Слідопит - Купер Джеймс Фенімор

Мейбл уже на-півзакохана в тебе, а два тижні поупадаеш нгподогоджаєш їй там, на острові, то вона й цілком покохає тебе. Дівчина сама, можна сказати, призналася мені в цьому вчора ввечері.

— Та невже це так, сержанте? — вигукнув скромний і несміливий від природи провідник, якому аж дух перехопило, коли він уявив себе в такому вигідному світлі.— Та невже це й справді так? Я всього-на-всього тільки бідний мисливець, а Мейбл, я розумію, гідна того, щоб стати дружиною офіцера. Невже ту іадаєш, що дівчина погодиться відмовитися від дорогих її серцю міських звичаїв, від своїх візитів, погодиться не ходити .до церкви й захоче жити у цій глушині з якимось простим провідником і мисливцем? А чи не зажадає вона потому жити, як жила, та ще й кращого чоловіка?

— Кращого чоловіка їй, Слідопите, важко було б знайти,— заперечив йому сержант.— А щодо міських звичаїв, то вони хутко забудуться у лісовому привіллі, та й витримки у Мейбл вистачить, щоб прижитися на кордоні. Я планував це одруження, пане-брате, обдумавши його перш так, як генерал військову операцію. Спочатку я надумав був увести тебе до полкового реєстру, щоб ти згодом зайняв моє місце, коли я подам у відставку: адже рано чи пізно, а мені доведеть-ся-таки розпрощатися колись із військовою службою; та, розміркувавши, Слідопите, я прийшов до висновку, що ти навряд чи годишся на цю посаду. Втім, хоча ти і не солдат у повному розумінні слова, зате ти вояк^ у найкращому розумінні цього слова, і я знаю, як доброзичливо до тебе ставляться усі офіцери нашої залоги. Доки я живий, Мейбл може жити коло мене, і тобі теж буде завжди де притулитися, коли повертатимешся з розвідки чи з походу.

— Дуже приємно себе тішити такими думками, сержанте, якщо тільки дівчина добровільно пристане на це наше бажання. Ах, боже мій! Не віриться, щоб такий, як я, та припав до серця такій красуні! Коли б я був молодший і миловидіший, приміром, хоч як Джаспер Вестерн, тоді ще можна було б розраховувати на щось... Авжеж, тоді й справді можна було б розраховувати на щось...

— Не діжде цього ні Джаспер — Прісна Вода, ані хто інший з отих жовторотиків у нашому форту, ані деінде! — з серцем відрізав сержант, невдоволено ляснувши пальцями.— Ти хоч направді й не молодший, зате з виду молодший,— та й що там казати,— миловидіший за отого капітана "Вітрогона".

— Як, як ти сказав? — здивовано дивлячись на товариша, перепитав Слідопит, ніби не розуміючи гаразд значення його слів.

— Кажу, хоч ти й не молодший роками за Джаспера чи будь там кого, зате з вигляду ти загартованіший, весь жилавий, мов зав'ялений, і навіть через тридцять років ти будеш здоровіший за всіх їх разом узятих. Одне чисте сумління збереже такого, як ти, на все життя хлопцем!

— У Джаспера чисте сумління, сержанте, як ні в якого хлопця! І в цьому,рівних йому навряд чи й на всю цю колонію знайдеш.

— До того ж ти — мій друг, мій найвір-ніший, кревний і незмінний друг! — міцно потискуючи Слідопитову п'ятірню, промовив сержант.

— Атож, сержанте, ось уже в незабарі буде два десятки років, як ми дружимо,— ще відколи й Мейбл не було на світі.

— Таки правда... Ще й Мейбл не було на світі, а ми вже були вірними друзями з тобою, тож хай тільки здумає це зухвале дівчисько не піти заміж за чоловіка, з яким її батько заприятелював ще тоді, коли її на світі не було!

— Нам цього не знати, сержанте, нам цього не знати. Кожен шукає собі рівню: молоде поривається до молодого, а старе хилиться до старого.

— Тільки не у виборі дружин, Слідопите! Я ше не чув, скажімо, щоб старий чоловік відмовився взяти молоду жінку. А крім того, тебе поважають і цінують, як я вже казав, усі наші офіцери, і їй буде вельми приємно мати за дружину такого, якого всі довкола поважають.

— Сподіваюся, у мене, опріч мінгів, нема більше ворогів, — задумано й розчулено промовив Слідопит, ' покірливо пригладжуючи свій чуб на голові.— Я завжди намагався чинити лише справедливо, а цим, треба гадати, не наживеш ворогів, хоча буває й навпаки.

— До того*%^ти, можна сказати, трешся у найкращому Чова*|)истві, бо навіть сам Данч кен оф Ланді раїдий тебе бачити в себе, і ти сидиш у нього цілими годинами. З усіх провідників ти в нього користуєшся найбільшим довір'ям.

— Та люди й визначніші за нього, сержанте, бувало, днями йшли лгсом зі 'мнемо поруч і вели зі мною балачку, як з братом. Але їхнє дружнє ставлення ніколи не запаморочувало мені голови, бо я знаю, що небезпека в лісі часто зрівнює між собою зовсім різних за станом людей, чого не буває між ними за звичайних умов життя в поселеннях.

— А крім того, ти ще знаний як найкращий стрілець, який будь-коли жив у всьому цьому краї.

— Якби Мейбл любила тільки за це. то мій успіх був би цілком забезпечений, хоча, правду кажучи, мені часом здається-^ сержанте, що й тут стільки ж залежить від мого вміння, скільки й від самого "оле-небоя". Це таки справді чудова рушниця, і в чиїхось руках вона, мабуть, стріляла б не згірше.

— У тебе занижена думка про себе, Слідопите: адже не один мазав з цього ж самого "оленебоя", тим часом як у твоїх руках будь-чия рушниця завжди б'є в ціль. Ми проведемо десь за день-два стрілецькі змагання, в яких ти покажеш свої уміння, і тоді Мейбл складе тобі таку ціну, якої ти справді варт.

— А чи чесно це буде, сержанте?'Адже всі й так знають, що "оленебіїї" мало коли не. влучає в ціль: і чи треба тоді влаштовувати ще якесь змагання, коли переможець заздалегідь і ,так мусить бути всім відомий?

— Годі-бо, годі тобі, чоловіче. Як бачу, мені доведеться половину твоїх залицянь виконувати самому. Щоб такий чоловік, який безстрашно йде в саме пекло битви, та був таким сором'язливим зальотником! Ти ж не заб.увай, що Мейбл — дівчина з порядного роду і вона, як її мати, колись зможе закохатися тільки у сміливого чоловіка.

По цих словах сержант, не вибачаючись, устав з-за столу і пішов виконувати свої нескінченні справи та обов'язки,— вільність, яку перед провідником, що був своєю людиною в залозі, міг дозволити кожен і на яку той зовсім не ображався.

З наведеної розмови читач, певне, зрозумів тепер, який план мав на оці сержант Дангем, коли забажав, щоб йому приставили дочку на кордон. Незважаючи на те, що він тепер, звісна річ, таки добре вже відвик від лестощів і пестощів, що ними колись осипала його маленька донька,— особливо перші рік-два його вдівства,— він, одначе, ніжно, може, хіба дещо приховано любив її. Звикши, проте, сам віддавати накази й сліпо підкорятися наказам старших чинів, ніколи ні перед ким не звітуючи за них і не питаючи ні в кого думки стосовно їх доцільності чи справедливості, він, певно, жодного сумніву не мав і в тому, що дочка вийде заміж за будь-кого з чоловіків, котрого він Сам їй вибере, хоча він і далекий був від думки силувати її чинити його волю. А все тому, що мало хто, ближче зазнайомившись із Слідопитом, не доходив до висновку,' що він — людина незвичайних якостей. Постійної вдачі, щиросердий, відданий, безстрашний і разом з тим обачний, він завжди був перший у захисті кожного справедливого діла,— власне такого, що вважалося в тодішніх поняттях справедливим,— і ніколи не брав участі у чомусь такому, за що згодом довелося б пекти раків чи вислуховувати догани. Та й взагалі було просто неможливо жити поруч із цією людиною, котра (звичайно ж, з усіма своїми дрібними недоліками та вадами) чимось нагадувала Адама перед гріхопадінням, і не пройнятися глибокою повагою до неї, не захопитися її чеснотами, які так контрастували з її скромним становищем у суспільстві. Неважко було помітити, що жоден офіцер не минав Слідопита, щоб не віддати йому, ніби собі рівному, честь, не кажучи вже про рядових солдатів, які взагалі ніколи не пропускали такої нагоди, щоб щиро й відверто побалакати з ним, як із приятелем. Та чи не найхарактернішою рисою Слідопита була відверта байдужість до всіх тих, що одержували свої чини й посади не за особисті якості та заслуги. До начальства він за звичкою ставився шанобливо, проте часто-густо дозволяв собі вказувати на їхні помилки й докоряв їм за ті чи інші похибки з такою сміливістю, яка лише зайвий раз потверджувала, що в людині він цінував передовсім природжені обдарування, ставлячи їх набагато вище будь-якого вченого розуму. Одне слово, той, хто переконаний, ніби лише вченість дає людині змогу відрізняти добро, від зла, потрапив би у цілковиту безвихідь перед цим самобутнім мешканцем кордону. Його чуттям, здавалося, були притаманні свіжість і мудрість лісу, де він провів стільки років свого свідомого життя, а тому навряд, щоб навіть найбільший казуїст спромігся чіткіше за нього відмежувати кривду від правди. Проте Слідопит не був позбавлений також і химер, правда, не таких уже й численних, але всі вони так злилися з ного індивідуальними звичками та рисами характеру і так глибоко вкоренилися в ньому, що майже стали його другою натурою. Та чи не яскравіш за все в підвалинах Слідопито-вого морального єства вирізнялося прекрасне й непохибне чуття справедливості. Ця шляхетна риса, без якої жодна людина не може бути справді великою (і не може претендувати на повагу), очевидно, і впливала мимоволі на всіх, кому доводилося спілкуватися з ним, бо не один справжній шибайголова, побувавши із Слідопитом у розвідці, повертався зовсім іншим — облагородженим, із чулим серцем та виправленою поведінкою, і все це завдяки провідниковій лагідності, його доброму слову й особистому прикладові. Як і можна було чекати від людини з такими цнотами, вірність його була непорушна, мов скеля. Зрада була цілком несумісна з його вдачею; інколи йому таки доводилося відступати перед ворогом, але ніхто й ніколи не чув, щоб він за будь-яких обставин покинув товариша напризволяще. Тож природно', що така людина завжди вабила до себе й водила дружбу тільки з рівними собі. І хоча спільники та друзі його в переважній більшості й підбиралися випадково, та були це, як —правило, люди найвищого морального гатунку, тому що він, здавалося, володів тільки йому одному властивим інстинктивним відчуттям, яке, очевидно, й привертало ного найближче саме до тих, що були найгіднішї його дружби. Одним словом, як казав про Слідопита один мудрий спостерігач роду людського, він являв собою справжній приклад того, чим може стати людина правдивої і чистої душі, коли вона вільна від непереборного честолюбства, облагороджена самотинною величчю незайманої природи і не піддається спокусам цивілізації.

Отака була ця людина, котру сержант Дангем вибрав своїй доньці в чоловіки.