Згасле серце - Цвейг Стефан

Нараз він тупнув ногою. – Не хочу… забороняю… розумієш?

– Ні, – відповіла вона незворушно. – Нічого не розумію. Не знаю, чому я повинна дитині псувати втіху…

– Втіху!.. Втіху!.. – він похитнувся, наче його хто вдарив, обличчя в нього спаленіло, на чолі виступив холодний піт, рука потяглася по палицю, щоб спертися на неї чи вдарити. Але він її забув. Це зразу протверезило його. Він опанував себе, й на серці в нього раптом потеплішало. Він підступив ближче, наче хотів узяти її за руку. Голос його пом'якшав, став майже благальний. – Ти… ти мене не розумієш… Я ж нічого не хочу для себе… Я прошу у вас лиш одного… це моє перше прохання за багато років: їдьмо геть звідсіля… геть, до Флоренції, до Рима, куди хочете, мені однаково… Вирішуйте самі куди… але геть звідси, прошу тебе… поїдьмо… поїдьмо звідси… сьогодні ж… сьогодні… я… я більше не можу цього витримати… не можу.

– Сьогодні? – Вона здивовано глянула на нього й нахмурилась. – Сьогодні їхати? Що за химерне бажання?… І тільки тому, що ці панове тобі неприємні! Зрештою, тебе ж ніхто не примушує зустрічатися з ними.

Та він і далі стояв перед нею, благально піднявши руки.

– Я не можу цього знести, кажу тобі… не можу, не можу. Не допитуйся чому, прошу тебе, але повір, що я не можу цього знести… не можу. Хоч раз у житті зробіть щось для мене, однісінький раз!

У сусідній кімнаті знову затарабанили на роялі. Вона глянула на нього, мимоволі вражена його відчаєм; але ж який він невимовно смішний, маленький, товстий чоловічок з червоним, мов рак, обличчям, з каламутними, підпухлими очима, з піднятими вгору тримтячими руками, що стирчали з надто коротких рукавів; прикро було бачити його таким жалюгідним. Співчуття згасло, і вона холодно сказала:

– Це неможливо. Ми пообіцяли сьогодні поїхати з ними на прогулянку… а від'їздити завтра, коли ми заплатили за три тижні… з нас будуть сміятися… Я не бачу ані найменшого приводу до від'їзду… Я лишаюся тут, і Ерна теж…

– А я можу їхати собі, правда?… Я вам тут тільки заважаю… заважаю… втішатися!

Цим глухим криком він спинив її на півслові. Його присадкувате, огрядне тіло випросталось, руки стислись у кулаки, на чолі зловісно засіпалась набрякла жилка. Здавалося, він зараз або ще щось скаже, або вдарить. Та раптом він рвучко обернувся, швидко подався перевальцем до сходів і майже побіг нагору, дедалі швидше, наче втікав від погоні.

Старий, важко дихаючи, спинався сходами: аби лише дістатися до своєї кімнати, побути самому, опанувати себе, приборкати нерви, не вчинити чогось безглуздого! Він уже досяг горішнього поверху, аж раптом – немов розпечені пазурі звідкись ізсередини вп'ялися йому в нутрощі – сперся на стіну й побілів, мов крейда. Ох, цей скажений біль, що пік і стискав лещатами! Він щосили зціпив зуби, щоб не закричати, і, глухо стогнучи, скорчився всім тілом.

Він зразу збагнув, що з ним таке: кололо в печінці, це був один із тих жахливих нападів, що останнім часом не раз давалися йому взнаки, але ніколи він не відчував таких пекельних мук, як сьогодні. "Вам не можна хвилюватися", – згадав він лікареві накази і, хоч як йому боліло, злісно поглузував із самого себе: "Легко сказати – не можна хвилюватися… ану хай би пан професор сам спробував не хвилюватися, коли рідна дитина… ох… ох…"

Старий знову тяжко застогнав, так люто вгризалися невидимі пазурі у змучене тіло. Він насилу дочвалав до дверей своєї кімнати, штовхнув їх і, впавши на канапу, вп'явся зубами в подушку. Біль трохи попустив, гаряче вістря вже не так глибоко сягало в зранені нутрощі. "Треба б прикласти компрес, – згадав він, – випити крапель, і зразу полегшає". Та не було нікого, хто б йому допоміг, анікогісінько. А він сам не мав сили добратися до сусідньої кімнати чи хоча б до дзвінка.

"Нікого немає, – гірко подумав він, – отак і здохну колись, як собака під тином… Адже ж я знаю, що це не печінка мене мучить… це смерть підкрадається до мене… Я знаю, що мені вже кінець, і жоден професор, жодні ліки мені вже не поможуть… в шістдесят п'ять років не видужують… я знаю, те, що там довбе і свердлить у мені, – це смерть, і тих кілька років, які мені ще лишилися, – то вже буде не життя, а вмирання, тільки вмирання… Та коли… коли ж я й жив?… Коли я жив для себе, для самого себе?… Хіба ж це було життя? Вічна гонитва за грішми, тільки за грішми… І тільки для інших… а тепер яка мені з того допомога?… Мав я дружину, взяв її дівчиною, кохав її, і вона мені народила дитину; рік за роком наші серця билися водно в спільній постелі… а тепер, де ж вона тепер? Я вже не пізнаю її обличчя… її голосу… Вона говорить зі мною як чужа, їй байдуже до мого життя, до моїх почуттів, думок, страждань… вона давним-давно стала мені чужа… Куди воно все ділося, куди спливло?… І дитину я мав… вона виростала в мене на руках… думалося – у ній ти починаєш жити наново, краще, щасливіше, ніж судилося прожити тобі самому… І ось вона вночі йде від тебе геть і віддається чоловікам… Тільки здихати я буду для себе самого… для себе самого… бо для інших я давно вже помер… Боже мій, Боже мій, ніколи ще не був я такий самотній!.."

Гострі пазурі від часу до часу ще люто впивалися в нього, а потім знов попускали. Але інший біль чимраз дужче здавлював йому скроні; думки, немов гострі, розпечені кремінці, немилосердно шпигали в чоло. Якби ж ні про що не думати, якби ж не думати! Старий розстебнув піджака й жилета, – важким мішком надимався й дрижав великий живіт під надутою сорочкою. Він обережно натиснув рукою на болюче місце. "Тільки оце, що тут болить, – ще я, – подумав він, – лише цей клапоть гарячої шкіри… і тільки це, що там риється десь усередині, тільки воно ще належить мені: це моя хвороба, моя смерть… тільки це ще я… немає вже радника комерції, немає ні дружини, ні дочки, ні грошей, ні домівки, ні контори… лишилось тільки те, що я відчуваю пальцями, – моє тіло і пекучий біль усередині… Все інше – дурниця, воно не має ніякого сенсу… бо цей біль – тільки мій біль… і цей клопіт – тільки мій клопіт… Вони вже не розуміють мене, і я їх не розумію… Я цілком самотній, на самоті з собою… ніколи ще я не відчував цього так, як нині. Але тепер, коли смерть уже росте в моєму тілі, тепер я знаю… занадто пізно, на шістдесят п'ятому році, коли я здихаю, а вони, безсоромні, танцюють собі, гуляють, тягаються з чоловіками… знаю, що жив я тільки для них, невдячних, і жодної години не жив для себе… Та що мені до них… що мені до них?… Навіщо думати про тих, хто про тебе не думає? Краще здохнути, ніж вислухувати їхнє співчуття… що мені до них?…"

Поступово, потроху біль покидав його: вже не так страшно, не так пекуче впивалася в нього жахлива пазуриста рука. Але залишилося щось тупе – майже не біль, а щось чуже давило й тислося в тіло. Старий лежав, заплющивши очі, й напружено прислухався, як його тихенько сіпало й точило всередині: йому здавалося, наче та чужа, невідома сила вишкрябувала щось із нього, спершу гострим, а тепер тупим знаряддям, наче щось нитка по нитці розсотувалося, уривалося в його тілі. Вже не пекло так люто, як раніше. Вже не боліло. А проте щось там усередині нишком тліло й гнило, щось починало відмирати. Усе, чим він жив, усе, що він любив, перегоряло на тому повільному вогні, обвуглювалося, бралося попелом, кришилося й падало в теплий намул байдужості. Він невиразно відчував: щось відбувалося, так, щось відбувалося, тим часом як він лежав тут, на канапі, й гірко думав про своє життя. Щось конало. Але що? Він усе дослухався.

То поволі почало згасати його серце.

Старий лежав із заплющеними очима в кімнаті, що западала у вечірні сутінки. Помалу він задрімав. І тоді – чи то йому приснилось, чи привиділось, але в затьмареній свідомості зринуло дивне почуття: неначе з якоїсь невидимої рани (яка не боліла і про яку він не знав) просочується щось мокре, гаряче всередину, нібито він стікає кров'ю в своє власне нутро. Та невидима кровотеча була на диво спокійна і не завдавала болю. Повільно, наче теплі, тихі сльози, скапували краплинки, і кожна влучала в саме серце. Але потемніле серце не озивалось жодним звуком; воно нечутно всмоктувало в себе чужу вологу, впивало, як губка, і ставало дедалі важче, набухало, розросталося у тісній грудній клітці. Так воно повнішало й повнішало, аж поки власна вага почала його тягти вниз, напинати зв'язки, сіпати за напружені м'язи. Все дужче давило наболіле велетенське серце, аж ось (ох, як же ж боляче!) воно зрушило з місця й почало помалу опадати. Не зразу, не рвучко, а тихо-тихесенько відривалося воно від волокон м'язів, дуже повільно, не так, як камінь або дозрілий плід: ні, наче губка, насичена вологою, западалося воно все глибше й глибше, у щось невиразне, в порожнечу, в небуття, кудись униз, за межі його істоти, в якусь бездонну, безбережну ніч. І враз зробилося страхітливо тихо на тому місці, де щойно було ще тепле набрякле серце: там тепер зяяла пустка, панував жах і холод. Не чути було стукоту, не сочилися краплі: все замовкло, вмерло. І, ніби в чорній труні, лежало в тремтячих грудях незбагненно німе ніщо.

І таке яскраве було те почуття, яке прийшло вві сні, таке велике збентеження, що старий, прокинувшись, мимоволі вхопився рукою за лівий бік грудей, чи не зникло й справді серце. Проте, слава Богу, там щось глухо, ритмічно билося під його пальцями, та все ж здавалося, наче ті глухі удари лунали в порожнечі, а серця не було. Він відчував щось дивне: наче раптом позбувся власного тіла. Його вже не мордував біль, жоден спогад не шарпав наболілих нервів, все в ньому заніміло, заклякло, закам'яніло. "Як же це так? – думав він. – Адже щойно мене так усе мучило, всередині пекло, давило, кожний нерв сіпався… Що ж зі мною сталося?" Він довго вслухався в своє тіло, мов у порожнє дупло, чи не ворухнеться там щось. Але там не шуміли вже ніякі бурі, ніщо не капало, не стукало – все затихло й завмерло. Ніщо вже не мучило, ніщо не давило, ніщо не боліло: там, мабуть, порожньо й чорно, мов у дуплі вигорілого стовбура. І враз йому здалося, що він уже помер або щось у ньому вмерло, – так німо застигла в його жилах кров. Холодне, мов труп, лежало його власне тіло, і він боявся доторкнутися до нього теплою рукою.

Старий вслухався в себе: він не чув, як з-над озера долинали до його кімнати удари годинника, не помічав, як густішали сутінки.