Перша сутичка - Оутс Джойс Керол

ПЕРША СУТИЧКА

За поворотом дорога ожила. Спочатку в очах у Анст аж зарябіло від руху безлічі чорнявих голів і капелюхів, що страшенно скидалися на солом'яні брилі з кіножурналів; а потім замерехтіли сорочки, комбінезони, плаття — червоні, жовті, смугасті і в крапочку, вигорілі і яскраві, щойно з магазину. Автобус траурного кольору, що віз цих людей,— ніби пофарбований і водночас якийсь безбарвний — стояв на узбіччі ґрунтової дороги у високих колючках, що росли понад придорожньою канавою. Капот старого зразка був безжально вивернутий догори й зібганий посередині; водій — єдиний русявий чоловік серед цього чорнявого гурту — вдивлявся в замащене, вкрите порохом сплетіння деталей. Пізніше Анет згадала, що водій, коли її довгаста машина нерішуче під'їхала до автобуса, зиркнув на неї, і їй запам'яталося його розумне, але байдуже замурзане обличчя. Велике, ніби навмисно вимазане, воно зухвало попереджало: ти, мовляв, не в наших, їдь далі, кралечко.

Від купки дітей, кумедно, ніби для обіймів, розставивши руки, просто під машину Анет рвонувся хлопчик років семи. Його чорне густе волосся кучерявилося і липло до спітнілого лоба, облямовуючи ніжне почервоніле від сонця личко, яке під засмагою, напевне, було молочно-бліде. Великі, непомірно великі темні очі, топкі, мов у ангелятка, брівки — надзвичайна, задерикувата дитяча врода, що її визискують у мистецтві: пухлий ротик із кутиками, все ще червоними від тієї малини, якої мама взяла в автобус, щоб дитині було чим підкріпитися в далекій дорозі. Цей ротик тепер на очах у Анет розтягувався у бешкетну посмішку і щось кричав їй та її переляканому синові, що сидів, зіщулившись, поруч неї...

Завищали гальма, запаморочливо барвистий краєвид безпорадно клюнув разом з машиною носом і підскочив угору, а з-під коліс, мов після вибуху, на всі боки знялася хмара куряви. "Мамо!" — мимоволі зойкнув вражений Тіммі, який невідривно вдивлявся поперед себе. Мексікапський хлопчик зник під машиною. У рудій куряві забіліли зуби, очі, ніби нізвідки, виросли пасажири автобуса, який ще мить тому був порожнім, і повернули обличчя до вікон. "Боже, боже",— прошепотіла Анет, її пальці ще міцніше стисли кермо, наче його могли вирвати в неї з рук. Вона тримала кормо, готуючись захищати себе і свою дитину або навіть І нападати, якщо буде потреба.

Жінка у вилинялій сукні протислася крізь натовп, ступаючи босими ногами по червоно-бурому глею, показала пальцем на Анет І крикнула щось глузливе. Сміючись, вона погрозила кулаком, усі навколо зареготали, а водій знов нахилився над двигуном. Анет побачила того самого хлопчика вже з іншого боку дороги — він, живий і здоровий, несамовито підстрибу-пав у кюветі — мабуть, гострі колючки добряче дошкуляли йому—-і сміявся, вищав, вигукуючи щось, мов плвіжений. Повітря аж дрижало від крику і сміху. Оце так жарт! Жарт? В Анет голова пішла обертом від потрясіння, їй, як утопленикові, бракувало повітря. Поруч неї тихенько скиглив Тіммі, не відриваючи погляду від ' малого бешкетника. "Він живий, живий",— шепотіла Анет. Але тепер до машини вже бігли інші підлітки — високі й худі, всі без сорочок. Здавалося, Ухні ребра теж поспішають разом з ними, в такт бігові перекочуючись униз І вгору під засмаглою шкірою. Серед підлітків було навіть кілька смаглявих старших аіичаток з чорним скуйовдженим волоссям, що розлі-

талось на худеньких плечах. Вони махали руками M кричали: Місас, місас Дехто навіть вигукував: "Каді лак!", хоча її довгастому автомобілю торішнього випуску далеко було до "каділака". Мабуть, щоб знову привернути до себе увагу, хлопчик схопив з при до рожньої баюри жменю жорстви й жбурнув на машину, влучивши в скло трохи нижче блідого обличчя Тім-мі, який сидів із широко розкритим ротом. Люди загомоніли по-іспанському, знову вибухнув регіт, боса жінка, мабуть, хлопчикова мати, перейшла широкими кроками дорогу, схопила сина, ніби караючи, струснула ним для годиться, плямкнула губами, наче сплюнула, й смикнула його за чуба. Анет подумала вдоволено, що хлопчикові заболіло, бо він скривився, хоч і силкувався зберегти хвацький вигляд.

Біля автобуса шофер-американець, байдужісінький до того, що робилося на дорозі, прів собі над двигуном.

Анет висунулась у віконце, намагаючись усміхнутися.

— Будь ласка, дайте проїхати,— сказала вона І здивувалася власному голосу; він звучав безбарвно І незвично, немов по радіо.

Хлопчаки якось дивно розмахували руками, вони не стискали кулаки, а рубали повітря долонями, нич