Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Максим раптом подумав, що якби Гай зараз виказав його, то, певно, повернувся б до Легіону і до своєї заочної офіцерської школи; і ще він подумав, що якихось два місяці тому подібне не могло б спасти йому на думку. Йому зробилося неприємно, захотілося зникнути, зараз же, негайно, але повернулася Рада і покликала його до ванної. Поки він мився, вона приготувала попоїсти, підігріла чай, а Гай сидів на тому ж місці, підперши щоки кулаками, і на обличчі у нього була нудьга. Він ні про що не запитував — певно, боявся почути що-небудь страшне, що-небудь таке, що прорве останню лінію його оборони, переріже останні ниточки, які з'єднують його з Максимом. І Рада ні про що не запитувала — мабуть, їй було не до того; вона не зводила з нього очей, не відпускала його руки і час від часу схлипувала — боялася, що він зненацька щезне, її коханий. Щезне і вже ніколи не з'явиться, І тоді Максим — часу залишалося обмаль — відсунув недопиту чашку і почав розповідати сам.
Про те, як допомогла йому мати терористки, як він зустрівся з виродками, хто вони такі, виродки, насправді, чому вони виродки, і що таке башти, яка гаспидська, відворотна вигадка ці башти. Про те, що сталося сьогодні вночі, як виродки бігли на кулемет і вмирали один по одному, як завалилася ця паскудна купа мокрого заліза і як він ніс мертву жінку, що в неї відібрали дитину і забили чоловіка...
Рада слухала жадібно, і Гай також врешті-решт зацікавився, він навіть почав ставити запитання, єхидні, злі запитання, дурні і жорстокі, і Максим збагнув: він ні в що не вірить, усе це відштовхується од його свідомості, як вода від жиру, йому неприємно це слухати і він ледве стримується, щоб не обірвати Максима. І коли Максим закінчив розповідь, він недобре усміхнувся і сказав:
— Ловкенько вони обвели тебе круг пальця.
Максим глянув на Раду, однак Рада відвела очі і, покусуючи губу, проказала нерішуче:
— Не знаю... Можливо, звичайно, була одна така башта... Розумієш, Маку, цього просто не може бути, того, що ти розповідаєш...
Вона говорила із завмиранням, тихо, вочевидь прагнучи не образити його, прохально зазирала йому в очі, погладжувала по плечу, а Гай зненацька розлютів і почав говорити, що це ж глупство, що Максим просто не уявляє собі, скільки таких башт стоїть по країні, скільки їх будується щороку, щодня, — то невже ж ці мільярди витрачаються лише для того, щоб двічі на день завдавати прикрощів жалюгідній жменьці виродків?!
— На саму охорону скільки грошей витрачається, — додав він після паузи.
— Про це я думав, — сказав Максим. — Мабуть, усе справді не так просто. Однак хонтійські гроші тут ні до чого... І потім, я сам бачив: щойно башта завалилася, їм усім покращало. А що стосується ПБЗ... Зрозумій, Гаю, для захисту з йовітря башт забагато. Щоб перекрити повітряний простір, їх потрібно значно менше... І потім, навіщо ПБЗ на південному кордоні! Хіба у диких виродків є балістичні засоби?
— Там багато чого є, — сказав Гай злісно. — Ти нічого не знаєш, а всьому віриш... Вибач, Маку, але якби ти був не ти... Усі ми занадто довірливі, — гірко додав він.
Максимові вже не хотілося сперечатися і взагалі говорити на цю тему. Він почав розпитувати, як іде життя, де працює Рада, чому не пішла вчитися, як дядечко, як сусіди... Рада пожвавішала, заходилася розповідати, затим спохопилася, зібрала брудний посуд і вийшла на кухню. Гай почухався обома руками, похмурився на темне вікно, а потім зважився і розпочав серйозну чоловічу розмову.
— Ми тебе любимо, — сказав він. — Я тебе люблю, Рада тебе любить, хоч і неспокійна ти людина і все у нас через тебе пішло якось не так. Але от у чім річ: Рада тебе не просто любить, не так, розумієш... а як тобі сказати... загалом, ти розумієш... Загалом, подобаєшся ти їй, і весь цей час вона проплакала, а перший тиждень навіть прохворіла. Вона дівчина добра, хазяйновита, багато хто на неї задивляється, і це не дивно... Не знаю, як ти до неї, але що я тобі пораджу? Облиш ти всі ці дурощі, не для тебе вони, не з твоїм розумом за це братися, заплутають тебе, сам загинеш, багатьом безвинним людям життя зіпсуєш — ні до чого все це. А повертайся-но до себе в гори, знайди своїх, головою не згадаєш — серце підкаже, де твоя батьківщина... Ніхто тебе там не шукатиме, влаштуєшся, налагодиш життя, тоді приїзди, забирай Раду, і буде вам добре. А може, ми на той час і з хонтійцями покінчимо, Пандеї покажемо, де раки зимують, настане врешті мир, і заживемо як люди...
Максим слухав його і думав, що, якби він справді був горцем, він би, мабуть, так і вчинив: повернувся б на батьківщину і зажив би потихеньку з молодою дружиною, забув би про всі ці жахи, про складнощі... Ні, не забув, а організував би оборону, отож чиновники Творців і носа б туди не сунули; а прибули б туди легіонери, бився б біля рідного порога до останнього... "Проте я не горець. У горах мені робити нічого, а справа моя тут, я з усім цим миритися не хочу... Рада? Що ж, Рада... якщо справді кохає, то зрозуміє, повинна зрозуміти... Не хочу зараз про це думати, не хочу кохати, не час мені зараз кохати..."
Він замислився й не відразу усвідомив, що в будинку щось змінилося. Хтось ходив коридором, хтось шептався за стіною. Зненацька у коридорі завовтузилися, Рада відчайдушно крикнула: "Маку!.." — і враз замовкла, ніби їй затисли рота. Він підхопився на рівні і кинувся до вікна, але двері розчинися, і на порозі з'явилася Рада, без кровинки на лиці. Війнуло знайомим запахом казарми, загупотіли, вже не криючись, підковані чоботи, Раду упхнули до кімнати, і слідом посунули люди у чорних комбінезонах, і Панді з озвірілим обличчям навів на нього автомат, а ротмістр Чачу, хитрий, як завжди, і розумний, як завжди, стояв поруч з Радою, тримаючи її за плече і вперши ствол пістолета їй у бік.
— Ні з місця! — крикнув він. — Ворухнешся — стріляю!
Максим завмер. Він був безсилий, йому потрібно було щонайменше дві десятих секунди, може, півтори, але цьому вбивці вистачило б і однієї.
— Руки вперед! — каркнув Чачу. — Капрале, наручники! Подвійні наручники! Та хутчій, масаракш!
Панді, якого Максим неодноразово на заняттях кидав через голову, з великою обачністю наблизився, відстібаючи од пояса важкий ланцюг. Озвірілість на його обличчі заступив стурбований вираз.
— Май на увазі, — сказав він Максимові. — Коли що, пан ротмістр її враз... того... любку твою...
Він защіпнув сталеві браслети на зап'ястках Максима, присів навпочіпки і скував йому ноги. Максим про себе усміхнувся. Він уже знав, що робитиме надалі. Проте він недооцінив ротмістра. Ротмістр не відпустив Раду. Усі разом вони спустилися по сходах, усі разом сіли у вантажівку, і ротмістр ані на мить не відвів пістолета. Затим у вантажівку упхнули скутого Гая. До світанку було ще далеко, так само сіявся дощ, розмиті вогні ледве освітлювали мокру вулицю. На лавицях у кузові з гуркотом всідалися легіонери, величезні мокрі пси мовчки рвалися з повідців і, осаджені, нервово, зі скімленням, позіхали. А в під'їзді, прихилившись до одвірка і склавши руки на животі, стояв воротар. Він дрімав.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Державний прокурор відкинувся на бильце крісла, вкинув до рота кілька сушених ягід, пожував і запив ковтком цілющої води. Відтак зажмурився, притиснув пальцями втомлені очі й прислухався. Довкола на багато сотень метрів було добре. Кам'яниця Палацу юстиції була безлюдна, у вікна монотонно періщив нічний дощ, не чути було сирен і вищання гальм, не стукотіли і не гули ліфти. І нікого не було, тільки у приймальні за високими дверима тихий, наче миша, нудився в очікуванні наказів нічний референт. Прокурор спроквола розплющив очі і крізь рухомі кольорові плями глянув на крісло для відвідувачів, виготовлене за особливим замовленням. "Крісло я візьму з собою. І стіл також, я до нього звик... А шкода буде, мабуть, іти звідси — нагрів місце... І навіщо мені йти? Дивно улаштована людина: якщо перед нею сходи, їй неодмінно треба видряпатися на самісінький верх. Нагорі холодно, дмуть дуже шкідливі для здоров'я протяги, падати звідтіля смертельно, сходинки слизькі, небезпечні, і ти чудово знаєш це, та однаково лізеш, дряпаєшся — язик на плече. Всупереч обставинам — лізеш, всупереч будь-яким порадам — лізеш, всупереч опору ворогів — лізеш, всупереч власним інстинктам, тверезому глуздові, передчуттям — лізеш, лізеш, лізеш... Той, хто не лізе вгору, той падає вниз, це правильно. Але і той, хто лізе вгору, також падає вниз..."
Писк внутрішнього телефону урвав його думки. Він узяв навушник і, досадливо кривлячись, сказав:
— Що таке? Я зайнятий.
— Ваше превосходительство... — прошелестів референт. — Людина, яка назвала себе Мандрівцем, телефонує по вашій особистій лінії і настійливо просить розмови з вашим...
— Мандрівець? — Прокурор пожвавішав. — З'єднайте. У навушнику клацнуло, референт прошелестів:
— Його превосходительство вас слухає.
Знову клацнуло, і знайомий голос проказав твердо, по-пандейськи, вимовляючи слова:
— Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?
— Для тебе — ні.
— Мені треба поговорити з тобою.
— Коли?
— Зараз, якщо можна.
— Я до твоїх послуг, — сказав прокурор. — Приїжджай.
— Я буду за десять — п'ятнадцять хвилин. Жди.
Прокурор поклав навушник і певний час сидів непорушно, пощипуючи нижню губу. "З'явився, голубе, — подумав він. — І знову як сніг на голову. Масаракш, скільки грошей я перевів на цього чоловіка, більше, мабуть, аніж на всіх інших вкупі, а знаю про нього лише те, що всі інші зосібна. Небезпечна постать. Непередбачувана. Зіпсував настрій..." Прокурор сердито зиркнув на папери, розкладені по столу, недбало згріб їх докупи і сунув у стіл. "Скільки часу він був відсутній?.. Авжеж, два місяці. Як завжди. Щез невідомо куди, два місяці жодної звістки, і нате, будь ласка, мов бісеня з коробки... Ні, з цим бісеням треба щось робити, так працювати неможливо... Ну гаразд, а що йому від мене потрібно? Що, власне, сталося за ці два місяці? Повалили Спритника... Навряд чи це його цікавить. Спритника він зневажав. Утім, він усіх зневажає... По його лінії нічого не було, та він і не з'явиться до мене через таку дрібницю — піде прямо до Канцлера або до Барона... Можливо, натупав що-небудь цікаве і хоче ввійти в альянс? Дай боже, дай боже...
