Хліб по воді - Шоу Ірвін
"Життєдайний цілунок". Ці слова якось безглуздо пронизали його свідомість. Місіс Робертс підвелася. Здавалося, вона пливе над ним у червоному тумані десь між землею й небом.
А тоді й Конрой поплив над ним, теж у червоному тумані.
— Він живий,— почув Аллен голос Конроя, який також лунав, наче по телефону, коли зв'язок дуже поганий.
Жахливий біль — такого болю в своєму житті він ще не знав — розривав йому груди й плечі. Він не міг дихати.
— Конрой,— кволо промовив Стренд,— у мене болить. Отут болить... — Він торкнувся рукою грудей. — Мабуть, я...
Через півгодини Стренд був уже в реанімаційній палаті саутхем-птонської лікарні. Над ним схилився доктор Колдуелл і промовляв до когось невидимого:
— Серце...
"Чоловік точнісінько твого віку",— сказав колись доктор Прінз...
Після цього він дуже довго нічого не чув і не усвідомлював.
Розділ восьмий
Голоси стали виразніші. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна. Життєдайний цілунок... Він упізнавав окремі обличчя. Почали вимальовуватись людські постаті. Впізнав себе. Світ наближався до нього.
З лікарні його виписали вже через два тижні. Доктор Колдуелл виявився на висоті. З міста приїхав доктор Прінз, вигляд він мав похмурий. Хейзен викликав відомого кардіолога, той прилетів з Нью-Йорка вертольотом і вселив надію. Лікарі робили аналізи, оглядали хворого й перешіптувалися в коридорі. Конрой, цей мертвотно блідий рятувальник на океанських водах, тепер прислужував усім, виконуючи роль водія. Елінор відклала свою поїздку до Греції і разом із Джіммі залишилася біля батька.
Коли найгірше минуло, Леслі почала їздити до Нью-Йорка й назад, щоб не втратити уроків і побути з Керолайн, поки та складатиме випускні іспити.
Біль ущух, але Стренд був такий кволий, що через силу підіймав руку. Хейзен перевіз його до свого великого будинку на узбережжі й разом з містером Кетлі відніс нагору в спальню.
Лікарі в один голос заявили: Стрендові потрібен відпочинок, тривалий відпочинок. Він не перечив, щоб його опікали, наче дитину, дозволяв, щоб усе за нього вирішували інші. Він не думав про майбутнє і мовчки вислуховував усе, що йому казали, їв усе, що йому давали, пив ліки, згодився, щоб його поклали у великій спальні на другому поверсі, з вікнами на океан, де він міг милуватися картиною Ренуара. Аллен ставився до всіх з байдужою вдячністю і не завдавав собі клопоту заводити зайві розмови.
Він зможе прожити сто років, казали йому лікарі, якщо берегтиме себе. Але ж він, Стренд, усе своє життя думав, що береже себе! Ніхто не попередив його про ту водоверть і про підступну могуть океану. Поруч на тумбочці лежав лист від Юдіт Кінлін. Аллен не розпечатав його. Він не пам'ятав, чи подякував Конроєві та Лінді Робертс за те, що вони врятували йому життя. Та часу в нього ще досить. Подякує, як повернеться до сили. Аллен не звик хворіти, одначе тепер віддався недузі з якоюсь сонною втіхою. Тимчасово він склав із себе всю відповідальність за свій організм.
З ним багато хто розмовляв — Леслі, лікарі, Елінор, Джіммі, Керолайн, Хейзен, містер і місіс Кетлі. Та минала хвилина, і він уже не пригадував, що ж вони казали. Аллен лагідно всміхався кожному, вірячи, що його усмішка всіх заспокоює. Він був байдужий до газет, до подій у країні, до чужих турбот і до погоди. Хтось зауважив, нібито цього року найкраще літо,— він уже не пам'ятав хто саме. Але клімат у його просторій, розкішній спальні був завжди однаковий.
Навідати хворого приїхав директор школи, де працював Аллен, і сказав, щоб той не хвилювався за свою кафедру.
— Я певен, ви вже одужуєте,— сказав директор.— Отож добре вилежіться, а коли зможете стати до роботи, зателефонуйте мені. Ваше місце чекатиме на вас.
Аллен не мав бажання дзвонити та й про кафедру не хвилювався.
Щодня в кімнаті стояли квіти, але він ніколи не знав, як вони називаються, і ні в кого про це не запитував.
Для Леслі в спальні поставили розкладачку, і Аллен не цікавився, чому після стількох років, які вони прожили разом, тепер вона спить у окремому ліжку.
Аллен спав більше, ніж будь-коли в своєму житті.
Одного вечора, коли йому покращало, він сказав Леслі, що кожна людина повинна перенести бодай один серцевий напад.
Леслі засміялася. Вона схудла, і на обличчі в неї з'явилися зморшки, яких Аллен доти не помічав.
Герберт Соломон надіслав йому касетний магнітофон із записами Бетховена, Брамса, Сезара Франка, а також піснями Джоан Баез, Боба Ділана та співака на ім'я Коен. Стренд не просив, щоб йому вмикали музику.
Лінда Робертс прислала велику книжку про країни Середземномор'я, з чудовими фотографіями. Книжки Аллен і не розгорнув.
Керолайн сказала, що склала іспити, як на її думку, непогано. Алленові випали на долю власні випробування, і він не запитував, що саме в неї перевіряли. Однак про чоловіка з Траскота поцікавився.
— Здається, все гаразд,— без особливого захвату відповіла Керолайн. — Він двічі засікав мій час і сказав, що мене, мабуть, приймуть. Збирається ще побалакати з містером Хейзеном. — Вона знизала плечима. — Та мені до цього байдуже.
Аллен помітив, що обличчя в неї схудло і вона виглядала так, ніби часто плакала. Він хотів утішити її, але не мав для цього сили. Керолайн переказала найщиріші вітання від Александера та місіс Кертіс і передала коробку тістечок, які місіс Кертіс спекла сама. Аллен віддав тістечка Керолайн.
Джузеппе Джанеллі надіслав йому збільшене фото Елінор. Вона стояла на дюні в розмаяній вітром джинсовій сукні й усміхалась до сонця, довкола голих ніг стриміли стебла трави. На звороті фотокартки був напис, і Леслі прочитала його Алленові: "В цю лиху годину помилуватися красою — найкращі ліки". А нижче: "Ваш вірний друг Джу-зеппе, підрядчик із душею поета",
— Славний хлопець,— сказала Леслі, поставивши фотокартку на комод, де Алленові було видно її з ліжка.— Ми з ним довгенько розмовляли. Він у захваті від Елінор.
Час від часу Аллен байдужно поглядав на цю фотокартку. "Цікаво,— думав він,— що ж такого смішного сказав Джузеппе Джанеллі моїй дочці, аж вона засміялася просто в небо?"
Інколи пізно ввечері Аллен чув, як Леслі тихо грала внизу на фортепіано. Він не знав, для кого вона грає — для себе чи там був іще хтось. Він щоразу хотів запитати в неї про це, та, коли вона приходила, забував.
Час від часу навідувався Хейзен і довго, незворушно дивився на нього.
— Я мушу запам'ятати,— сказав Аллен Хейзенові,— що ходити в гості треба тільки до тих людей, які запрошують до себе добрих плавців. І не повинен забути, що мені слід подякувати Конроєві та Ліиді. Вони вчинили надзвичайно благородно, правда ж?
Хейзен на це запитання не відповів. Натомість сказав:
— Я вже подякував обом від вашого імені. Конроєві дав тисячу доларів, для нього гроші — все, він їх відкладає, мов той хом'як. А Лін-ді подарував невеличкого золотого браслета. Дрібничка.
— Тепер,— мовив Стренд, почуваючи себе ніяково після цих слів,— тепер я знаю, чого варте моє життя. Однієї тисячі доларів і золотої дрібнички.
Хейзен глянув на нього дивним поглядом.
— Усе має свою ціну,— сказав він різко,— але ціна не завжди відповідає вартості. Я б вам порадив не бентежитись через гроші. В цьому зв'язку виникає ще одне питання. Вам не важко розмовляти?
— Начебто ні.
— Ви знаєте, що на десятий день лікарі сказали, що ви почали одужувати і зможете жити нормальним, хоч і не дуже напруженим життям? — спитав Хейзен.
— Ні, не знаю. Але новина приємна.
— Так, звичайно. Та це означає, що вам треба буде подумати про те, як жити далі. Якщо, звісно, ви поставитеся до того, що кажуть лікарі, серйозно,— Хейзен говорив так, наче звинувачував Стренда.— А в такому разі виключено, що у вересні ви повернетесь на свою роботу так, мовби нічого й не сталося.
Стренд ледве стримався, щоб не зітхнути. Він здогадувався, що одного дня — і в не дуже далекому майбутньому — перед ним однаково постане ця проблема, але поки що він користувався привілеєм хворого самому нічого не вирішувати.
— Не думаю,— провадив Хейзен,— що вчитель середньої школи в Нью-Йорку дістане дуже велику пенсію за станом здоров'я. А надто коли зважити на нинішню інфляцію.
— На метро вистачить! —кинув Стренд.
— Отож~бо! Мені завчасу не хотілося починати про це розмову, але я маю певні міркування...— Він зробив невиразний жест.— Я дозволив собі переговорити з директором однієї невеликої школи в Коннектікуті. У Данберрі. Це за дві години їзди від Нью-Йорка, на північ від Нью-Хейвена. Мій батько, коли був живий, щедро підтримував ту школу, виділив їй чималу суму і в заповіті. Він учився в коледжі з чоловіком, який потім став директором, і дуже його поважав. Теперішній директор школи — син того батькового приятеля і до моїх пропозицій поставиться доброзичливо. Школа невелика — всього учнів чотириста — і живе за давніми звичаями, які я схвалюю. Там знайдеться місце й для вашого друга Хесуса Ромеро. Ви матимете змогу повсякчас наглядати за ним.
— Ви, Расселе, мабуть, ніколи нічого не забуваєте, правда? — сказав Аллен із щирим захватом.
У відповідь на цю похвалу Хейзен якось нетерпляче стенув плечима,
— Перевантажені ви не будете,— провадив він,— Годин дванадцять на тиждень, принаймні в першому семестрі. Так мені сказав сам директор. І школа надасть у ваше розпорядження затишну службову квартиру. А це в наші дні важить більше, аніж платня! А коли я розповів директорові — його звати Бебкок, до речі, чудовий чоловік, він вам я певен, сподобається,— отож, коли я розповів йому про вашу дружину, він сказав, що давно уже хотів ввести курс музикознавства і певен, що вона саме та людина, яка йому потрібна. Та й життя в тихому шкільному містечку незрівнянно дешевше, ніж у Нью-Йорку... Я вас не стомив?
— Трохи,— признався Стренд.
— Річ у тім, що часу лишилося небагато,—неначе вибачаючись, сказав Хейзен.— До початку навчального року всього два місяці, і вчителів уже пора затверджувати. І ще одне. На тому тижні Бебкок гостюватиме в своїх друзів у Монтоку і зможе заглянути сюди й побалакати з вами. Тоді вам не доведеться їхати до Коннектікуту.
— Все це звучить дуже привабливо,—стомлено мовив Стренд.— Але я, звісно, мушу порадитися з Леслі.
— Я уже про все розповів їй,— сказав Хейзен.— Вона цілком згодна.
— Мені вона нічого не казала,— здивувався Стренд.— А може, й казала, та я не запам'ятав.
