Ти - Оутс Джойс Керол

Без тебе, без твоєї навальної ходи, без твого медового, владного голосу тут рай, але рай цей надто порож-пій і невірогідний.

Я набираю інший номер, недбало занотований в записнику. У трубці лунають невблаганні, слухняні гудки, наче я вдруге потрапила в ту саму квартиру, що і раніш, телефон дзеленчить, мало не надірветься, і жодної надії, що хтось мені відповість. Де Міранди-пі подруги? Де всі? За спиною у мене щось шарудить... ні, нічого, ані шелесне ніщо. А мені вчулося, ніби це ти прийшла, мамо, і, не знайшовши того, що шукала, хряснула за своєю чудесною звичкою дверима. Наша квартира, наше місто сповнені твоєю відсутністю, тут мирно і сумно без тебе. А в трубці гудки, гудки без кінця. Я тихо опускаю трубку. Що ж далі?.. Треба набирати інший номер. Намагатимусь додзвонитись. Тебе тут немає з твоїм вічним гриманням: "Не морщ лоба! Не горбся! Отак треба ходити, дивись на мене — нехай усі бачать, що ти лишаєш-с я своїм тілом!" —— через те не можна зараз сидіти, треба діяти, думати. З дванадцятого поверху нашого будинку я бачу дерева в парку, мереживо алей І ставків, усе це мені до смерті обридло, воно частіша нашого родинного життя. "Який розкішний будинок!

А який краєвид відкривається з вікон!" — захоплюються твої знайомі, і ти вдоволено посміхаєшся, мамо, дарма що взимку з цих неоковирних старомодних вікон так дме, що тільки держись, а власник будинку ніяк не полагодить капалізацію, дарма що вся стеля в плямах і ми з Мірандою ловимо дрижаки ночами в своїх спальнях у найдальшому закутку квартири,— все одно це твоя квартира, і більше ти ніде не можеш жити.

Ти й тут не можеш жити, та це все одно. Я набираю ще якийсь номер з Мірандипого записника, і цього разу мені негайпо відповідають.

— Алло! — озивається дівчачий голос.

— Скажіть, Міранда часом не у вас?

— А хто це говорить?

— її сестра Меріон.

— Яка ще Меріон?

— її сестра Меріон... Міранда у вас? Може, ви знаєте, де вона?

— Звідки мені знати, де вона?

Голос у дівчини безбарвний, знуджений, вона,'мабуть, щойно прокинулась у себе в Іст-Вілліджі — одна з Мірандипих нових приятельок, пропаще створіння.

— Так ви її не бачили?

— Ну до чого ж тут я, чому ви питаєте мене? Я не довідкове бюро. І ніякої Міранди не знаю. Ніхто її не знає. її ніколи не зрозумієш, ні, це не ваша мати, та без усяких викрутасів, через те я схиляюся перед нею. А Міранда нещира... усім бреше...

— Коли ви востаннє бачили її? Мовчання. Дівчина позіхає:

— Можливо, ми говоримо про різних людей?

— Вчора ввечері вона пішла з дому і...

— Ні, я нічого не пригадую.

Вона кладе трубку — розмова скінчилася. Просто дивно, як різко люди вміють урвати розмову.

Ти п'єш другий келих мартіні. Пожадливо їси маслини. Хтось цілує твою руку, твою дивовижну руку, з витонченими білими пальцями. Ні, не тебе вони так палко люблять, цілуючи твої руки, не тобою захоплюються. Ще б пак, вони люблять твої руки, твоє обличчя, твоє надзвичайне тіло, але не пов'язують усе це з тобою, не люблять тебе. Ти мастиш маслом булочку. Знімаєш шкаралупу з омара, що лежить на тарілці, і їси, їси... Він схожий на велетенського червоного таргана, мамо. Але він тобі смакує. Радісно бачити, як ти їси. Продюсер, отой хлопчачого вигляду дідок з фарбованим волоссям і гострими очицями в червоних прожилках — він замовив лише фрукти й селянський сир — заздрить на твої міцні щелепи і чудовий шлунок. Яка жінка ця Мадлен Рендл! Усе, що про неї кажуть, чистісінька правда!

Знову зміна декорацій: ти сидиш перед дзеркалом, яскраве світло. Скільки людей трудиться над тобою. Дівчина в білому лікарняному халаті закохано втирає в твою шкіру крем. Юна манікюрниця і в зрілому віці не стане такою, як та, пожалій її. З дзеркала тобі самовдоволено посміхається літній перукар, присадкуватий і кучерявий, мабуть, іспапець. Його подих легенько лоскоче тобі потилицю. Він розчісує твоє волосся, милуючись тобою. Яка точність, яка спритність в усіх ного рухах, ніби виконує вправу в гімнастичному залі, думаєш ти. Багато років тому, коли ти ще тільки ставала жінкою, це захоплення твоїм тілом тебе запаморочувало. Воно й зараз тебе запаморочує, пе супереч. Скільки метушні, скільки уваги, нескінченні зйомки, кілометри кіноплівки, нескінченні репетиції, тугі пачки грошей, юрби людей — їхні обличчя мигтять перед тобою, насовуються, впізнають — яку ж треба снагу, просто дивно, мамо, що ти не втратила своєї жіночності. Окоренкуватий перукар ні на хвилину не замовкає, ніби за балаканину він теж одержує платню, а ти байдуже роздивляєшся у дзеркалі своє відображення. Воно — твій товар, твоє багатство. Ще більше багатство — твоє тіло. Невже коли-небудь воно розсиплеться, зігниє, щезне? Ні, не думай про це; ти нікому не віддаси свого багатства, воно — твоя власність, так само, як і одна з твоїх улюблених дочок-близнючок, над якими завжди воркують твої знайомі. Ти у відповідь посміхаєшся з награною радістю, а сама ніби думаєш: "Як? У мене, виявляється, є дочки? Близнята? Коли ж це я встигла? І в газетах писали? Що я коло них упадаю? Де вони? Скільки їм років?"

Ти красуня, всі інші — потвори. Заплилі жиром, тоскні потвори. Авжеж, придивись до них на вулиці, в приміщенні аеровокзалу, в театральному залі! Усі підряд потвори, з ніякими або бридкими обличчями, ось тому вони цілими юрбами спішать до модного театру на Бродвеї, коли ти граєш у так званих комедіях або "музичних" комедіях, вони не пропускають жодного твого виступу по телевізору, заворожепі не твоїми бездоганними зубами і профілем, а рівномірним дзижчанням поверхні екрапа, який підказує їм, що все гаразд, що вони поводяться, як нормальні, добропорядні потвори — куди їм до тебе, чи до таких, як ти. Т и і такі, як ти, істоти відмінної породи.

Приходить жінка прибирати нашу квартиру. Десята година ранку. Внизу по вулиці люди ведуть до парку собак. Минуло вісім годин відтоді, як ви з Міран-дою пішли з дому, тільки не разом, кожна окремо, порвавши між собою назавжди і зі мною теж,— так, в усякому разі, ти сказала; минуло вісім годин відтоді, як Міранда скочила на підвіконня (ти не помітила, що вопо зовсім трухляве і ось-ось розвалиться?), погрожуючи википутись з вікна. Вісім годин, як за тобою хряспули двері. А тепер ти дивишся на себе в дзеркало, і в тобі наростає глуха лють, бо ти ненавидиш, ти зневажаєш цих людей, які клопочуться коло тебе, тобі нестерпні дотики чужих рук, ти примушуєш себе зосередитись... зосередитись на сценарії, шматки з якого ти вже вивчила в літаку... намагаєшся думати про свою майбутню роль — ти повинна перевтілитися в жінку зовсім іншого складу, а тому й не таку самобутню, як ти, але яка спокуса відтворити на сцені новий характер. Ти зараз не думаєш про вчорашню розмову, ані про всі попередні розмови, про банальні сварки зі сльозами і взаємними образами — адже то не діалог з п'єси, навмисне написаний для тебе, скріплений твоїм підписом у контракті, тому ти спокійнісінько можеш забути про них.

Цієї ночі ми з Мірандою побачили, щб ти за мегера. Отоді, коли в тебе зірвався голос, хоч ти й не репетирувала цю сцену. Ось послухай:

— Я з ним порвала! Я нагнала його геть! Тільки спробуй ще раз з ним зустрітися і я порву з тобою! Зараз же іди до лікаря, інакше я тебе більше знати не хочу! Ти не моя дочка! Забирайся до дідька!

Ти розлютовано кидалася по кімнаті, по своєму, так званому, кабінеті а полицями нечитаних книг на стінах і твоїм крикливим, позбавленим смаку сміховинним портретом: яскраво-червоні вуста, неприродно рожеве тіло, що побувало в обіймах двох чоловіків і лишилось цнотливе, ніби в античної богилі. Ти металася по кімнаті, осатаніло втискаючи в пухнастий килим босі п'яти.

— Тобі начхати і на матір, і на сестру, які зичать тобі добра, тобі взагалі начхати на всіх, на кого ти тільки стала схожа: обличчя змарніло, а з волоссям вробила казна-що...— Міранда пофарбувала його в чорний, як смола, колір, мов у індіанки, щоб не бути схожою на мене,—ти думаєш, що можеш тут верхово-

дити, та я не відступлюся, ти мене знаєш, Мадлен Рендл не побоїться скандалу, не побоїться дівчиська, шмаркачки! Ти мене знаєш!

Ти аж заплакала, так тобі допекло. Ти й справді страшна, мамо, ти не спинишся ні перед чим, ми завжди це відчували, хоч по-справжньому усвідомили це тільки сьогодні. Я дивилася на твоє обличчя, по якому скочувались прозорі сльозинки, дивилася на Мі-рандине обличчя, на шкірі якого ручаї сліз залишали брудні борозни, а тоді знову па тебе, на мою сестру і на тебе, слухала вашу лайку, і у мене було таке відчуття, ніби всі ми граємо, самі того не підозрюючи, сцену, яку хтось для пас визначив, і нам несила відмовитись від написаних для нас реплік. І тоді я раптом сказала:

— Не вирішуйте нічого зараз. Почекайте до ранку. Ви обидві подивились на мене.

— На скільки в неї затримка, на скільки? На місяць? — скрикнула ти.— Але ж ризик зростає з кожним тижнем! Що ти знаєш про життя, про справжнє життя?

— А чому ти думаєш, що я робитиму аборт? — озвалась Міранда.

— Тільки послухайте цю потвору! Погляньте на її паскудну пику, на цю мерзоту на голові — справжнісінька індіанка, тобі місце в вігвамі, а не в моїй квартирі!

Якби не Мірандині виставлені вперед коліна — вона відхилилась на канапі назад, ніби бажаючи захиститись,— ти, мабуть, кинулася б па неї, вчепилась у ці ненависні коси і дерла б їх повними жменями.

— Я не потвора. Я була потворою, але тепер я вже не потвора. Я не схожа на тебе і на інших у цій квартирі. Я тепер уже не потвора,— спокійно відказала Міранда.

Міранда, моя сестра-близнючка, подруга мого дитинства — тоді ще мало схожа па мене, хіба що в неї було таке ж ніжпе, прозоре личко й тендітне тільце,— зараз з ненавистю відштовхувала мене, бо мене, як і її, народила ти. Щоправда, до мене вона не відчувала особистої зненависті. Навіть не гнівалась па мене. Ти відібрала у нас весь наш гнів. Відібрала снагу, лишивши тільки ці худі, як у школярок, тіла, пласкі груди, цибаті ноги. Так, ми гарненькі, але таких, як ми, хоч греблю гати! Ми ходимо по сцені, але десь на задньому плані; в центрі її — ти, всі прожектори скеровані на тебе, на широкі порухи твоїх рук, на твою чарівну білозубу посмішку, на твої блакитні очі, які, здається, ще трохи — і почнуть косити...

Пам'ятаю, ти входила обідньої пори зі своїми стильними приятелями до одного з ресторанів у центрі міста, а якийсь чоловік, що виходив звідти, зауважив своїм супутникам,— я сама чула: "Хай йому біс! Тільки погляньте на неї! Невже все це справжнє?" Ти тоді важила на десять фунтів більше належного, і аж вивалювалася з тісної червоної сукні, волосся було викладене пірамідою за тодішньою модою, спідниця так щільно облягала тіло, що замалим не тріщала на колінах, ноги були втиснуті у крихітні гостроносі черевички на тоненьких шпильках.

— Ой-йо-йой! — простогнав інший, але не з відразою,— вигук вирвався в нього несамохіть.

— О-ой, це ж Мадден Рендл, ти знаєш Мадлен Рендл?

Мадлен Рендл.