Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
— Гади, — додав він після нетривалого мовчання.
— Йому це безглуздо розповідати, — сказав зненацька Мемо. — Він же не знає, що це таке. Він уявлення не має, що це означає— ждати щодня чергового сеансу...
— Гаразд, — сказав широкоплечий. — Не має уявлення, отже, і говорити ні про що. Птаха висловилася за нього. Хто ще — "за" і "проти"?
Лісник відкрив було рот, але Орді випередила його:
— Я хочу пояснити, чому я "за". По-перше, я йому вірю. Це я вже говорила, і це, мабуть, не так важливо, це стосується лише мене. Проте ця людина має здібності, які можуть бути корисними всім. Він уміє загоювати не тільки свої, а й чужі рани... Набагато краще, ніж ви, Лікарю, пробачте на слові...
— Ет, який з мене лікар, — сказав Лікар. — Я так, судова медицина...
— Однак це ще не все, — вела далі Орді. — Він уміє тамувати біль.
— Як це? — спитав Лісник.
— Я не знаю, як він це робить. Він масажує скроні, шепче щось, і біль вщухає. Мене двічі скручувало у матері, і обидва рази він мені допоміг. Першого разу не дуже, але все-таки я не знепритомніла, як бувало завжди. А другого разу зовсім не боліло...
І вмить усе перемінилося. Щойно вони були суддями, щойно вони вирішували, як їм здавалося, питання його життя і смерті, а тепер судді зникли, і залишилися змучені, приречені люди, які раптом відчули надію. Вони дивилися на нього, ніби чекали, що він от зараз негайно звільнить їх від змори, що гнітила їх щохвилинно, щодня і щоночі багато років поспіль... "Ну що ж, — подумав Максим, — тут я принаймні буду потрібний не для того, щоб убивати, а для того, щоб лікувати". Однак чомусь ця думка не принесла йому ніякої втіхи. "Башти, — думав він. — Яка гидота... Це ж треба придумати. Потрібно бути садистом, щоб це придумати..."
— Ви справді це вмієте? — спитав Лікар.
— Що?
— Гамувати біль...
— Гамувати біль... Так.
— Як?
— Я не можу вам пояснити. Мені бракує слів, а вам бракує знань... Я не розумію: невже у вас немає ліків, яких-небудь болезахисних препаратів?
— Від цього не допомагають жодні ліки... Хіба що у смертельній дозі.
— Послухайте, — сказав Максим. — Я, звісно, готовий гамувати біль... Я постараюсь... Але ж це не вихід! Треба шукати який-небудь масовий засіб... У вас є хіміки?
— У нас все є, — сказав широкоплечий, — але це завдання не вирішується, Маку. Якби воно вирішувалося, державний прокурор не страждав би від болю, як і ми. Хто-хто, а він роздобув би ліки. А зараз він перед кожним регулярним сеансом напивається до чортиків і париться у гарячій ванні.
— Державний прокурор — виродок? — спитав Максим спантеличено.
— Подейкують, — сказав широкоплечий сухо. — Одначе ми відволіклися. Птахо, ти скінчила? Хто бажає ще?
— Зачекай, Генерале, — сказав Лісник. — Що ж це виходить? Це ж виходить, що він наш благодійник? Ти і мені можеш погамувати біль?.. Таж цій людині ціни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь, такі болі, що терпіти несила... А може, він і порошки придумає? Адже придумаєш, га?.. Ні, панове, товариші, таку людину слід оберігати...
— Тобто ти "за", — сказав Генерал.
— Тобто я настільки "за", що в разі хто його зачепить...
— Зрозуміло. Ви, Лікарю?
— Я був би "за" і без цього, — пробурчав Лікар, попихкуючи люлькою. — У мене таке ж враження, як і в Птахи. Поки що він не наш, але він стане нашим, інакше бути не може. їм він принаймні аж ніяк не підходить. Занадто розумний.
— Добре, — сказав Генерал. — Ви, Копито?
— Я "за", — сказав Мемо. — Корисна людина.
— Ну що ж, — сказав Генерал. — Я також "за". Дуже радий за вас, Маку. Ви симпатичний хлопець, і мені було б шкода убивати вас... — Він глянув на годинник. — Нумо поїмо, — сказав він. — Скоро сеанс, і Мак продемонструє нам своє мистецтво. Налийте йому пива, Ліснику, і викладайте на стіл ваш хвалений сир. Копито, йдіть і підмініть Зеленого — він не їв од самого ранку.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Останню нараду перед операцією Генерал скликав у палаці Двоголового Коня. Це були порослі плющем і травою руїни заміського музею, зруйнованого в роки війни, — місце відлюдне, дике, городяни не відвідували його через близькість малярійного болота, а в місцевого населення воно користувалося недоброю славою як притулисько злодіїв і бандитів. Максим прийшов пішки разом з Орді. Зелений приїхав на мотоциклі й привіз Лісника. Генерал і Мемо-Копито вже очікували на них у старій каналізаційній трубі, що виходила прямо на болото. Генерал курив, а набурмосений Мемо розлючено відмахувався од комарів запашистою паличкою.
— Привіз? — спитав він Лісника.
— Обов'язково, — сказав Лісник і витягнув з кишені тубу з репелентом.
Всі намастилися, і Генерал відкрив нараду.
Мемо розстелив схему і знову повторив перебіг операції. Усе це було вже відомо напам'ять. О першій годині ночі група підповзає з чотирьох боків до дротяного загородження і закладає видовжені заряди. Лісник і Мемо діють власними силами — відповідно з півночі та з заходу. Генерал у парі з Орді — зі сходу. Максим у парі з Зеленим — з півдня. Вибухи здійснюються одночасно рівно о першій годині ночі, й відразу Генерал, Зелений, Мемо і Лісник кидаються у проходи, маючи завдання добігти до капоніра і закидати його гранатами. Як тільки вогонь з капоніра припиниться або ослабне, Максим і Орді з магнітними мінами підбігають до башти і готують вибух, попередньо вкинувши у капонір ще по дві гранати для певності. Відтак вони вмикають запали, забирають поранених — тільки поранених! — і пробираються на схід через ліс до путівця, де біля межового знака ждатиме Малюк з мотоциклом. Важкопоранені вантажаться в мотоцикл, легкопоранені і здорові рухаються пішки. Місце збору — будиночок лісника. Ждати на місці збору не більше двох годин, після цього зникати звичним порядком. Запитання є? Ні? Все.
Генерал викинув недокурок, поліз за пазуху і видобув пляшечку з жовтими пігулками.
— Увага, — сказав він. — За рішенням штабу план операції трохи міняється. Початок операції переноситься на двадцать другу нуль-нуль...
— Масаракш! — сказав Мемо. — Ото ще новина!
— Не перебивайте, — сказав Генерал. — Рівно о двадцять другій нуль-нуль починається вечірній сеанс. За кілька секунд до нього кожен з нас прийме по дві таких пігулки. Далі все за старим планом з одним винятком: Птаха наступає як гранатометник разом зі мною. Усі міни будуть у Мака, башту підриває він сам.
— Це ж як? — задумливо сказав Лісник, роздивляючись схему. — Цього я ніяк не розумію. Двадцять друга година — це ж вечірній сеанс... Я ж, вибачаюсь, як ляжу, так і не підведусь, крижем лежатиму... Мене, вибачаюсь, кілком не піднімеш...
— Одну хвилину, — сказав Генерал. — Ще раз повторюю: за десять секунд двадцять друга усі приймуть оцей болезаспокоювач. Розумієте, Ліснику? Болезаспокоювач приймете. Отже, на двадцять другу годину...
— Я ці пігулки знаю, — сказав Лісник. — Дві хвилинки полегшення, а затим знов у вузол зав'яжешся... Знаємо, пробували.
— Це нові пігулки, — терпляче сказав Генерал. — Вони діють близько п'яти хвилин. Добігти до капоніра і швиргонути гранати ми встигнемо, а решту зробить Мак.
Залягло мовчання. Вони думали. Не вельми кмітливий Лісник натужно длубався у волоссі, закусивши губу. Видно було, як ідея повільно доходить до нього; він часто закліпав, дав спокій чуприні, обвів усіх проясненим поглядом і, пожвавішавши, ляснув себе по колінах. Чудовий дядько, добра душа, з ніг до голови відбатожений життям, яке він так і не спромігся збагнути. Нічого йому не потрібно було, і нічого він не хотів, опріч єдиного: повернутися до родини і жити у спокої. Війну всю перебув він в окопах і дужче атомних снарядів боявся свого капрала, такого ж селюка, проте хитрого і більшого негідника. У Максима він закохався, поки віку вдячний буде, що загоїв йому Максим стару норицю на гомілці, і відтоді повірив, що поки Максим тут, нічого лихого з ними скоїтися не може. Максим увесь цей місяць ночував у нього в погребі, і щоразу, коли вони ладналися спати, Лісник розповідав Максимові казку, одну й ту саму, але з різним закінченням: "А от жила на болоті жаба, велика була дурепа, просто навіть ніхто не вірив, і от занадилася вона, дурепа..." Ніяк не міг Максим уявити його в кривавім бою, хоча говорили йому, що Лісник — вояк мисливий і нещадний.
— Новий план дає такі переваги, — говорив Генерал. — По-перше, нас о цій порі не ждуть. Перевага раптовості. По-друге, попередній план розроблений уже давно, й існує доволі велика небезпека, що ворогові він відомий. Тепер ми ворога випереджаємо. Ймовірність успіху збільшується...
Зелений повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя його випромінювало зловтішну насолоду, спритні довгі пальці стискалися й розпрямлялися. Він любив усякі несподіванки — дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне. Він був злодій і аферист, злодіями вихований, злодіями вигодуваний, злодіями стовчений; сидів у тюрмі, втік — зухвало, несподівано, як робив усе, — спробував повернутися до своїх колишніх спільників, але часи змінилися, дружки не потерпіли виродка, намагалися його видати, та він одбився і знову втік, переховувався по селах, поки не трапився покійному Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер, землю вважав пласкою, небо — твердим, і саме через своє неуцтво, підживлюване бурхливою фантазією, був єдиною людиною на населеному острові, котра, здається, підозрювала у Максимові не горця якогось ("Бачив я цих горців, у всіх подобах бачив"), не чудернацьку гру природи ("Ми від природи усі скрізь однакові, що в тюрмі, що на волі"), а справдешнього прибульця з неможливих місць, скажімо, з-за небесної твердіні. Відверто про це він Максимові ніколи не говорив, проте натяки робив і ставився до нього з поштивістю, що переходила в підлабузництво. "Ти у нас головним станеш, — виголошував частенько. — Отоді вже я під тобою розійдусь..." Як і куди він збирався розходитися, було незрозуміло, та одне було безсумнівно: дуже полюбляв Зелений ризиковані справи і терпіти не міг ніякої роботи. І ще не подобалася Максимові в ньому дика його і первісна жорстокість. Це була та сама плямиста мавпа, тільки приручена, намуштрована на панцирних вовків.
— Мені це не подобається, — сказав Мемо похмуро. — Це авантюра. Без підготовки, без перевірки...
