Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Куди ж діватися...
Максим журно дивився на них. Вони сиділи перед ним, дуже різні, — за звичайних умов, мабуть, їм і на думку не спало б, що вони можуть зібратися докупи: колишній фермер, колишній кримінальник, колишня вчителька... Те, що вони зібралися вчинити, було безглуздям; мине кілька годин, і більшість із них загине, а в світі нічого не зміниться, і ті, хто залишиться в живих, у кращому випадку дістануть перепочинок від пекельного болю, проте вони будуть зранені, змучені втечею, їх цькуватимуть собаками, їм доведеться відсиджуватися у задушливих норах, а потім усе почнеться спочатку. Діяти спільно з ними було безглуздо, але покинути їх було б підло, і доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них взагалі не можна інакше, а якщо хочеш що-небудь зробити, доводиться пройти через глупство, через безглузду кров, а може, і через підлість доведеться пройти. Жалюгідна людина... дурна людина... підла людина... А чого ще можна чекати від людини у такому жалюгідному, безглуздому і підлому світі? Треба пам'ятати лише, що глупство являється наслідком безсилля, а безсилля випливає з неуцтва, з невідання правильної дороги... Проте не може бути так, щоб поміж тисячі доріг не відшукалося правильної! "По одній дорозі я вже пройшов, — думав Максим, — це була хибна дорога. Тепер мушу пройти по цій, хоча вже зараз видно, що це також хибна дорога. І можливо, мені ще не раз доведеться ходити по хибних дорогах і забиратися в глухі кути. А перед ким я виправдовуюсь? — подумав він. — І навіщо? Вони мені до вподоби, я можу їм допомогти, от і все, що мені потрібно знати в цю мить..."
— Зараз ми розійдемось, — сказав Генерал. — Копито йде з Лісником, Мак — із Зеленим, я — з Птахою. Зустріч о двадцять першій нуль-нуль біля межової позначки, рухатися тільки лісом, без доріг. Парам не розлучатися, кожен відповідає за кожного. Ідіть. Першими рушають Мемо і Лісник. — Він зібрав недокурки на аркушик паперу, згорнув і поклав до кишені.
Лісник потер коліна.
— Кістки болять, — повідомив він. — На дощик. Гарна випадає нам ніч, темна...
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Від узлісся до дротяного загородження потрібно було повзти. Попереду повз Зелений, він волочив жердину з видовженим зарядом і ледве чутно лаяв шпичаки, що впивалися в руки. Максим, притримуючи мішок з магнітними мінами, повз слідом. Небо всуціль заволокли хмари, мрячив дощ. Трава була мокра, і в перші ж хвилини вони вимокли до нитки. За дощем нічого не було видно, Зелений повз за компасом і жодного разу не відхилився — досвідченою людиною був цей Зелений. Відтак гостро запахло сирою іржею, і Максим побачив дріт у три ряди, за дротом — невиразну решітчасту озію башти, а підвівши голову, роздивився біля підмурка башти приземкувату споруду з прямокутними обрисами. Це був капонір, там сиділо троє легіонерів з кулеметом. Крізь шамотіння дощу долинали невиразні голоси, потім там запалили сірник, і кволим жовтим світлом освітилася довга амбразура.
Зелений пошепки сипав чортами і просовував жердину під дріт. "Готово, — шепнув він. — Відповзай". Вони відповзли на десяток кроків і почали чекати. Зелений, стискаючи в кулаці шнур детонатора, дивився на світляні стрілки годинника. Його тіпало. Максим чув, як він цокотить зубами і здушено дихає. Максима також тіпало. Він сунув руку в мішок і помацав міни — вони були шерехуваті, холодні. Дощ посилився, шамотіння забивало тепер усі звуки. Зелений підвівся і став на карачки. Він без угаву щось шепотів: чи то молився, чи то лаявся. "Ну, гади!" — сказав він раптом голосно і зробив різкий рух правицею. Почулося клацання пістона, шипіння, і попереду вихопилося з-під землі полотнище червоного полум'я, і злетіло широке полотнище далеко зліва, лупонуло по вухах, посипалася гаряча мокра земля, віхті тліючої трави, якісь розпечені шматочки. Зелений рвонувся вперед, горлаючи не своїм голосом, і раптом стало видно як удень, видніше, ніж удень, осяйно видно. Максим зажмурився і відчув холод усередині, і в голові майнула думка: "Все пропало", але пострілів не було, тиша тривала, нічого не було чути, окрім шереху і шипіння.
Коли Максим розплющив очі, він крізь сліпуче світло побачив сірий капонір, широкий прохід у дротяному загородженні і якихось людей, дуже маленьких і самотніх на величезному голому просторі довкола башти, — вони чимдуж бігли до капоніра, мовчки, безгучно, зашпортувалися, падали, знов підхоплювалися і бігли. Відтак почувся жалібний стогін, і Максим угледів Зеленого, який нікуди не біг, а сидів, похитуючись, на землі — відразу за дротяним загородженням, обхопивши голову руками. Максим кинувся до нього, відірвав його руки од лиця, побачив закочені очі і пухирі слини на губах... А пострілів усе не було; спливла уже ціла вічність, а капонір мовчав. І раптом там гримнули знайому пісню.
Максим завалив цього роззяву навзнак, нишпорячи однією рукою в кишені й радіючи, що Генерал такий недовірливий, що він і Максимові дав про всяк випадок болезаспокійливі пігулки. Він розціпив Зеленому зсудомлений рот і засунув пігулки глибоко у чорне горло. Затим він ухопив автомат Зеленого і обернувся, шукаючи, звідкіля світло, чому стільки світла, не повинно бути стільки світла... Пострілів усе не було, самотні люди бігли далі, один був уже зовсім недалеко від капоніра, другий трохи відстав, а третій, що біг праворуч, зненацька з розгону впав і покотився через голову. "О, як голосить ворог!.." — ревли на капонірі, а світло било згори, з висоти десятка метрів — мабуть, з башти, яку годі було тепер роздивитися. П'ять або шість сліпучих біло-синіх дисків, і Максим звів автомат і натис на спусковий гачок, і саморобний автомат, маленький, незручний, незвичний, затіпався у нього в руках. І наче у відповідь заряхтіли червоні спалахи в амбразурі капоніра, і раптом автомат висмикнули у нього з рук, він ще не поцілив у жоден із сліпучих дисків, а Зелений уже висмикнув у нього автомат, і гайнув уперед, і тої ж миті впав, спіткнувшись на рівному місці...
Тоді Максим ліг і поповз назад до свого мішка. Позаду сквапливо тріскотіли автомати, лунко і страшно ревів кулемет, і ось — нарешті! — бахнула граната, потім друга, потім дві одразу, і кулемет замовк; тріскотіли самі лише автомати, і знову забахкали вибухи; хтось заверещав нелюдським голосом, і стало тихо. Максим підхопив мішок і побіг. Над капоніром стовпом здіймався дим, тягнуло гаром і порохом, а довкола було видно і порожньо, тільки чорний сутулий чолов'яга чапав біля самого капоніра, тримаючись за стіну; дістався амбразури, кинув туди щось і звалився. Амбразура освітилася червоним, долинув ляскіт, і знову все стихло...
Максим зашпортнувся і замалим не впав. За кілька кроків він знову зашпортнувся і тоді завважив, що з землі стирчать кілочки, товсті короткі кілочки, сховані у траві... "Он воно як... Он воно як тут... Якби Генерал пустив мене самого, я б умить роздробив собі обидві ноги і нині валявся б на цих мерзенних єхидних кілочках... Хвалько... Неук..." Башта була вже зовсім близько. Він біг і дивився під ноги, він був сам, і йому не хотілося думати про інших.
Він добіг до величезної металевої лапи, кинув мішок. Йому страшенно хотілося мерщій приліпити важку шорстку балабуху до мокрого заліза, та був ще капонір... Залізні двері були прочинені, з них витикалися ліниві язики полум'я, на сходах лежав легіонер — тут усе було скінчено. Максим рушив кругом капоніра і знайшов Генерала. Генерал сидів, притулившись до бетонової стіни; очі у нього були безтямні, і Максим збагнув, що час дії пігулок скінчився. Він роззирнувся, взяв Генерала на руки і поніс від башти. Кроків за двадцять лежала в траві Орді з гранатою у руці. Вона лежала ницьма, однак Максим миттю втямив, що вона мертва. Він продовжив пошуки і знайшов Лісника, також мертвого. І Зеленого також було забито, і ні з ким було покласти живого Генерала...
Він ішов полем, відкидаючи множинну чорну тінь, приголомшений усіма цими смертями, хоча хвилину тому думав, що готовий до них, і йому не терпілося повернутись і висадити башту в повітря, щоб закінчити те, що вони почали, але спершу необхідно було подивитися, що з Копитом, і він знайшов Мемо зовсім близько від дротяного загородження. Мемо був поранений і, мабуть, пробував відповзти і повз до загородження, поки не втратив свідомість. Максим поклав Генерала поруч і знову побіг до башти. Дивно було думати, що тепер ці лихі двісті метрів можна спокійно пройти, нічого не побоюючись.
Він заходився прилаштовувати міни до опор, по дві штуки на кожну для певності. Він поспішав; часу було досить, проте Генерал спливав кров'ю, і Мемо спливав кров'ю, а десь уже мчали по шосе вантажівки з легіонерами, і Гая підняли по тривозі, і тепер він гецає по бруківці поруч з Панді, і в навколишніх селах уже прокинулися люди: чоловіки хапали рушниці та сокири, діти плакали, а жінки проклинали кривавих шпигунів, що через них немає ні сну, ні спокою. Він усією шкірою відчував, як мрячна пітьма довкруг оживає, ворушиться, робиться грізною і небезпечною...
Запали були розраховані на п'ять хвилин; він по черзі увімкнув їх усі і побіг назад, до Генерала і Мемо. Щось заважало йому, він зупинився, пошукав очима і втямив: Орді. Бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, він повернувся до неї, підняв на плече легке тіло і знову бігцем, дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, — до загородження, до північного проходу, де мучилися Генерал і Мемо, та їм недовго вже залишалося мучитися. Він зупинився біля них і обернувся до башти.
От і здійснилася ця безглузда мрія терористів. Швидко, одна по одній, ляснули міни, підвалини башти заволокло димом, а відтак сліпучі вогні згасли, стало непроглядно темно, у темряві заскреготало, загримкотіло, трусонуло землю, з брязкотом шугонуло вгору і знову трусонуло землю.
Максим глянув на годинник. Було сімнадцять хвилин по десятій. Очі звикли до пітьми. Знову завиднілося розбите загородження, і завиднілась башта. Вона лежала обіч капоніра, де усе ще горіло, розчепіривши понівечені вибухами опори.
— Хто тут? — прохрипів Генерал, завовтузившись.
— Я, — сказав Максим. Він нахилився. — Час вирушати. Куди вас поцілило? Ви можете йти?
— Зачекай, — сказав Генерал.
