, трохи засапана з натуги, та проте дуже задоволена. Гнів несподівано додав йому сміливості. Він заступив їй дорогу:
– Ходімо, – нетерпляче прохрипів він, – мені треба поговорити з тобою.
Вона вражено глянула на нього: на його блідому чолі виступили краплі поту, очі неспокійно блукали. Що йому треба? Чого йому забаглося саме тепер її турбувати? У неї вже розтулилися вуста для якоїсь ухильної відповіді, але в його поведінці було щось таке напружене, таке загрозливе, що вона, раптом пригадавши його недавній вибух гніву, знехотя пішла-таки за ним.
– Excusez, messieurs, un instant![42] – вибачилась вона спершу перед чоловіками.
"У них вона просить вибачення, – гірко подумав старий, – а переді мною не вибачились, коли встали з-за столу. Я для них собака, ганчірка, на яку можна наступити ногою. Але їхня правда, їхня правда, коли я все це терплю!"
Вона чекала, суворо звівши брови; наче учень перед учителем, стояв він перед нею, і губи в нього тремтіли.
– В чім справа? – запитала нарешті вона.
– Я не хочу… не хочу… – забелькотів він безпорадно, – не хочу, щоб ви… щоб ви зналися з тими людьми…
– З якими людьми? – перепитала вона, вдаючи, що нічого не зрозуміла, й зміряла його обуреним поглядом, наче він образив її саму.
– З отими он, – кивнув він люто присадкуватою головою в бік зали. – Мені це не до вподоби… Я не хочу…
– Чому ж це?
"Завжди цей інквізиторський тон, – думав він злісно, – ніби я її служник". І, ще дужче хвилюючись, пробелькотів:
– Я маю свої підстави… вагомі підстави… Мені не подобається… Я не хочу, щоб Ерна розмовляла з тими людьми… я не зобов'язаний пояснювати все…
– Коли так, то дуже жалкую, – кинула вона бундючно. – Я вважаю, що вони всі три чудово виховані, прекрасні люди, і волію їхнє товариство, ніж те, яке ми маємо вдома.
– Прекрасні люди!.. Ці нероби… ці… ці… – Гнів стискав йому горло.
