Народження Дестроєра - Мерфі Уорен

— Фелтону безперечно хотілося висловитися, і він продовжував, не чекаючи додаткових питань:

— Американці, містер Кебелл, найбільші виробники всіляких відходів у світі. Щорічно вони викидають на багато мільйонів доларів цілком доброякісних товарів, що ще можуть бути використані. Ними рухає характерне для їхньої психології нездоланне прагнення купувати і купувати нові речі.

— Як у маніяка або патологічного брехуна, — додав Рімо.

Фелтон не звернув на нього уваги і продовжував лекцію.

— У роки війни я звернув увагу на те, що американці, які живуть в умовах дефіциту багатьох товарів і продуктів, незважаючи на це, викидають масу речей, яким би ще жити та жити. Коротше кажучи, саме на цьому своєму спостереженні я і започаткував капітал. Для цього я зібрав усі свої гроші і купив... смітник.

Ви коли-небудь що-небудь купували на смітниках, містер Кебелл? Дарма. Ситуація така, що ви можете в принципі знайти там сотні необхідних речей, але до мене будь-хто не задумувався над тим, як це зробити.

І тоді я вирішив організувати цей бізнес по-новому. У першу чергу я запросив фахівців. Одна бригада, наприклад, зайнята винятково відновленням старих пральних машин і центрифуг для сушіння білизни. Ми купуємо в населення за ціною металобрухту цілком придатні до використання пральні машини застарілих моделей, це нам обходиться в п'ять доларів. Відновлюємо їх, але приватним покупцям не продаємо. Вони починають працювати на нас. В сорокові роки я відкрив понад сімдесят пралень-автоматів тільки в Нью-Йорку, і всі вони були обладнані такими пральними машинами і сушарками. Оскільки я не вкладав в устаткування значних коштів, як мої конкуренти, я міг знижувати плату за послуги пралень. Як тільки я чув, що десь відкривається ще одна пральня самообслуговування, я відразу відкривав неподалік свій заклад. Вартість прання в мене була значно нижча, ніж у конкурента, і в більшості випадків це приводило до його розорення. Тоді я за дріб'язок скуповував його новісіньке устаткування. Справа виявилася надзвичайно прибутковою.

Фелтон криво посміхнувся.

— Можливо, вам це здасться жорстоким і аморальним, містер Кебелл, але саме такий світ, у якому ми живемо.

— Я це відзначив.

— Так от. Звернувши увагу на звалища старих автомобілів, я зрозумів, що й у цій області можу багато чого зробити на благо нашої економіки. Вам, може, це здасться дурним, але мені здається, що кожна людина вважає своє заняття вкрай важливим, в тому числі і для інших людей.

У мене є автозвалище в Джерсі-Сіті, найбільше у світі, і, наскільки я знаю, єдине, організоване за принципом універсального магазину .

Ми купуємо, приміром, за кілька доларів старий автомобіль. Нехай він навіть сильно постраждав в аварії, але ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, скільки в ньому ще залишається придатних деталей і частин. Автомобіль переходить з однієї секції в іншу. Знімаємо вцілілі бампери, виймаємо шибки, в іншій секції — сидіння, інші частини — фари, двері. Всі ці деталі надходять на склад і заносяться до реєстру. Якби вам знадобилися, наприклад, задні ліві двері і замок багажника "плімута" випуску 1939 року, то мої службовці розшукали б ці частини за п'ять хвилин. Цілком природно, що за такого виду послуги вам довелося б заплатити дорожче.

Рімо весело кивнув.

— А чи є у вас які-небудь частини для мого "максвелла" 1934 року?

Перш ніж Фелтон встиг відповісти, втрутилася Цинтія:

— Знову тобі в голову прийшов цей Максвелл!

Фелтон кинув на дочку холодний погляд і сказав, звертаючись до Рімо:

— Не впевнений, чи є в нас запчастини до "максвелла". Давайте з'їздимо разом і пошукаємо.

Рімо моментально погодився. Цинтія заперечувала, вважаючи, що краще провести вечір всім разом.

— Дорога, — сказав Фелтон, — повинні ж ми з містером Кебеллом поговорити наодинці, як батько із сином?

Рімо додав:

— Він правий, дорога, нам потрібно поговорити. І, оскільки ми маємо стати гарними друзями, я постараюся вмовити татка називати мене просто Рімо.

Фелтон упустив вилку.

Рімо зобразив посмішку слухняного сина.

Фелтон, який виявив під час обіду таку ж, як і в його дочки, пристрасть до їжі, відмовився від десерту. Джиммі-дворецький поцікавився, чи можна забирати столові прибори. Протягом всієї трапези Джиммі не зводив очей з Рімо. В погляді його легко можна було прочитати ненависть. Він ненавидів Рімо. Ненавидів за те, що той вбив Скотіччіо і Мошера, і в один з моментів Рімо здалося, що в очах Джиммі блиснули сльози.

— Життя суворе, — тайкома шепнув Рімо дворецькому, але відповіді не дістав.

— Ні, десерт я не буду, — повторив Фелтон.

Цинтія стукнула ложкою по столу. Симпатичне обличчя спотворилося дитячою гримаскою гніву.

— А я, чорт візьми, буду!

— Але, дорога... — спробував заперечити Рімо.

— "Але, дорога!" — передражнила його Цинтія. — Лайно! — закінчила свою думку витончена вихованка Бріаркліффа.

Фелтон заморгав.

— Що за вирази!

— До чортової матері! Я тут одна не залишуся!

На правах старого друга родини, Джиммі хотів було заспокоїти дівчину, відкрив рот, але не встиг вимовити і слова, як і йому дісталося від Цинтії:

— Заткнися!

— Але... — почав Рімо.

— Якщо їдемо, то всі разом. І крапка!

Рімо відкинувся на спинку стільця і відсунув тарілку з неторкнутою їжею. Так. Цинтія виявляє наполегливість. Може, це і й на краще. Вона зіграє роль громовідводу. Поки вона поруч, Фелтон навряд чи зважиться на що-небудь.

Рімо глянув на фігуру людини за іншим кінцем столу, яка фактично "виливала" злість. А раптом і присутність дочки його не зупинить?

Цинтія наполягла таки на своєму. У мовчанні всі четверо спустилися в приватному ліфті в підземний гараж і сіли в "роллс-ройс". Рімо прислухався: сушарка-центрифуга вже не працювала. "Так, — подумав він, — шістдесяти центів у наш час вистачає ненадовго!"

Джиммі вів автомобіль. Фелтон сидів поруч з ним, а Рімо і Цинтія влаштувалися позаду. Перед тим, як сісти в машину, Фелтон довго озирався навколо в пошуках Мошера.

Цинтія періодично обдаровувала свого нареченого грайливими поцілунками. У дзеркалі заднього виду Рімо добре були помітні очі Фелтона, який спостерігав за ними. При кожному дотику губ Цинтії до щоки Рімо брови Фелтона супилися, обличчя спотворювала гримаса.

— Знаєш, — шепнула Цинтія, — я завжди не була там, куди ми їдемо, мені навіть цікаво. Люблю тебе!

— І я теж! — відповідав Рімо, дивлячись на потилицю її батька. Гарний момент, щоб покінчити і з Джиммі, і з Фелтоном. Це було б неважко. Але Максвелл... Вони були єдиною ниточкою, яка веде до Максвелла.

Машина проїжджала по бульвару Кеннеді, вибоїстій ганьбі, яка була головною транспортною артерією району. За вікнами пробігали нетрі, потім пішли квартали акуратних двоповерхових будиночків. Попереду замаячіла площа Джоріел — центр міста.

Автомобіль повернув праворуч. Знову двоповерхові квартали, знову нетрі і бруд.

— Ми майже на місці, — сказав Фелтон.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Автомобіль мчався по пустельній вулиці. Поворот праворуч, на дорогу, покриту гравієм. Стемніло.

"Роллс" зупинився біля іржавих залізних воріт, фари висвітили трикутну жовту табличку: "Охороняється детективним агентством Ромба".

Фари згасли. Почулось тринькання цвіркунів.

— Приїхали! — оголосив Фелтон.

Рімо швидко здійснив коротку молитву одному з тисячі богів, про яких розповідав Чіун: "Вишну, допоможи мені!"

Він відкрив дверцята і ступив на гравій, який захрумтів. Від ріки, яка протікає поблизу, тягло холодом. Хмари сховали зірки. Звідкись доносився слабкий запах кавових зерен. Рімо потер руки.

Почувся голос Фелтона, який попереджав дочку про те, що тут водиться безліч пацюків. Цинтія вирішила залишитися в машині.

— І підніми скло, — порадив добрий тато-фелтон.

Двері автомобіля зачинились.

— Пішли, — кинув через плече Фелтон, прямуючи до воріт. Дворецький щось буркнув. Рімо зміркував, що вони озброєні.

— Пішли, — сказав він.

Фелтон попорпався з ключем, і ворота, застогнавши іржавими петлями, відкрилися. Рімо забарився, щоб не бути першим, але вони пропустили його вперед.

— Тільки після вас! — сказав Фелтон.

Йшли по гравійній дорозі. Попереду — Фелтон, посередині — Рімо, а замикав процесію Джиммі. Фелтон щось розповідав про те, де і як зберігаються запчастини від старих автомашин.

Гравій хрумтів під ногами. Рімо дивився в потилицю, яка маячить попереду. Фелтон був без капелюха.

Темрява. Десь поруч хлюпалися хвилі, на ріці спалахували вогники.

Все почнеться тоді, коли Фелтон піднесе руку до потилиці, видаючи цим жестом початок смертельного двобою. Це було єдине, що Рімо знав напевно.

Попереду з темряви завиднілася значних розмірів бетонна споруда.

— Це центр нашого виробництва, — сказав Фелтон.

Рімо підійшов ближче. Всередину споруди, яка нагадує гігантський дот, круто спускалася бетонна смуга, на якій стояв напіврозібраний автомобіль з підкладеними під колеса без покришок цеглинами.

— Закінчивши розбирання машини, ми транспортуємо те, що лишилося, всередину цього пристрою і на виході одержуємо куб пресованого металобрухту, який продаємо на переплавляння. У війну ми на цьому багато заробили, правда, Джиммі?

— Так, — відповів стоячий за спиною Рімо Джиммі.

— Саме тут... — рука Фелтона піднялася до потилиці, — і знаходиться наш Максвелл! Давай!

Миттєво зреагувавши, Рімо пригнувся в той момент, коли, немов в уповільненій кінозйомці, пішов удар дворецького, який здався несильним. Рімо вдалося амортизувати його рухом голови і шиї, але дати їм зрозуміти це — було б смертельною помилкою; довелося звалитися на землю.

Ніякої недооцінки супротивника! Увага, подивимося, що вони чинитимуть. Максвелл десь поруч.

— Непогано, Джиммі. Здається, ми його, нарешті, притисли.

Рімо побачив начищені чорні черевики Фелтона, які наближаються до його обличчя, відчув болючий удар у підборіддя, але, незважаючи на різкий біль, залишився нерухомим.

— По-моєму, ти його вбив. Чим ти його вдарив?

— Кулаком, бос, та й то удар вийшов ковзний.

— Цей тип, Джиммі, убив Скотіччіо і Мошера.

— Я б хотів, щоб він був ще живий, коли виявиться всередині машини...

Фелтон знизав плечима.

— Я втомився, Джиммі. Мені тепер усе одно, живий він чи ні.