Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

Тим часом вони почали перекривляти тих, кого дожидали, і тут найгірше прийшлося докторові "Левіафану". Один майстерно показував, як той тримає руки в кишенях, дивиться поверх окулярів і говорить, бризкаючи слиною. Другий перекривляв його, як він аплодував Рафалескові руками, ногами й усім тілом. Третій показав, як він схопив хлопця цілувати і як бідолашний хлопець перелякався. Всі актори мало не луснули від реготу.

Актори взагалі веселий народ. Недаремно їх у нас називають "блазнями". Чи в з чого, чи немає,— вони сміються. Скаже хтось дотепне слово — сміються. Скаже дурницю, тож напевне треба сміятися.

— Наш "Левіафан", мабуть, читає їм у фаетоні лекцію про мистецтво...

Вони наче були присутні при цьому. Доктор Левіус спочатку наказав кучерові, щоб той не їхав просто до кафе "Монополь", а спершу зробив невеличке турне по місту, щоб можна було подихати свіжим повітрям. Меценат, в якого грошей до смутку, не дуже панькається з бідними акторами, та ще єврейськими. Доктор Левіус звик, щоб актори ходили перед ним навшпиньки. Таку силу мають гроші.

Тільки-но він увійшов до кафе, всі, як один, підхопилися з місць і з пошаною посадовили його на чільне місце, яке він зайняв з почуттям людини, що знає собі ціну. Біля себе він посадовив праворуч імпресаріо Гольцмана, а ліворуч — гастролера Рафалеска. Засідання зразу набрало урочистого вигляду, та й настрій став підвищений. Доктор Левіус подзвонив. Обидва кельнери в коротких фраках та з довгими семітськими носами знову з'явилися, наче з-під землі. Вони підбігли до доктора Левіуса і дивилися йому в очі з величезною пошаною і цікавістю, неначебто доктор Левіус мав сказати їм таке, що матиме для їхнього кафе та й для цілого світу бозна-яке значення. Обидва кельнери аж зігнулись, занесли руки назад і затамували подих, наскільки це можливо живій людині, що мусить дихати. А втім, доктор Левіус не так швидко сказав те, що мав сказати. Він спершу спокійно погладив свій трикутний череп, зморщив чоло, заплющив трохи очі й дивився замислено поверх окулярів в одну цятку, як людина, що має розв'язати світові проблеми. Нарешті слово було сказане. Доктор Левіус попросив кельнерів, щоб вони, якщо їхня ласка, принесли пива, кожному по кухлю, а на закуску катерної * ковбаси.

Кельнери випростались, метнулися враз так швидко, з такими сяючими обличчями, немовби хотіли переказати цілому світові радісну звістку, що хтось, їхній близький знайомий, відкрив Північний полюс або принаймні визволив когось із в'язниці.

Пиво було сервіроване. Кашерну ковбасу актори зустріли з належною пошаною, а доктор Левіус підвівся, наче президент, і з дуже солодкою усмішкою, що розпливлася на його товстих губах, виголосив велику блискучу промову.

Промовляв доктор Левіус, певна річ, високою німецькою мовою, бо, коли розмовляєш офіціально, німецька мова обов'язкова. Кількома словами передаємо її зміст.

Доктор Левіус насамперед зробив короткий огляд історії театру взагалі, розповів, як розвивалось мистецтво у інших народів, у різних країнах, починаючи від великого Шекспіра аж до теперішніх часів. Зрозуміло, що при цьому він виявив величезну ерудицію. Назви книжок та імена їх авторів сипалися, наче град, на голови зголоднілих акторів, що шельмувато підморгували до пінистого пива й дружньо всміхалися до кашерної ковбаси, від якої долинали пахощі добре копченого м'яса з приємним ароматом німецького часнику.

Хлопці почали вже потрошку знайомитися з кухлями пива, бо підрахували, що поки доктор "Левіафан" покінчить короткий огляд, починаючи від Шекспіра, можна було б тричі покінчити з пивом і з кашерною ковбасою.

Однак доктор Левіус сам, очевидно, побачив, що він своїм коротким оглядом заїхав аж занадто далеко, а тому він майстерно перестрибнув від Шекспіра зразу до батька єврейської сцени Гольдфадена та його послідовників і щасливо перейшов до акторів єврейського театру тут, у Львові, і акторів усіх інших театрів, що мандрують від міста до міста, високо підносячи прапор мистецтва.

Один з таких найвидатніших мандрівних акторів, сказав промовець, це юний гість з Бухареста, уже широко відомий маестро, талановитий митець Рафалеско, якого вони мають честь привітати в цьому скромному й вузькому колі акторів.

— Цей юний актор, мої дами й панове,-— показуючи на Рафалеска, звернувся доктор Левіус до акторів," цей юний актор з'явився перед наші очі здалека, як, несподівано для астрономів, часом з'являється на небосхилі яскрава, мандрівна, блискуча зірка. Зовсім несподівано заблукала до нас ця мандрівна зірка — Рафалеско — і освітила увесь обрій нашої єврейської сцени. Але, на жаль, ненадовго, мої дами й панове, тільки на короткий час, як усі комети, що з'являються і швидко зникають... Я підношу тост, мої дами й панове,— закінчив промову доктор Ле-віус,— за наші єврейські мандрівні зірки. Гох! 3

Триразове "гох" підхопили актори обох труп і віддячили промовцеві чималою порцією оплесків, а тоді взялися до пива й катерної ковбаси.

— За наші мандрівні зірки! — випиваючи останній ковток пива, вигукнув доктор Левіус, подзвонив кельнерам, розплатився і попрощався з акторами до наступної вистави, до завтра.

— До побачення.

— Нарешті здихалися! — сказав один з акторів, коли доктор Левіус зник за дверима.

— Усьому настає кінець,— підхопив ще один.

— "Нічого вічного немає під місяцем", як сказав дон Педро.

— Йолопе, який там Педро? Це сказав Мойсей.

— Ти, мабуть, маєш на увазі царя Соломона?

— Нехай буде цар Соломон. Хлопці, нумо до роботи! Час біжить.

Усі підвелися з-за столів і перейшли до відімкненої бічної кімнати, де можна перекинутися в карти.

1

Ді енте — качка (кім.),

2

Швальб — ластівка (нім.).

3

Гох!-Слава! (Нім.)

Розділ 57 ЗА КАРТАМИ

Актори як зберуться тут, у маленькій картярській кімнаті кафе "Монополь", то забувають геть усе на світі.

Сідаючи гуляти в карти, вони неодмінно роблять когось одного козлом відпущення. На його голову падають усі дотепи й переважна частина лайок. Здебільшого таким козлом відпущення буває Швальб, наш знайомий трагік Ізак Швальб.

Цього разу Швальб гарячився за картами більше, ніж будь-коли. Чорна кішка перебігла йому дорогу, карта не йшла, хоч гвалт кричи. Обоє, він і сестра його, примадонна Генрієтта Швальб, тільки те й робили, що міняли гроші й горіли, як сухі дрова... На сестру свою Ізак Швальб ще більше гнівався, ніж на самого себе. Він почав їй докоряти привселюдно, що вона розтринькує всі гроші.

Вона йому на це відповіла, що то її гроші, а не його. Він на це сказав: "Прадя". А вона йому "Сигаретки..." Вій їй... Вона йому... Слово по слову... Стало дуже цікаво. Актори втрутилися. Багато хто захищав примадонну. Проте були й такі, що держали руку за брата, заступалися за його кривду. Він ще більше роздратувався і заявив, що йому не потрібні заступники і ніяка чужа ласка. Пожвавлення зростало, регіт дужчав.

Непомітно втяглися в картярську гру також і обидва директори: Геця Гецьович і Бернард Гольцман.

Як директори, ці дві особи спершу сиділи просто так собі, стежачи за грою акторів. Цікаво було подивитися, хто тут виграє, а хто програє. Потім вони теж поставили щось на карту. Боронь боже, не щоб вигравати, ні, просто так собі, знічев'я. Цікаво було подивитися: чия карта буде бита?

І, як ведеться за картами, вони обидва програли. Тоді вони почали гарячитися і так захопилися грою, що нічого вже не бачили на світі, крім трьох речей: банкіра, грошей і карт.

Карти миготіли, обличчя палали, очі блищали, гроші дзенькотіли, гамір зростав. Виривали з рук, билися за карту. Хто сміявся, а кому не до сміху. Хто був задоволений, а кому й непереливки. Хвилювалися всі. Ладні були один одного пошматувати, проковтнути живцем.

Тільки дві особи не брали участі в цій картярській вакханалії. То були наш юний герой Рафалеско і Брайна Черняк, або, як її прозивають, Брайночка Козак.

Не тому, боронь боже, що вони обоє далекі від карт. Навпаки. Про Брайночку Козак подейкують, що вона гору візьме у грі в карти над трьома чоловіками. В неї виграти копійку, кажуть люди, так само важко, як видобути вино із стіни... Брайночка Козак як виграє, то схоплює, кажуть вони, шапку з горіхами і — тю-тю! Так подейкують про неї актори. А Брайночка робить своє: якщо виграє заховує виграш глибоко в кишеню; а як бачить, що карта не йде,— припиняє гру. Отака людина Брайночка Козак.

Рафалеско теж не проти карт. Навпаки, можна сказати, що він їх дуже полюбляє. Але що ж? Його гра зовсім іншого сорту. Його цікавить не так виграш чи програш, як сама гра. Процес гри в карти являє для нього самостійний, особливий інтерес.

"Ха-ха! Оце вже шостий раз ставлю на винового короля і хоч би раз виграв..."

Або:

"Ха-ха! Що ви скажете на це, я вже знову програв!"

Ці обоє, Брайночка Козак і Рафалеско, насилу дочекалися, поки гамір став достатньо великим, а присутні були загіпнотизовані картами, тоді вони відійшли набік, і між ними обома зав'язалася інтимна розмова: "Здається, якщо не помиляюсь, я вас бачив колись у Голенешті?.." — "Ви не помиляєтесь". Кругленьке обличчя мадам Черняк розчервонілося, а верхня губа вкрилася росинками поту. Вона його відразу впізнала, хоч він виріс. Став дорослий. Може, вони присіли б трошки?

Вони сіли за окремий столик, і розмова снується, снується: Голенешті... театр... трупа... Щупак...

Він мимохідь запитав її:

— Де ж він тепер, отой Щупак?

— Де тепер Щупак? Еге-ге! (Вона махнула обома руками). Хай йому земля...

Рафалеско підскочив з місця:

— Помер?..

Мадам Черняк заразливо засміялась, показуючи всі зуби:

— Ха-ха! Щупак помер! Не з тих людей Щупак, щоб зробити таку дурницю. Він цілком здоровий і дужий. Але діла його погані. Вкрай погані! Крім усього, він ще має постійну мороку з жінками — цей зальотник дозволяє собі таку розкіш — мати трьох жінок, три болячки йому в спину. То з ним сталось нещастя, яке він пам'ятатиме довго, і є надія, що вже ніколи не вичухається.

Мадам Черняк присунулася до нього ще ближче і захоплено, гарячково, розмахуючи руками, розповідала далі про Щупака. Які в нього вкрай погані справи! Це ж не жарти — людина так витратилась, що віддала під заставу або спродала всі свої діаманти. А хто знає Щупака з його діамантами, той може зрозуміти...