Народження Дестроєра - Мерфі Уорен

Карі вічка злобливо стежили за кожним його рухом, ноги не переминалися.

І рука не тремтіла. І дистанцію Мошер вибрав вірно — біля чотирьох метрів: досить близько, щоб не промахнутися, і досить далеко, щоб пістолет не можна було вибити.

Тюбик із салом вмів, як виявилося, рухатися безшумно і плавно. А Рімо висока думка про власну персону поставила перед зяючим дулом, з якого в будь-який момент готовий вирватися спалах, що несе смерть.

У мозку Рімо виникла фігура Чіуна. Той, один з перших днів, у Фолкрофті. Старий кореєць рухався вперед, мотаючись з боку вбік, по-краб'ячи, ухиляючись від пострілів Рімо. Чіун не встиг докладно пояснити Рімо, як це робиться, — не вистачило часу.

Пролунав голос Мошера:

— Так, пташка. Відкіля ти? Хто тебе послав?

Рімо міг, звичайно, почати хитрити і вивертатися, але в цьому випадку кінець його був би невідворотний і близький. Задушливе повітря підвалу зненацька здалось крижаним, спітніли долоні, зір втратив різкість. Рімо вирішив діяти так, як його вчили у Фолкрофті, робити строго по інструкції.

— Навіщо цей пістолет? — здивовано запитав він, посуваючись на півкроку вперед, і, немовби в хвилюванні, змахнув руками, відволікаючи увагу Мошера від цього руху. — Я розповім про це містерові Фелтону, — продовжував Рімо тремтячим голосом і знову ступнув уперед, цього разу — на повний крок .

— Ще один крок уперед — і тобі кінець, — попередив Мошер. Пістолет у руці не ворухнувся.

— Мене послав Максвелл, — сказав Рімо.

— Хто це? — посміхнувся Мошер.

— Вбийте мене і будь-коли будь-чого не дізнаєтеся. Доти, поки він сам вас не дістане.

Рімо блефував, але Мошер на вудку не попався. Рімо встиг помітити, як зіщулилося його ліве око, і зрозумів, що зараз почує тихе ляскання пострілу. Тепер або ніколи. Моментально розслабити всі м'язи! Єдиний шанс!

Б-дуп! — виплюнув полум'я пістолет, і Рімо звалився на цементну підлогу. Тіло його лежало абсолютно нерухомо, і Мошер, до кінця не впевнений, коли почав Рімо падати — до чи після пострілу, вирішив підійти ближче і для страховки послати ще одну кулю в голову. Він зробив два кроки вперед, повільно підняв "люгер" і спрямував його у вухо лежачої молодої людини. Один з цих кроків був, як виявилося, зайвим.

Мошер натиснув на курок, але вухо несподіване зникло з прицілу. Лежаче тіло раптом виявилося в повітрі, і Рімо ударом ноги відбив вбік руку Мошера, яка тримала пістолет. Ляснули ще два постріли, кулі глухо вдарили в стелю, посипалися осколки цементу.

Рімо схопив Мошера позаду, пропустивши свою ліву руку йому під пахву і зачепивши за товсту шию. Правою рукою він загорнув іншу руку Мошеру нагору і натиснув. Пістолет випав.

Рімо злегка посилив тиск і прошептав у найближче вухо:

— Максвелл. Хто такий Максвелл?

Товстун вилаявся крізь зуби і спробував звільнити шию. Не вдалося, причому Рімо здивувався, як легко йому було втримувати Мошера, який виривається щосили. Коли Рімо ще був поліцейським, цей захват йому будь-коли якісно не вдавався. А все тому, що на шеститижневих поліцейських курсах будь-хто не вчив новобранців, куди і як прикладати тиск.

— Максвелл. Де його знайти?

— А-а-р-х!

Тюбик із салом не здавався! Рімо сильніше натиснув лівою рукою на шию Мошера. Ще сильніше... Крак! Хребет не витримав. Мошер обвис у руках Рімо. Голова впала на груди під незвичним кутом.

Від Мошера вже будь-чого не дізнатись. Рімо відпустив тіло, яке сковзнуло на підлогу. Так, кінець був близький. Самовпевненість може убивати не гірше кулі.

Крізь відкриті товсті губи Мошера по щоці потік струмок крові. Незрячі мертві очі були відкриті. Залишати його тут було не можна.

Рімо озирнувся навколо. Нічого, крім автомобілів. Ні, так не піде. Не дай Боже, Цинтія захоче їхати саме в тому автомобілі, у якому він сховає труп, і тоді доведеться пояснювати, що ж трапилося зі старим добрим дядечком Мошером.

Отут Рімо помітив якісь двері в кутку і підійшов ближче. За дверима стояли два великі стаціонарні апарати — пральна машина і центрифуга, використовувані звичайно в комерційних пральнях, а тут призначені для мешканців вежі "Ламоніка". Рімо подивився на центрифугу, яка стоїть в кутку і блискає білизною, і на губах його виникла жорстока усмішка.

Підтягнувши важке тіло Мошера до центрифуги, Рімо відкрив круглі дверцята. Так, труп був великий, але і дверцята в діаметрі були не менше п'ятдесяти сантиметрів. Рімо спочатку запхнув усередину голову і плечі Мошера, потім ноги. Мошер носив картаті шкарпетки. Коли все те, що було Мошером, цілком виявилося усередині, Рімо щигликом нігтів розкрив артерію на шиї і витер руки об штани трупа.

Замкнувши дверцята, Рімо став шукати кнопку "Пуск", але дарма — її не було.

— Ах, Фелтон, ах, дешевка! — пробурмотів Рімо собі під ніс. — Для своїх же мешканців встановив машину, що без грошей не працює!

Рімо поліз у кишеню, але, помізкувавши, вирішив, що нічого витрачати власні гроші в пральні скупердяя Фелтона.

Довелося знову відкривати дверцята, ритися по кишенях Мошера, де знайшлася достатня кількість необхідних монет. Рімо затріснув дверцята й опустив у проріз на боці шість десяти центових монеток. Машина з виттям запрацювала, барабан закрутився все швидше і швидше, пішла нагору температура сушіння. Відійшовши на крок назад, Рімо почав спостерігати вир з одягу і миготливих частин тіла, який прискорюється.

Кругле віконце в дверцятах вкрилося рожевою плівкою — кров! Відцентрова сила незабаром повинна вичавити з трупа всю кров, яка лишилася, і незабаром, з огляду на високу температуру всередині барабану, покійний Мошер перетвориться в мумію...

— Ну і негідник же ти, Рімо, — сказав він сам собі і, насвистуючи, попростував до ліфта. Настав час повертатися на дванадцятий поверх.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Поруч із дверима приватного ліфту Рімо знайшов такий же замок, як і на першому поверсі, і вийняв з кишені зв'язку ключів, які днем раніше він забрав у водія "кадилаку". Озирнувшись назад, він помітив лежачий на цементній підлозі пістолет Мошера.

Рімо поспішно повернувся і підняв зброю. А навіщо, власне, йому пістолет? Чи придасться він? У Фелтона не виникне сумнівів щодо того, що сталося з Мошером. Брати зброю чи ні?

Рімо зімкнув пальці на чорній анатомічній рукоятці пістолета. Маклірі завжди говорив: "Не слухай, що Чіун говорить про зброю. Пістолет будь-коли не перешкодить. Завжди май його при собі".

А Чіун, коли Рімо торкнувся в розмові цієї теми, висловився в тім змісті, що зброя позбавляє краси саме мистецтво убивати.

Рімо подивився на темне вороноване дуло. Чіун переступив за сімдесят, а Маклірі... Він жбурнув пістолет у темний кут. Без зброї набагато веселіше і цікавіше.

Циліндричний ключ. Поворот праворуч. Ліворуч. Спрацювало, двері безшумно впустили Рімо в кабіну. Рімо натиснув на кнопку "ПП" і, поки кабіна йшла нагору, впорядкував піджак, підтяг вузол краватки і, дивлячись у поліровану панель, пригладив волосся.

Ліфт зупинився, але двері не відкрилися. "Ну звичайно, — подумав Рімо, повинна бути ще кнопка відкривання дверей. А я, дурень, не звернув уваги, що робила Цинтія, коли відкривала ці двері".

Він знову оглянув панель. Ні, тільки три кнопки. Погляд сковзнув по металевим дверям — нічого. Рімо вже було зібрався спробувати відкрити двері руками, як раптом до його слуху донеслися голоси.

Конструкція ліфта дозволяла тому, хто знаходився в кабіні, чути усе, що відбувалося в бібліотеці, і приймати відповідні рішення.

Почувся схвильований голос Цинтії:

— Ні, тату, він не такий, як всі, він мене любить!

Голос Фелтона:

— Тоді чому він не відмовився від тисячі доларів, що я йому запропонував, і взяв їх?

— Не знаю! Не знаю, що ти йому сказав, може, ти йому загрожував?

— Не будь смішною, дорога. Він узяв ці гроші тому, що я пояснив, що більше він все одно не дістане, навіть якщо одружиться на тобі. Так що його цікавили тільки твої гроші і нічого більше. Скажи спасибі, що мені удалося захистити тебе. Уяви собі, що ти вийшла б за нього заміж, а потім зрозуміла, що він собою становить насправді?! Він узяв гроші, а дядько Марвін поїхав з ним униз, щоб довести до автобусної зупинки.

— Неважливо. Я його люблю.

Цинтія почала схлипувати.

Рімо не збирався викривати Фелтона в неправді, принаймні зараз, перед Цинтією. Для цього ще буде час. Він дістав гаманець і перерахував готівку — тисяча двісті доларів. Сміта схопить інфаркт.

Рімо скрутив у грудку тисячу доларів, сховав гаманець і штовхнув долонею двері. Вони, як і слід очікувати, опустилися вниз, і Рімо ввійшов у бібліотеку.

Фелтон застиг з виразом людини, якого брикнув в живіт кінь; Цинтія — немов тільки що одержала помилування від електричного стільця.

Рімо жбурнув на килим зім'яті гроші і, щосили намагаючись не засміятися, урочисто оголосив:

— Я люблю Цинтію, а не ваші брудні гроші!

— Рімо, дорогий! — скрикнула Цинтія, кинувшись до нього, обійняла щосили і стала обсипати поцілунками його щоки і губи. Крізь шквал проявів вічної любові Рімо уважно спостерігав за Фелтоном.

Той був помітно вражений і зміг тільки виговорити:

— Мошер? Де Мошер?

— Він хотів посадити мене на автобус, але передумав і вирішив проїхатися сам.

Теплі шукаючі губи Цинтії сховали посмішку Рімо.

До початку обіду, який відбувався при свічках, Фелтон знову набув упевненості. За столом прислужував дворецький Джиммі. Фелтон пояснив, що відпустив на сьогоднішній день всіх слуг, а обід з такого урочистого випадку приготував особисто. Рімо негайно послався на розладнаний шлунок і їсти відмовився.

Обидва — і Фелтон, і Рімо — розуміли, що маски скинуті і попереду вирішальний двобій. Потрібно було тільки чекати підходящого моменту, який поки що ще не настав. Обід був схожий швидше на різдвяне перемир'я на фронті. Фелтон із задоволенням відігравав роль гордого батька.

— Цинтія, певно, вже повідомила вам, що ми з нею досить заможні люди, — сказав Фелтон Рімо, — але навряд чи вона змогла б пояснити, відкіля взялися всі ці гроші.

— Це цікаво.

— Я — сміттяр.

Рімо зобразив увічливу посмішку. Цинтія обурено вигукнула:

— Ну татку!

— Проте це правда. Кожен цент нашого майна зароблений нами саме на смітниках.