Перша сутичка - Оутс Джойс Керол

Вона так захопилася, що не помічала кривавих подряпин на руках. Анет поклала троянди на сервант, пообтинала подекуди листя, взяла елегантну мідну вазу, налила води, насилу ввіпхнула величезний букет. Зайшов Тіммі з великою матовою вазою (весільний подарунок від її далекої родички). Трояндові пахощі заповнили всю кухню, приємно заспокоюючи збуджену Анет. Краса — треба володіти цією красою, мати її навколо себе! — як добре вона це розуміє тепер.

Закінчивши з букетами, залишила решту квітів на серванті і віднесла вази до вітальні. Відійшла й оглянула їх критичним оком. На полірованій поверхні столу побачила пляму — певно, вихлюпнулась вода з вази. Та й троянди поставлені недбало, букети надто великі, квітам тісно, понахилялися донизу або дивляться в стелю, а декотрі — просто на Анет. Однак немає часу поратися з ними, її знову щось непокоїло. А що саме? Відповідь її приголомшила — яка ж вона дурна! Адже двері не замкнені! Вражена своєю необачністю, Анет помчала до вхідних дверей і замкнула їх тремтячими руками. І як вона могла забути про таке? Чи і в ній щось по-зрадпицьки допомагало отим мексі-канцям із дороги? Спотикаючись, побігла до запасного входу — і він незачинений, а з дороги це дуже легко помітити. На кухні ліниво дзижчало кілька мух, але Анет було не до них. І коли вона, захекана, з'явилася нарешті в дверях, то побачила, що Тіммі намагається поправити квіти у великій вазі...

— Тіммі,— різко сказала Апет,— поколеш собі руки. Йди звідси. Іди геть, іди до тієї кімнати й дивись телевізор.

Він зразу ж обернувся, але навіть не глянув на неї. Анет збагнула, що розмовляти з ним у такий спосіб було такою ж великою помилкою, як і відчинені двері; хіба ж її син не міг бути відрізаний від неї за дверима котроїсь із кімнат, якби вони ввірвалися сюди?

— Ні, ні, Тіммі,— Анет простягла до сина руки,— ні, йди сюди, сюди йди.

Він повільно підійшов. Його очі світилися недовірою, а міцно стиснуті уста виказували сумнів і побоювання її ніжності. Анет бачила це — хіба ж її колись не сповнювали ті самі почуття до сина, хіба ж не бажала йому смерті, коли він народився? Але вона відігнала спогади, схилилась і обняла хлопчика.

— Не бійся, рідненький. Іди сюди. Сядь. Зараз я принесу тобі щось попоїсти.

Він послухався її і сів за стіл у їдальні. Був напрочуд слухняний, сидів з опущеною головою. Секрет його сумирності зрозумілий! Та Анет доб'ється свого. Вона відстоїть себе. Анет оглянула холодильник, спочатку лукаво, а потім занепокоєно перекладаючи продукти, навіть щось перекинула — банку з огірками — і пішла до їдальні, несучи тістечка з полуницями, спечені напередодні, невеличкий кошик свіжих полуниць і кілька яблук.

— Бери, синку.

Але Тіммі вагався. В Анет уже текла слинка, а Тіммі тільки здивовано кліпав очима.

— Бери їж: ти ж любиш їх. Ось бери,— нетерпляче вмовляла його Апет.

— Без серветок? — боязко спитав Тіммі.

— Без серветок, без скатерки й тарілок,— сердито відрізала Анет. Який же тюхтій у пеї син, мов один з отих дурнуватих на вигляд сільських хлопчаків, які витріщалися на її чорну машину.

— Бери їж, їж.

Ідучи вдруге на кухню, Анет бачила, як Тіммі повільно підніс тістечко до рота.

Вона відразу ж вернулася, принесла морозиво, дві ложки, кошичок малини й загорнуте у вощений папір, покраяне смажене курча — Анет умирала з голоду. Поставила стілець поряд із Тіммі —той усе ще пе

починав їсти і похмуро стежив за нею — і стала їсти підсмажений пиріжок, що аж танув у роті. Солодкий і водночас кислуватий — надзвичайний! Жадібно простягла руку по другий пиріжок і помітила, що Тіммі досі дивиться на неї.

— А хіба тато не приїде? Хіба ми не вечерятимемо? — почав був Тіммі й замовк з розтуленими мокрими губами, уп'явшись очима в матір.

Анет смакувала пиріжки, всміхаючись до Тіммі, заохочуючи його, втішаючи його. Сяйнувши відполірованими нігтями, турботливо підсунула йому ближче пиріжок. Тіммі облизнувся, і враз погляд його змінився. Слина знову зволожила йому губи, й Тіммі радісно усміхнувся до матері. Неначе те таємне, що розділяло їх, ураз пропало, знищене спільним почуттям. Мати й син усміхнулись одне одному. Відкушуючи від пирога, Тіммі сказав:

— А він більш не жбурне каменем у машину. Ти ж її замкнула в гаражі.

Анет, показуючи на пиріжок липкими пальцями, заохочувала сииа:

— Ось, їж, любий, бери. Іж. їж.