Серця трьох - Лондон Джек

Перша складалася з Генрі, Френка, пеона і його старого батька, а також кількох пеонів Із плантації Солано. Кожен пеон вів мула, навантаженого продовольством і спорядженням. Старий Енріко Солано останньої миті був змушений залишитися вдома, бо раптово відкрилася рана, отримана у дні молодості, під час однієї з численних революцій.

Кавалькада проїхала головною вулицею Сан-Антоніо, повз в’язницю, стіну якої підірвав Френк і яку лише недавно почали замуровувати в’язні. Назустріч експедиції трапився Торес, який неквапливо йшов вулицею; він щойно одержав чергову телеграму від Рігана і, побачивши двох Морганів на чолі загону, здивовано вигукнув:

— Куди це ви прямуєте, сеньйори?

Неначе заздалегідь змовившись, водночас Френк указав на небо, Генрі — в землю, пеон — праворуч, а його батько — ліворуч. Така нечемність розлютила Тореса, і він вибухнув грубою лайкою, але це тільки викликало загальний сміх — сміялися навіть пеони, котрі поганяли мулів.

На Тореса чекав ще один сюрприз. Трохи згодом, коли все місто спало під час сієсти, він побачив Леонсію та її молодшого брата Рікардо верхи на мулах; за ними на повідку йшов третій мул, навантажений спорядженням для табору.

Третю експедицію очолював Торес. Народу в ній було не більше і не менше, ніж в експедиції Леонсії, бо складалася вона із самого Тореса і якогось Хосе Манчено — відомого в тих місцях убивці, якого Торес із певних міркувань урятував від страшної смерті в Сан-Хуані. Затіваючи цю експедицію, Торес виходив із досить великих планів. Майже біля підніжжя Кордильєр жило дивне плем’я кару. Воно брало початок від біглих рабів-негрів із Африки, і рабів-караїбів із Москітового Берега, що осіли тут і одружилися з жінками, яких викрадали з долини, та на колишніх, як і вони самі, рабинях-втікачках. Ця своєрідна колонія, що розташувалася між верхніми Кордильєрами, населеними індіанцями, і Панамською державою, зуміла зберегти майже цілковиту незалежність. Пізніше до неї приєдналися втікачі каторжники-іспанці і відбулося остаточне змішання рас. Плем’я кару здобуло таку погану славу, що, коли б тодішній уряд не переймався усілякими політичними махінаціями, він неодмінно послав би війська, щоб знищити цей розсадник пороку. Саме тут і народився Хосе Манчено від батька-іспанця та матері-метиски, злодіїв і вбивць. Сюди і віз Хосе Манчено Альвареса Тореса, аби той міг виконати наказ Томаса Рігана з контори на Уолл-стріт.

* * *

— Ну й пощастило ж нам, що ми з ним зустрілися, — мовив Френк, указуючи Генрі на останнього жерця племені майя.

— Авжеж, але надто він старезний, — сказав Генрі. — Ти тільки поглянь на нього!

Старий, що їхав попереду, увесь час перебирав священне гроно і щось бурмотів до себе.

— Сподіватимемося, що старий не розкришить його, — висловив бажання Генрі. — Можна було б, здається, прочитати один раз вказівки і запам’ятати їх, а не перебирати без кінця гроно.

Вони виїхали з заростей на галявину. Цілком імовірно, що хтось вирубав тут джунглі і змусив їх відступити. Звідси було видно далеку гору Бланко Ровало, що вимальовувалася на тлі залитого сонцем неба. Старий індіанець зупинив свого мула, провів пальцем по кількох волокнах священного грона і, показуючи на гору, пояснив каліченою іспанською мовою:

— Тут сказано: "Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа". — І показав на один із вузликів, де він це прочитав.

— Але де ж цей слід, старий? — запитав Генрі, оглядаючи неприм’яту траву.

Старий мовчки торкнув свого мула і, підганяючи його ударами голих п’ят по боках, підтюпцем перетнув вирубку і в’їхав у джунглі.

— Він, ніби гончак, іде гарячим слідом, — зауважив Френк.

Так вони проїхали з півмилі; джунглі скінчилися, і перед вершниками пролягли круті схили гір, порослі густою травою. Тут старий пустив свого мула галопом і не зменшував ходу доти, доки не дістався природної западини, футів зо три завглибшки, вона за формою нагадувала відбиток гігантської ступні. Тут цілком могло б розміститися дванадцять людей.

— Слід Стопи Бога! — урочисто промовив старий жрець, зліз із мула і в молитві простягся на землі. — "Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа" — так кажуть священні вузли.

— Гарне місце для сніданку! — мовив Генрі. — Очікуючи на усілякі дива, не погано було б підживитися.

— Якщо Чіа не заперечує, — засміявся Френк.

І Чіа не заперечувала. Принаймні старий жрець не міг знайти ніяких заперечень у своїх вузликах.

На узліссі стриножили мулів, з найближчого струмочка принесли води і посередині Стопи розклали багаття. Старий майя, здавалося, нічого не бачив і не чув: він без кінця бурмотів молитви, знову й знову перебираючи свої вузлики.

— Тільки б він не зсунувся з глузду! — сказав Френк.

— Мені ще там, на Юкатані, здалося, що в нього якийсь божевільний погляд, — зізнався Генрі. — А поглянь-но, які в нього тепер очі. .

Тут до розмови втрутився пеон, котрий хоч і не розумів англійської, проте відчув, про що йдеться.

— Проникнути в таємницю давніх святинь майя досить небезпечно. Це шлях до смерті. Мій батько це знає. Багато людей тут від цього померло раптово і страшно. Серед них були і жерці майя. Так помер батько мого батька. Він теж покохав жінку з tierra caliente. Через неї він за золото продав секрет майя: він прочитав по вузликах, де заховано скарб, і повів до нього людей з tierra caliente. Він помер. Усі вони померли. Тепер, коли мій батько постарів, він уже не кохає жінок з tierra caliente. А в молодості він надто кохав їх і навіть сам грішив. Він знає, як небезпечно вести вас до скарбу. Відтоді, як майя сховали його, минуло кілька століть, і багато людей за цей час намагалися його знайти. Та з тих, хто шукав скарб, жоден не повернувся. Кажуть, навіть конкістадори і пірати англійця Моргана, діставшись до нього, залишили там свої кістки.

— А як твій батько помре, — запитав Френк, — ти теж станеш верховним жерцем майя?

— Ні, сеньйоре, — похитав головою пеон. — Адже я лише наполовину майя. Я не вмію читати вузлів. Мій батько не навчив мене цьому, бо я не чистокровний майя.

— А коли б він враз помер, чи є серед майя ще хтось, хто вміє читати вузли?

— Ні, сеньйоре. Мій батько — останній з живих, хто знає цю давню мову.

Цю розмову перебила поява Леонсії та Рікардо, котрі стриножили своїх мулів і пустили їх пастися разом з іншими, а самі підійшли і боязко заглянули вниз. Побачивши Леонсію, Генрі і Френк засяяли з радості, але стріли їх докорами і наполяганням, аби вона разом з Рікардо повернулася додому.

— Але не можете ж ви відіслати мене назад, не давши навіть поїсти! — вигукнула вона і, не чекаючи відповіді, зісковзнула до них униз. Вона, з суто жіночою хитрістю, вирішила вести бесіду за більш сприятливих умов.

Їхня голосна розмова вивела старого жерця з молитовного трансу. Він невдоволено подивився на Леонсію і з не меншим обуренням напав на неї, вставляючи в свою гнівну мову майя іспанські слова і фрази.

— Він говорить, що жінки — це зло, — переклав сип, коли жрець на мить замовк. — Він говорить, що через жінок чоловіки сваряться, хапаються за ножі й убивають один одного. Де жінки — там лихо і Божий гнів. Вони ведуть людину до загибелі. Він говорить, що жінка — споконвічний, ворог Бога і чоловіка. Вона завжди стоїть між чоловіком і Богом. Він говорить, що жінка заглушає ходу Бога і заважає чоловікові наблизитися до нього. Він говорить, що ця жінка мусить звідси піти.

Френк, давлячись сміхом, тільки свиснув на знак схвалення цієї гнівної діатриби, а Генрі сказав:

— Будьте розумницею, Леонсіє! Ви чуєте, що говорять індіанці про прекрасну стать? Виходить, вам тут не місце. Ваше місце в Каліфорнії. Там жінки мають право голосу.

— Лихо в тім, що старий ще не забув ту жінку, котра залила йому за шкіру сала за днів його молодості, — сказав Френк, і, повернувшись до пеона, додав: — Попроси батька прочитати по вузлах, чи сказано там, що жінці не можна ступити на слід Божої Стопи?

Марно старезний жрець перебирав священні вузлики. Він не знайшов у них ані найменшого заперечення проти жінки.

— У нього все переплуталося в голові: і перекази, й події власного життя, — переможно посміхнувся Френк. — Отже, Леонсіє, усе гаразд, і ви можете залишитися і закусити з нами. Кава готова. А потім...

Але те, що мало б статися потім, сталося зараз. Не встигли вони сісти і взятися до їжі, як у Френка, який підвівся, аби передати Леонсії тортильї , кулею збило з голови капелюха.

— Еге! — сказав він, швидко сідаючи. — Оце так сюрприз! А ну, Генрі, поглянь, хто там хотів підстрелити мене.

Наступної миті всі, крім старого індіанця, підкралися до краю западини і визирнули. І ось що вони побачили: з усіх боків до них повзли якісь люди в чудернацькому одязі. Судячи з облич та кольору шкіри, вони належали не до однієї певної раси, а до всіх відомих. Усе людство, очевидно, брало участь у виліпленій їхніх рис і творенні кольорів їхньої шкіри.

— Ну й створіння! Зроду не бачив таких! — вигукнув Френк.

— Це кару, — ледве вичавив із себе пеон з неймовірним жахом.

— А хто вони такі, чорт... — почав було Френк, але схаменувся: — Перепрошую, хто вони такі, ці кару?

— Це діти диявола, — відповів пеон. — Вони лютіші за іспанців і страшніші за майя. Чоловіки і дівчата в них не одружуються. У них навіть жерців немає. Вони бісове поріддя, діти диявола і навіть гірші за нього.

Тут підвівся старий майя і тицьнув пальцем убік Леонсії, ніби говорячи цим жестом: "Он причина нашого нещастя!" Тієї ж миті куля зачепила його плече, і він похитнувся.

— Пригни його! — крикнув Генрі Френку. — Адже тільки він знає мову вузлів, а очі Чіа — чи що б там не було — ще не заблищали.

Френк підкорився: він схопив старого за ноги і смикнув униз, — той упав, ніби мішок з кістками.

Генрі взяв рушницю і почав відстрілюватися. У відповідь посипався град куль. За мить до Генрі приєдналися Рікардо, Френк і пеон. А старий, перебираючи свої вузлики, втупився поглядом поверх западини в скелястий схил гори.

— Зупиніться! — вигукнув Френк, але вигук його потонув у гуркоті стрілянини.

Йому довелося плазувати від одного до другого, аби змусити своїх супутників припинити вогонь. І кожному окремо він пояснював, що всі їхні боєприпаси знаходяться4’на мулах і треба берегти патрони, які ще залишилися в магазинах і в обоймах.

— І дивіться, щоб вони не влучили у вас, — попереджав усіх Генрі.