Іди, вартового постав - Лі Гарпер

Він головував у всіх кампаніях з розповсюдження військових позик, він організовував нудні й малоприємні виступи в актовому залі щодо Військової Боротьби — проекту, який він започаткував, яким пишався і який полягав у встановленні перед школою велетенської дошки з іменами всіх випускників СШОМ, які служили в армії. Учні дивилися на цю дошку з меншим захватом: директор зібрав з кожного по двадцять п'ять центів, а славу приписав собі одному.

Подивившись у напрямку, на який вказував палець, Джін-Луїза прочитала на дошці: "на службі своїй країн". Останню літеру затуляли, гойдаючись на свіжому ранковому вітерці, її фальшиві груди.

"Запевняю вас,— вів далі містер Горбик,— що буде краще, якщо підписане письмове зізнання лежатиме сьогодні у мене на столі не пізніше другої години. Учора я сам був тут,— він наголошував на кожному слові.— А тепер ідіть по своїх класах".

Це вже було серйозно. Він завжди крадькома підглядав і підслуховував під час шкільних балів, щоб застукати якусь закохану парочку. Зазирав у машини, лазив по кущах. Можливо, він бачив їх з Генрі. І навіщо тільки Генк надумав ті штуки викинути?

"Він блефує,— сказав Джемі під час перерви.— А з іншого боку — може, і ні".

Вони сиділи у шкільній їдальні. Джін-Луїза намагалася не привертати до себе уваги. Школа ось-ось могла вибухнути реготом, жахом і цікавістю.

"Послухайте мене врешті: давайте я йому все розповім".

"Не верзи дурниць, Джін-Луїзо. Ти ж знаєш, як важить для нього ця дошка. Та й, зрештою, це ж я зробив",— сказав Генрі.

"Але ж, на бога, вони мої!"

"Зрозумій, як почувається Генк, Скауте,— втрутився Джемі.— Не може він тобі, дозволити зізнаватися".

"А, власне, чому?"

"Вкотре тобі повторюю — не можу і все. Утямила?" "Ні".

"Джін-Луїзо, вчора ти була моєю дівчиною..."

"Ніколи в житті я не навчуся розуміти чоловіків,— промовила вона, вже не закохана у Генрі.— Ти не мусиш мене захищати, Генку. Сьогодні я вже не твоя дівчина. Ти ж знаєш, що тобі не можна йому зізнаватися".

"Справді, Генку,— підтримав її Джемі.— Він не дасть тобі закінчити школу".

Атестат для Генрі означав більше, ніж для решти його друзів. Будь-хто з них, якби його виключили, міг би без проблем перейти до приватної платної школи.

"Ти зачепив його за живе, ось що,— казав Джемі.— І він не посоромиться виключити тебе за два тижні до закінчення".

"Тому це зроблю я,— підхопила Джін-Луїза.— Я просто мрію, щоб мене виключили".

І правда, школа набридла їй до нестями.

"Не в тім річ, Скауте. Ти просто не можеш цього зробити. Я міг би йому пояснити... хоча ні, я також не міг би пояснити,— Генрі поступово усвідомлював наслідки свого імпульсивного пориву.— Я нічого не зміг би пояснити".

"Гаразд,— сказав Джемі.— Ситуація така. Генку, я вважаю, що він блефує, хоча, ймовірно, і ні. Ти ж знаєш, який з нього нишпорка. Не виключаю, що він вас чув, ви ж практично сиділи у нього під вікном".

"Але в кабінеті було темно",— заперечила Джін-Луїза.

"Він любить сидіти в темряві. Якщо йому зізнається Скаут, їй буде нелегко, але якщо зізнаєшся ти, він тебе виключить, точно кажу, а тобі треба отримати атестат, синку".

"Джемі,— перебила Джін-Луїза,— чудово, що з тебе такий філософ, але ми застрягли на місці".

"Твоє становище ось яке, Генку,— говорив Джемі, холоднокровно не звертаючи на неї уваги.— Ти будеш у скруті, якщо зізнаєшся, і будеш у скруті, якщо не зізнаєшся". "А я..."

"Стули рота, Скауте,— розізлився Генрі.— Тобі невтямки, що я не зможу людям в очі дивитися, якщо дозволю тобі до нього піти?"

"Ой, тримайте мене, ніколи не бачила я аж таких героїв!"

Раптом Генрі підхопився.

"Чекайте! — загорлав він.— Джемі, дай мені ключі від машини і прикрий мене на уроці. Повернуся на політекономію".

"Міс Морбик почує, що ти від'їжджаєш, Генку".

"Він не почує. Я викочу машину на дорогу. Крім того, він буде в класі".

З уроку містера Горбика було легко зникнути непомітно. Він мало цікавився особистостями учнів, знаючи прізвища тільки найзухваліших з них. Місця в рядах у бібліотеці були закріплені за конкретними учнями, та коли хтось із них висловлював бажання прогуляти урок, лави змикалися, й учень, який сидів у кінці ряду, виносив зайвий стілець у вестибуль, а після уроку приносив назад.

Джін-Луїза не слухала пояснень вчительки англійської, а коли проминули сповнені тривоги п'ятдесят хвилин, Генрі перехопив її дорогою до кабінету суспільствознавства.

"Слухай уважно,— скомандував він.— І роби точно як я кажу: ось як ти йому зізнаєшся. Пиши,— він дав їй олівець, і вона розгорнула зошит.— "Шановний містере Горбик. Схоже, що вони мої". Підпишися повним іменем. Краще наведи чорнилом, щоб він повірив. А потім ще до опівдня піди й віддай це йому. Зрозуміла?"

Коли Джін-Луїза увійшла до кабінету суспільствознавства, то збагнула, що всьому кінець. Учні групками перешіптувалися і пересміювалися. Вона витерпіла посмішки і дружні підморгування незворушно — їй навіть стало легше. Це тільки дорослі завжди вишукують найгірше, подумала вона, а її однолітки, вочевидь, повірили в розповіді Джемі й Генка. Але чому вони їй самій нічого не сказали? З них глузуватимуть до скону, але їм байдуже, бо вони закінчують школу, а їй ще тут поневірятися цілих три роки. Ні, Міс Морбик її виключить, і Атикус відішле її до іншої школи. Атикуса шляк трафить, коли Міс Морбик йому повідає цю кляту історію. Щоправда, Генк врятується. Вони з Джемі були такими лицарями, хоч і недовго, а врешті-решт мала рацію саме вона. Це був єдиний вихід.

Джін-Луїза переписала своє зізнання чорнилом, та з наближенням полудня настрій у неї падав. Зазвичай мало що її так могло порадувати, як сутичка з Міс Морбик, який був настільки недолугим, аж міг повірити будь-якій нісенітниці, якщо вона виголошувалася з серйозною і урочистою фізіономією. Проте сьогодні їй було не до суперечок. Джін-Луїза нервувалася — і зневажала себе за це.

Її трохи нудило, коли вона пройшла вестибулем до кабінету директора. На зборах він назвав той учинок непристойним і порочним; що ж він казатиме в місті? Мейком живиться плітками — у якому ж вигляді все це дійде до Атикуса?

Містер Горбик сидів за столом, роздратовано вдивляючись у його поверхню.

"Чого тобі?" — спитав він, не підводячи на неї очей.

"Я хотіла вручити вам оце, сер",— і вона інстинктивно позадкувала.

Містер Горбик вихопив у неї аркуш, зібгав, не читаючи, і жбурнув у кошик на сміття.

У Джін-Луїзи було відчуття, наче зараз її можна збити з ніг пір'їнкою.

"Містере Горбик,— промовила вона,— я прийшла до вас зізнатися, як ви веліли. Я... я їх купила в крамниці Гінзберга,— додала вона добровільно.— Я не мала на увазі нічого поганого..."

Містер Горбик поглянув на неї, і обличчя в нього почервоніло від гніву.

"Не смій стояти тут і розказувати, що ти там мала чи не мала на увазі! Ніколи в житті мені не зустрічалися..."

— Зараз їй перепаде!

Та коли вона вслухалася, у неї виникло враження, що містер Горбик говорить не стільки про неї персонально, скільки про всіх учнів у цілому, що його слова — відлуння його вранішніх емоцій. Він завершив тезою про нездорові настрої, які породжує округ Мейком, але тут Джін-Луїза його перебила:

"Містере Горбик, я просто хочу сказати, що ніхто не винний, окрім мене. Відповідати мушу тільки я одна".

Містер Горбик вчепився у край столу і проскреготів крізь зціплені зуби:

"За оцю останню зухвалість залишишся на годину після уроків, юна леді!"

Вона глибоко вдихнула.

"Містере Горбик, гадаю, тут якась помилка. Я не зовсім розу..."

"Ах, ти не розумієш! То я тобі покажу!"

Містер Горбик ухопив товстий стос видертих із зошитів аркушів і помахав у неї перед носом.

"Ви, міс, сто п'ята!"

Джін-Луїза вдивлялася в аркуші паперу. Вони були всі однакові. На кожному було написано: "Шановний містере Горбик. Схоже, що вони мої". Кожен з них був підписаний іменем котроїсь з учениць старших класів, починаючи від дев'ятого,— підписалися всі без винятку.

Вона завмерла на хвилину, замислившись, та, не в змозі вигадати, що такого сказати заспокійливого містеру Горбику, тихенько вислизнула з кабінету.

"Міс Морбик цілком програв",— сказав Джемі, їдучи додому на обід. Джін-Луїза сиділа між братом і Генрі, які стримано вислухали, у якому настрої був містер Горбик.

"Генку, ти справжній геній,— проголосила вона.— Як тільки тобі таке спало на думку?"

Генрі глибоко затягнувся цигаркою і викинув її у вікно.

"Я порадився зі своїм адвокатом",— велично відповів він.

Джін-Луїза затулила руками рот.

"А як інакше? — сказав Генрі.— Він займався моїми справами, відколи я ще під стіл пішки ходив, от я й поїхав до нього в контору і все пояснив. Я просто спитав його поради".

"То це Атикус тебе напоумив на таке?" — з благоговінням спитала Джін-Луїза.

"Ні, він мене не напоумив. То була моя власна ідея. Спершу він вагався, казав, що це питання урівноваження справедливості, чи щось у цьому роді, що я потрапив у цікаву, але суперечливу ситуацію. Він розгойдувався на стільці, дивився у вікно, говорив, що завжди намагається влізти у шкуру своїх клієнтів..."

Генрі замовк.

"І що далі?"

"Далі він сказав, що через надзвичайну делікатність моєї проблеми і за відсутності злочинного наміру, він не проти трохи запорошити очі присяжному засідателеві (не знаю, що саме мав він на увазі), а тоді... Ну, я не знаю".

"Та ні, Генку, знаєш!"

"А тоді він щось сказав про порятунок у численності й що на моєму місці він би нізащо не потурав фальшивим свідченням, але оскільки, як йому відомо, всі накладні груди вигляд мають однаковий, це майже все, чим він може мені допомогти. Сказав, що надішле мені рахунок за консультацію наприкінці місяця. Не встиг я вийти з його контори, як вигадав цей план".

"Генку,— спитала Джін-Луїза,— а він не натякнув, що збирається сказати мені?"

"Тобі? — Генрі подивився на неї.— Він тобі й словом не прохопиться. Як він може? Хіба ти не знаєш, що все сказане адвокату — річ суворо конфіденційна?"

Чпок. Джін-Луїза роздушила паперовий ріжок об стіл і прогнала тіні минулого. Сонце стояло високо в небі — була друга година по обіді; воно стояло так учора і стоятиме так завтра.

Пекло — це довічна відчуженість. Що вона таке скоїла, що мусить до кінця життя тягнутися до них, тужити за ними, потайки подорожувати у давно минуле й уникати сьогодення? "Я — їхня плоть і кров, моє коріння в цій землі, це моя домівка.