Ти - Оутс Джойс Керол

ТИ

Ти сходиш з літака —— вся у білому, сережки у вухах погойдуються, мов крихітні гаки для підвішування туш, твої чудернацькі черевики на високих підборах, з квадратними носами і пряжками, черевики, які коштували чи сімдесят, чи й усі сто доларів — хіба ж пригадаєш — такі важкі, що ти насилу переставляєш зіпрілі ноги, а тут ще й сонце сліпить очі. Сліпуче сонце. Ранок. Хай йому грець, де ж поділися темні окуляри? Ти ненавидиш ранки — в тобі скипає роздратування, ніби щось скисле підступає до горла,— але ти посміхаєшся, бо до тебе йдуть, вигукуючи чарівне слово — твоє ім'я.

Західне узбережжя вітає тебе.

— Мадлен, лялечко! Ти справжнє диво! Погляньте, вона ж справжнісіньке диво! — кричить якийсь чоловік.

Кілька репортерів клацають апаратами. Ні, це не королі фоторепортажу, ті біля знаменитих убивць і зірок більшої величини. Ти стоїш осяяна сонцем, мимоволі повертаєшся на спалахи камер і посміхаєшся. Ти посміхаєшся, незважаючи на огидний присмак у роті. Як тобі ненависне сонячне світло! Як тобі ненависний ранок! Як тобі ненависний чоловік, який обіймає тебе і метушиться поруч,—пройдисвіт, ти його бачиш наскрізь! — і все ж таки ти йдеш з ним до аеровокзалу, в своїх важких модних черевиках, у короткій білій спідниці, на вісім чи й десять дюймів вище колін, Ідеш, підставивши сліпучому сонцю обличчя зі злою посмішкою, а твій агент торохтить тобі в вухо, куди тобі треба поїхати, з ким побачитись.

Ти, сорокарічна жінка. Ти, неймовірне створіння у білому, з фарбованим білим, як кістка, волоссям, без жодної зморшки, без тіні думки на обличчі, з цією пустою, злою посмішкою, якою ти намагаєшся перебороти нудоту. Ви занадто пили вчора ввечері. Занадто галасували. Твій агент дихає тобі просто в обличчя, з рота у нього смердить — до чого ж ти ненавидиш чоловіків!

— Куди ж запроторили мій багаж? — несподівано кажеш ти, аби спекатися його.

Які всі мляві, ледве рухаються. Земля ледве рухається.

— Багаж! Багаж!

Звідкись виринає по-хлоп'ячому меткий приятель твого агента, ляскає в долоні, метушиться. Твій багаж зараз доставлять. Не хвилюйся. Трохи потерті дорогі білі валізи, а їх кидають і волочать, ніби нічого не варті речі, та вони й справді нічого не варті.

Чого тобі треба тут, в Каліфорнії?

Ти сідаєш в таксі. Твій агент торкається твого атласного коліна — хай собі, його дотик нічого не значить, ти відкинулась на спинку сидіння і дивишся у вікно, намагаючись не помічати його руки. Як ти зневажаєш чоловіків! Ти сама про це сказала, та, на щастя, тебе не почув тоді ніхто сторонній.

— Красуне моя, лялечко, ти надзвичайна! Навіщо ти налякала мене по телефону? Що ти наговорила, яка там у біса перевтома? Це в тебе, у жінки, що ніколи й дня не хворіла! — І віп стиска твою руку.

Твоя рука — витончені, ніби з криці, напрочуд міцні кісточки, огорнені запашною, ніжною, білою плоттю, така жіночна, знадлива.

Мадлен Реидл.

— Тобі подобається сценарій? А лікарка? Сценарій. Плями на блакитній обгортці. В літаку ти гортала й гортала сторінки, примушуючи себе читати, запам'ятати роль. Ти ненавидиш ксерокопії.

Ти стенаєш плечима.

— Але ж ця лікарка — ти) Ти в своєму новому втіленні! Вона ніби для тебе написана!

Тебе привозять в готель. Запах хлорки і блощичної рідини. Пухнасті білі килими на підлозі. Ти неуважно киваєш, коли хтось підходить до тебе І привітно всміхається: "Даруйте, ви Мадлен Рендл?" Ти стоїш так, що твої неосяжні, зухвалі груди вигідно вирізняються на тлі скляної стіни, за якою видніється щось схоже на пальми. Ти виставляєш напоказ свої бездоганні точепі ноги, ноги сорокарічної жінки (а може, тобі вже й сорок один?) з шовковистою шкірою, у важких модних черевиках, за які заплачено, може, й двісті доларів, тепер і не пригадаєш. Везуть твої речі. Валізи напхані сукнями, і кожна коштує двісті чи триста, чи чотириста доларів, здасться, стільки ти платила за них,— а тепер вони зібгані, зім'яті, поховані під купами черевиків та іншого мотлоху. Через кілька хвилин, відчинивши найменшу валізку, ти розлючено скрикнеш: із флакона з полосканням для рота витекла зеленувато-голуба рідина!

— Хай йому чорт! Будь ви прокляті! Я більше не можу, не можу, не можу!

Ти метаєшся по кімнаті, гримотиш черевиками. В дзеркалі відбивається твоє біляве волосся і лихе обличчя — обличчя посередньої зірки. Ти така гарна, така багата, тобі всі заздрять, а рідина все-таки витекла, і ти кричиш своєму агенту і його приятелю, схожому на хлопчиська, щоб вони замовкли, щоб вони забирались геть І дали тобі спокій, ти зараз дзвопитимеш, ти негайно повертаєшся до Нью-Йорка...

— Ні, ні, Медді! Влагаю тебе!

— Моя дочка...

— Не доводь нас до відчаю, Медді! Погляпь, як у мене трусяться руки!

Джеррі простягає до тебе свої тремтячі руки, і ти уважно дивишся на них, бажаючи впевнитися, чи він справді щиро засмучений. Так, він весь тремтить. Бідолаха, він таки підупав, зовсім не схожий на того квітучого чоловіка, яким був років десять тому.

— З однією з моїх дочок сталась біда,— кажеш ти безпорадно.

І раптом тебе осіняє, що зараз між вами розігрується дуже важлива сцена, сцепа, де до краю напружені почуття. Люди схвильовано дивляться на тебе. Ти ніби граєш у п'єсі. Не в телевізійній мурі, заради якої ти сюди прилетіла (ти зпімешся в п'яти епізодах і отримаєш за це кілька тисяч доларів — кілька тисяч!), а в справжній п'єсі, як у Чехова, або... як у Чехова, де люди ридають і в благанні простягають один до одного тремтливі руки.

Так, це сцена з життя видатної людини — з твого власного життя.

— Та вже гаразд, заспокойся,— кажеш ти Джеррі. Ти ненавидиш чоловіків за їхню слабкість; але ти

й любиш їх тому, що вони слабкі. Ти береш Джеррі за руку. Ти на півголови вища за нього, але ще не така стара, щоб бути йому матір'ю. Не можеш-бо ти бути матір'ю всім! Він усміхається до тебе, і губи його тремтять, а хлопець, що прийшов сюди разом з вами, захоплено дивиться на вас. Ти розумієш, що в цій розкішній кімнаті з дзеркальними стінами ти — найрозкішніший, найцінніший предмет: вродлива жінка. Ти неймовірно, визивно гарна жінка, хіба можна не милуватися тобою? Ти потрібна людям. Ти так потрібна людям, зглянься ж на них.

— У мене руки ніколи не тремтять. Ось дивись. О, твої чарівливі білі руки, унизані діамантами,

такі тверді після стількох років.

— Я щодня роблю сто пахплів,— кажеш ти Джер-рі. У двері стукають, і хлопець відчиняє їх навстіж. Входить дівчина у халатику, зі складною спорудою з жовтогарячих фарбованих локонів на голові. Не зважаючи на неї, ти гордо провадиш: — Хоч вірте, хоч ні, а я щодня роблю зарядку. Цілу годину! Я навіть вижимаюсь! Я спробувала бігати підтюпцем у нас в парку, але кляті пси так скаженіли, що тепер я бігаю вдома, дивіться: отак, на місці.

Всі з благоговінням дивляться на тебе.

— Мадлеп,— каже Джеррі,— ти незрівнянна! А тепер...

— Ось ти побачиш на власні очі, як я вижмусь двадцять п'ять раз.

— Медді...

Ти опускаєшся на килим. Скидаєш черевики. Лягаєш на свій м'язистий, пружний живіт, живіт сорокарічної жінки, на свої неосяжні перса, і почипаєш вижиматися на руках — один, два, три рази!

— Це дурниці! — кажеш ти, важко дихаючи.— Я можу вижиматись так цілий ранок.

— Неймовірно! Мадлен, ти справжня спортсменка, така красуня і... і така спортсменка... Дивовижна жінка, правда?! — вигукує Джеррі.

Декорації швидко міняються, наступна сцена — в іншій кімнаті: ти перевдягаєшся, бурчиш і спересердя сіпаєш блискавку — зараз дівчина в халатику начеше твоє волосся і збризне його липким пахучим лаком, незамінним для цих вітряних широт. Нігті на твоїх руках платинові. Нігті на твоїх ногах платинові. Твої виголені ноги гладенькі, як мармур,—досконалі ноги, ти ніколи на них і не глянеш, ти і в дзеркало майже не зазираєш, твоє обличчя здається нев'янучим. Та зараз на ньому якийсь дивний вираз — я вже бачила його колись, тоді ти сиділа в ресторані: лють, несамовитість, твої прекрасні блакитні очі аж косять від шаленства. О, ці твої напади сліпої люті!

Ти любиш трощити речі, шпурляти їх, куди втрапить. Раніше тобі подобалось непомітно перечіплювати офіціантів: поважні люди, що сидять поруч, безтурботно балакають, і раптом п'ять чи шість блюд із закускою летять на підлогу чи комусь із них на коліна,— ну хіба тут не зарегочеш? Ти реготала, мов навіжена, коли купка зеленого горошку розкочувалася по всьому столі; які тоді у всіх ставали смішні обличчя! Ще б пак, ти любиш перечіплювати і трощити, але прибирати опісля не любиш. Ти взагалі ніколи не прибираєш. Твоя кімната — справжнісінький хлів. Кому охота — нехай приберуть. Тобі подобається трощити, палити — з яким театральним жестом ти спалюєш у попільничках чи кошиках для сміття нікчемні, нікому не потрібні листи, котрі можна було б просто й спокійно зібгати і викинути, з якою насолодою ти шматуєш на дрібненькі клаптики одержану телеграму, а люди стривожено дивляться на тебе і не наважуються спитати, що ж трапилося.

Тебе зараз цілою юрбою ведуть до ліфта, а я в цей час з важкою головою тиняюсь кімнатами нашого нью-йоркського помешкання... Тебе садять в таксі, метушаться, захоплюються тобою, а я вкотре вже кручу телефонний диск. Ти, наша мати, розповідаєш анекдот: "Пливе, значить, Тед Кеннеді на своїй яхті, а назустріч йому..." — а я, твоя дочка, Меріон, не така вродлива, як моя сестра, але все ж таки симпатична, з рудувато-русявим волоссям, з такими ж блакитними, як і в тебе, очима, дівчина сімнадцяти років, але менш юна, ніж ти,— слухаю, як на другому кінці дроту, в Пітеровій квартирі невгамовно дзеленчить телефон.

Тебе саджають за столик. Подають меню. Тй відкидаєш його: "Келих сухого мартіні". Десь співав пташка, замкнена в клітку, ув'язнена в цьому кондиційованому склепі ресторану, вона співає для тебе. Хтось пасе очима на вигин твоєї шиї. Хтось простягав тобі попільничку. Ти переповідаєш анекдот, почутий минулого тижня в Лондоні: "Католицька черниця приїхала до Конго, і от усю їхню місію вирізали, врятувалася вона одна і... що ж там далі?., так-от, місцевий вождь каже їй..." Ти голосно і злостиво смієшся з анекдоту, який сама щойно розповіла, а я стою біля вікна, дивлюся вниз, на Сентрал-Парк, і знову набираю номер. В одинадцяти кімнатах нашої квартири так порожньо! Порожнеча, помножена порожнечею.