Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

Чому б він не дав? Золота людина цей доктор. Чисте тобі золото, а не доктор. Діамант, а не доктор.

— Усі в тебе золоті люди. Всі діаманти. Одначе треба спати! Спати!

Гольцман висунув голову на довгій тонкій шиї з-під ковдри, погасив світло, хоче заснути, але йому не дає Рафалеско:

— Ота маленька, товстенька ота Брайночка Козак, еге ж, дуже мила?

Гольцман прокидається, спирається гострим ліктем сухорлявої висохлої руки на подушку й дивиться гострими пронизливими очима в темряву, уже забарвлену перед світанням блідо-голубим пасмом світла. Він забув зовсім про Брайночку Козак, а тепер пригадав, що вона весь час сиділа удвох з хлопцем. Про що ж вони могли балакати?.. Хто зна? 6 багато негідників і падлюк на цьому світі... Ні, він не міг собі простити того, що так захопився грою в карти і навіть забув стежити за хлопцем. Іншим разом він уже такого собі не дозволить...

Гольцман не міг заснути. Закашлявшись, спитав сон-, ним голосом у Рафалеска, про що, власне, вони весь час розмовляли з Брайночкою Козак.

Рафалеско заспокоїв його: про що можна було розмовляти? Дурниці, самі дурниці. Просто так теревенили, гомоніли, язиком горох товкли...

— А все-таки?

Рафалеско розповів йому, про що вони балакали. Він вигадував небилиці, нісенітниці, сам сміючись з себе, що бреше так легко й невимушено. Що більше брехав, то краще й правдивіше виходило. Рафалеско почував, що плете дурпиці, а тому і перебив самого себе:

— Оця Брайиочка Козак дуже мила! Добра душа. Людина без жовчі. І, здається, здібна актриса. Напевно, чудово грає. Всі актори тут чудово грають. Що? Хіба ні?

Ніхто не відповідав. Невже Гольцман заснув? Так, він уже спить.

Гольцман спав дуже важко. Щось ворушилось у нього в грудях, він раз у раз хрипів і не міг прокашлятись. Хрип не давав спати нашому Гольцманові. Він щоразу вибухав кашлем, давився ним і крізь сон проклинав: "Холера!.." Повертався на другий бік, засинав і хрипів далі, аж поки кашель знову на мить будив його. Гольцман лаяв його і знову засинав.

*

*

Як можна спати такої ночі? Рафалеско не міг цього збагнути. Дивна ніч. Осіння, чарівна. Благословенна будь ця ніч... Він підвівся з ліжка, розчинив вікно. Перехилився більш як на половину над підвіконням і, скільки дозволяли легені, вдихав свіже повітря. Обвів оком усе небо. Зірки позгасали. Десь збоку висів блідий затуманений місяць, що теж ось-ось сховається за обрій. Передсвітанкова блакить набирала сірого забарвлення. Ще хви-лина-дві — і прокинеться галасливий день. Нашому героєві це все байдуже: нехай буде ніч, нехай день. Байдуже! Ах, який прекрасний світ, який любий, гарний, чарівний цей світ! Благословенний будь, світе! Як можна спати, коли так хороше на душі? Як можна спати, коли серце так переповнено й хочеться співати, співати без кінця!..

Розділ 60 ДИПЛОМАТИ

Гольцман гострим тонким носом відчув, що директор львівського театру, отой лобуряка, полює на його хлопця. У Гольцмана, хвалити бога, гостре око, він бачив, що всі падкують навколо Рафалеска й дивляться на нього, як кіт на сало. "Падкуйте, дітоньки, пніться, як жаби до гусяти, ви танцюєте на своєму власному похороні..." — так думав собі наш Гольцман і робив ходи один за одним.

Насамперед він порозумівся з братом примадонни, який чомусь дуже упадав коло хлопця й улесливо всміхався до нього. Правда, Гольцман міг би за пояс заткнути десятьох таких товстопузих, як Швальб.

Одного разу Гольцман запросив трагіка Ізака Швальба до ресторану і за кухлем пива з ковбасою почав вихваляти його на всі заставки, присягаючись, що Швальб більший актор, ніж будь-хто з тої трупи. Далебі, його дирек-тор-лобуряка не вартий того, щоб у нього був такий трагік, як Швальб.

Цими словами Гольцман наступив Швальбові на найболючішу мозолю і остаточно полонив його. Швальб признався перед ним — по секрету, звичайно,— що давно порвав би з отим експлуататором, але, по-перше, він зв'язаний контрактом ще на добрих три роки. А по-друге, немає "пеньондзів"... Якби він мав гроші — еге-ге — де б він уже був тепер! Чорта пухлого побачив би його Геця Гецьович у Львові. Він уже знайшов би, куди поїхати з такою примадонною, як його сестричка. Лондон, кажуть, трохи більше місто, ніж Львів, га?

— Я теж так гадаю,— погодився з ним Гольцман, ковтнувши пива.

Крім того, Швальб має в Лондоні рідного брата. Теж цигарочник. Тобто він колись був цигарочником, а тепер уже бізнесмен, нещодавно надіслав свій портрет: хлопчина з отаким черевцем, із золотим ланцюжком, з діамантовою каблучкою, зовсім не впізнати. Брат пише, щоб він з сестрою конче приїхав до Лондона, тоді вони дізнаються, що таке добре жити на світі!

Гольцман уважно слухав. Дуже розумний брат, слово-честі! А хіба він, Гольцман, не хотів би поїхати з своїм хлопцем до Лондона? Його давно вже вабить Лондон. Непогане містечко, кажуть, отой Лондон. Він почуває, що там можна заробити копійчину, головне — це збити путню трупу. Він знає, чого йому бракує: до повного комплекту йому не вистачає ще доброго трагіка на найсиль-ніші ролі й гарної примадонни. Якби він знайшов таких, то чорти його батькові цілому світові.

Через півгодини після того, як ці двоє, Гольцман і Швальб, з товстими запашними сигарами в зубах, вийшли з ресторану, вони по-особливому потиснули один одному руки, приязно всміхаючись, як люди, що порозумілися і неабияк потоваришували.

ч

Помітивши, що "проноза" (цебто Гольцман) чогось дуже потоваришував з "товстопузим" (Швальбом), актори побігли до свого директора й нашептали йому на вухо — так, мовляв, і так: "Наш Іцик став запанібрата з бухарестським шелихвостом".

Прикинувшись простачком, директор Геця Гецьович вислухав усі ці чутки. Він нібито аж позеленів від люті на цього волоцюгу й наказав негайно покликати до нього цигарочника Швальба. Коли той прийшов, директор замкнув двері й вікна, оглянув усі закутки і мав з ним довгу, тиху, інтимну розмову віч-на-віч. Мало що буває? Може, хтось прислухається за дверима? Світ повний фальшивих людей, інтриганів, гультяїв...

Після цієї тихої розмови Швальб вийшов з директо-рового кабінету, а обличчя йому пашіло полум'ям, і чоло його було вкрите рясним потом. "Мабуть, дістав добру прочуханку!" — так гадали його колеги і дуже помилялися.

ГОЛЬЦМАН РОБИТЬ ХОДИ ОДИН ЗА ОДНИМ

Актори львівського театру мали нову мороку. Вони сушили собі мозок: чого це бухарестський директор раптом так здружився з Брайночкою Козак? За своїм звичаєм, вони почали висміювати цю парочку, шкірити зуби, обмінюватися ущипливими слівцями:

— Живуть, як голубки на горищі.

— Дивіться, може, тут ідеться про сватання.

— Дай боже, в добрий час.

— Навпаки, хай бог нас милує.

Кому могло спасти на думку, що Гольцман за допомогою цієї красуні шукає стежок до примадонни Генрієтти Швальб? Треба було мати Гольцманів нюх і бути таким пронозою, як Гольцман, щоб за короткий час пронюхати, що Брайночка Козак найкраще підходить на цю роль! Він узявся за виконання цього плану хитромудро, спритно, енергійно й завзято.

Це почалося, як ведеться, з розмови, з прогулянки вдвох, з візиту до неї, як до давньої знайомої, і що далі, то дружнішими ставали їхні стосунки. Йому приємно, що він зустрівся з нею. Шкода тільки, що немає тут Щупака.

— А то що? — спитала вона, поглядаючи на нього маленькими японськими очицями і намагаючись вгадати, що він мав на увазі.

— Він здох би з досади.

— Амінь, дай боже, вашими молитвами!..

У неї мало не прохопилося: твоїми молитвами, але

вона стрималася. їй бридило казати йому "ви". Владико небесний, як людина може змінитися! Коли б Щупак був тепер тут і побачив свого Гоцмаха, він справді здох би з досади...

Так думала сама собі Брайночка Козак, дивлячись на Гольцмана, і не могла надивитися. Прислухалась до його слів і не могла наслухатися! Слово честі — це була зовсім не та людина і зовсім не та мова. Він уже говорив про користь, про діла, про капітал. Гоцмах і капітал — ха-ха!.. Він вихвалявся, що має, нівроку, трохи грошей... Хоч, правда, він не з великих капіталістів, але з Щупаком

ще позмагається. У того діаманти, а в нього готівка. Дзвінка монета, каже він, дорожча за діаманти, чорти їх батькові, тим грошам.

— Облиште Щупака! — перебила йому мову Брай-ночка Козак.— У нього тепер душевні муки, а не діаманти.

— Я цьому не повірю, аж поки не побачу на власні очі, й не заспокоюся, аж поки Щупак не чиститиме в мене черевиків, холера на нього і на мій кашель!

Тільки-но Гольцман заведе мову про Щупака, як починає хвилюватися, а як розхвилюється, починає кашляти. Прокашлявшись, він закладає пальці за жилетку, ходить туди й сюди довгими тонкими ногами по кімнаті мадам Черняк, дивиться на носки черевиків і безперестанку вихваляється перед нею своїми ділами та капіталами. Раптом схаменувшись, Гольцман перестав ходити й почав перед нею виправдовуватись та пояснювати, звідки в нього стільки грошей. Просто заробив, заощадив і сховав. "Нічого, він досить набідувався, аж поки викараскався на поверхню. Бог, нарешті, змилувався над ним".

— Амінь, дай боже, чому ні? — притакувала мадам Черняк. Вона не розуміла, чого це він виправдовується? Хіба мати гроші — соромно? Соромно, коли ти злидар, харпак, жебрак, як усі ці актори-волоцюги, що чваняться, не маючи нижньої сорочки на тілі, тільки те й знають, що гуляють у карти, шахрують, позичають з тим, щоб віддати на безрік! Терпіти не може вона отих ланців тільки тому, що гроші в них, як вода, пливуть між пальцями... А що? Хіба не можна бути вправним актором і збирати гроші? Що таке людина без грошей, прости господи? Що, скажіть, будь ласка.

— Те саме, що тіло без душі,— підхопив Гольцман, підроблюючись під її тон. Він пам'ятав ще з часів Щупака, що в неї завжди була кубушка. Хлопці гомоніли, що оця Брайночка Козак напхана грошима, як і роками. Погано тільки те, що бог не зробить такого чуда, щоб її проковтнула земля, як грішника, а вони стали її спадкоємцями...

Отак тривала в них розмова дружньо, інтимно, аж поки вони помалу перейшли до важливих питань, і він завів розмову про користь, діла, плани на майбутнє. Доки можна мандрувати по світах, бути в неволі в такого хижака, як Геця Гецьович? Хіба не було б у тисячу разів краще, якби вона пішла, наприклад, рука в руку з Гоцмахом?

Таких двоє, як вони, можуть чогось досягти в житті.