Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло

Вона ще щось хотіла сказати, але ззаду заторохтіли колеса, гучно зачвакали кінські копита по болоті і — чийсь поганяючий голос.

Іллівна і Наталя зійшли з шляху, на ходу осмикуючи підіткнуті спідниці. Старий Безхлєбнов Пилип Агейович, що їхав з поля, порівнявся з ними, придержав баску кобилку.

— Сідайте, жіночки, підвезу, чого дарма болото місити ?

— От спасибі, Агейовичу, а то ми вже зморилися сковза

тись,— задоволено промовила Іллівна і перша сіла на просторий віз. _

Після обіду Іллівна хотіла поговорити з Наталею, довести їй, що не треба позбуватися вагітності; миючи посуд, вона в думках підшукувала, на її погляд, найпереконливіші доводи, думала навіть про те, щоб про вирішення Наталі сказати старому і з його допомогою відмовити від нерозумного вчинку невістку, що ошаліла з горя, але, поки вона впоралась, Наталя нишком зібралась і пішла.

— Де Наталя ? — спитала Іллівна в Докійки.

— Зав'язала щось у вузлик і пішла.

— Куди ? Що вона казала ? Який вузлик ?

— Та звідки я знаю, мамо ? Поклала в хустку чисту спідницю, ще щось і пішла, нічого не сказала.

— Головонько' бідна ! — Іллівна, на здивування Докійки, безпорадно заплакала, сіла на лаву.

— Ви чого, мамо? Господь з вами, чого ви плачете?

— Відчепись, настирлива ! Не твоє діло ! Що ж вона говорила1? І чого ти мені не сказала, як вона збиралась?

Докійка з досадою відповіла :

— Біда мені з вами ! Та звідки ж я знала, що мені треба вам про це казати ? Не назовсім же вона пішла ? Мабуть, до матері в гості подалась, і чого ви плачете,— ніяк не збагну !

З величезною тривогою Іллівна ждала повернення Наталі. Старому вирішила не казати, боячись докорів і нарікань.

Надвечір з степу прийшла череда. Впав куций літній присмерк. На хуторі де — не — де засвітилось світло, а Наталі й досі не було. В хаті Мелехових сіли вечеряти. Бліда від хвилювання Іллівна подала на стіл локшину, присмачену підсмаженою на олії цибулею. Старий узяв ложку, змів у неї кришки черствого хліба, зсипав їх у забородатілий рот і, неуважно оглянувши присутніх за столом, спитав :

— Наталя де ? Чого до столу не кличете ?

— її нема,— тихо озвалась Іллівна.

— А де ж вона ?

— Мабуть, до матері пішла і загостювалась.

— Довго вона гостює. Час би порядок знати ...— невдово-.лено пробурмотів'Пантелей Прокопович.

Він їв, як завжди, старанно, запопадливо ; зрідка клав на "тіл догори денцем ложку, скоса, милуючись, поглядав на Мишка, що сидів поруч з ним, грубувато говорив : "Повернись, дитинко, трошки, дай но я тобі губи витру. Мати ваша — поблукала десь, а вам і догляду нема ..." І великою зашкарублою і чорною долонею витирав ніжні, рожеві губенята онука.

Мовчки довечеряли, встали зза столу. Пантелей Прокопович наказав :

— Гасіть світло. Гасу мало, і нема чого його дарма переводити.

— Двері замикати ? — спитала Іллівна.

— Замикай.

— А Наталя ?

— Прийде — постукає. Може, вона до ранку буде тинятись ? Теж моду вигадала... Ти б їй більше мовчала, стара відьмо ! Ач, надумалась ночами в гості ходити ... От я їй вранці викажу. З Дарки приклад взяла ...

Іллівна лягла, не' роздягаючись. З півгодини пролежала, мовчки перевертаючись, зітхаючи, і тількищо хотіла встати і йти до Кдпітонівни, як під вікном почулись чиїсь невпевнені човгаючі кроки. Стара схопилася з невластивою її літам жвавістю, квапливо вибігла в сіни, відчинила двері. *

Бліда, як смерть, Наталя, хапаючись за поруччя, важко йшла по східцях. Повний місяць яскраво освітлював її змарніле лице, запалі очі, стражденно зігнуті брови. Вона йшла, похитуючись, як тяжко поранений звір, і там, де ступала її нога,— лишалась темна кривава пляма.

Іллівна мовчки обняла її, ввела в сіни. Наталя прихилилась спиною до дверей, хрипко прошепотіла :

— Наші сплять ? Мамо, затріть за мною кров ... Бачите — наслідила я...

— Що ж ти з собою наробила?!—давлячись плачем, пів— голосом вигукнула Іллівна.

Наталя спробувала усміхнутись, але замість усмішки стражденна гримаса скривила її лице.

— Не гомоніть, мамуню... А то наших побудите... От я й позбулась... Тепер моя душа спокійна... Тільки дуже кров... Як з різаної, з мене цебенить... Дайте мені руку, мамуню... Голова мені паморочиться.

Іллівна засунула на засув двері, наче в незнайомому домі довго шукала тремтячою рукою і ніяк не могла знайти в темряві клямку. Ступаючи навшпиньках, вона провела Наталю у велику кімнату ; розбудила й вислала Докійку, покликала Дарку, засвітила лампу.

Двері в кухню були відчинені, і звідти чути було розмірне могутнє хропіння Пантелея Прокоповича ; уві сні солодко цмокала губами і щось лепетала маленька Полюшка. Міцний дитячий нічим не турбований сон !

Поки Іллівна підбивала подушку, готуючи постіль,— Наталя сіла на лаву, знесилено поклала голову на край стола. Докійка хотіла була увійти в кімнату, але Іллівна суворо сказала :

— Іди, безсовісна, і не показуйся сюди ! Нічого тобі тут нависом ходити.

Нахмурена Дарка взяла мокру ганчірку, вийшла в сіни. Наталя насилу підвела голову, сказала :

— Зніміть з ліжка чисту одежу... Постеліть мені рядно ... Однаково замажу...

— Мовчи ! — наказала Іллівна.— Роздягайся, лягай. Погано тобі ? Може, води принести ?

— Знесилилась я... Принесіть мені чисту сорочку і води.

Наталя через силу встала, непевно ступаючи, підійшла до

ліжка. Тільки тоді Іллівна помітила, що спідниця Наталі, просочена кров'ю, важко обвисає, липне до ніг. Вона, жахаючись, дивилась, як Наталя, наче прийшла спід дощу, нахилилась, викрутила пелену, почала роздягатись.

— Та ти ж крівлею спливла ! — схлипнула Іллівна.

Наталя роздягалась, заплющивши очі, уривчасто і швидко-

дихаючи. Іллівна глянула на неї і рішуче попрямувала в кухню. Насилу розворушила вона Пантелея Прокоповича, сказала:

— Наталя захворіла... Дуже їй погано, коли б ще не померла ... Зараз же запрягай і їдь у станицю по фершала.

— Вигадає чортівню ! Що їй зробилось ? Захворіла ? Менше б ночами тягалась...

Стара коротко пояснила в чому річ. Оскаженілий Пантелей Прокопович схопився,— на ходу застібаючи шаровари, пішов у кімнату.

— Ах, паскуда ! Ах, суча дочка ! Що надумала, га ? Неволя її заставила ?!. Ось я її зараз проперчу !..

— Здурів, проклятий ?!. Куди ти лізеш ?.. Не йди туди, їй не до тебе !.. Дітей побудиш ! Іди на баз та швидше запрягай !..— Іллівна хотіла втримати старого, але той, не слухаючи, підійшов до дверей з кімнати, штовханом відчинив їх.

— Наробила, чортова дочка ! — загорлав він, ставши на порозі.

— Не можна ! Тату, не входь ! Ради Христа, не входь! — пронизливо крикнула Наталя, тулячи до грудей зняту сорочку.

Згадуючи чорта, Пантелей Прокопович почав розшукувати сіряк, картуз, збрую. Він так довго барився, що Докійка не втерпіла — вбігла в кухню і з плачем накинулась на батька :

— їдь швидше ! І чого ти копаєшся, як жук у гною ?! Наталя помирає, а він цілу годину збирається ! Теж мені' батько Г А не хочеш їхати — так і скажи ! Сама запряжу і поїду!

— Тю, здуріла ! Що ти, з цепу зірвалась ? Тебе ще не чули, коросто липуча ! Теж, на батька кричить, паскуда ! — Пантелей Прокопович замахнувся на дівку сіряком і, півголосом бурмочучи прокльони, вийшов на баз.

Коли він поїхав, усі в домі відчули полегкість. Дарка замивала підлогу, люто пересуваючи стільці і лави, Докійка, якій після від'їзду старого Іллівна дозволила увійти в кімнату, сиділа в головах у Наталі, поправляла подушку, подавала воду ; Іллівна зрідка навідувалась до дітей, що спали в хижці, і, вернувшись у кімнату, довго дивилась на Наталю, підперши щоку долонею, гірко хитала головою.

Наталя лежала мовчки, перекочуючи по подушці голову з розпатланими, мокрими від поту пасмами волосся. Вона спливала кров'ю. Через кожні півгодини Іллівна обережно підводила її, витягала мокру, як хлющ, підстилку, стелила нову.

З кожною годиною Наталя все більше й більше слабішала. За північ вона розплющила очі, спитала:

— Скоро почне світати?

— От-от не видно,— заспокоїла її стара, а сама подумала : "Значить, не житиме. Боїться, що знепам'ятіє і не побачить дітей..."

Немов підтверджуючи її здогад, Наталя тихо попросила :

— Мамо, розбудіть Мишка й Полюшку...

— Що ти, голубко! Навіщо їх серед ночі будити ? Вони налякаються, дивлячись на тебе, крик знімуть... Нащо ж їх будити ?

— Хочу подивитись на них... Мені погано.

— Господь з тобою, що ти говориш ? Ось зараз батько привезе фершала, і він тобі пособить. Ти б заснула, серденько, га ?

— Який мені сон ! — з легкою досадою в голосі відповіла Наталя.

І після цього надовго замовкла, дихати стала рівніше.

Іллівна нишком вийшла на ганок, дала волю сльозам. З запухлим червоним обличчям вона вернулася в кімнату, коли на сході ледве почало' світати. На скрип дверей Наталя розплющила очі, ще раз спитала :

— Скоро розвидниться?'

— Розвидняється.

— Вкрийте мені ноги кожухом...

Докійка накинула їй на ноги кожух, поправила з боків теплу ковдру. Наталя подякувала поглядом, потім покликала Іллівну, сказала:

— Сядьте біля мене, мамо, а ти, Докійко, і ти, Дарко, вийдіть на час, я хочу з одною мамою поговорити ... Вийшли вони ? — спитала Наталя, не розплющуючи очей.

— Вийшли.

— Батько не приїхав іще?

— Скоро приїде. Тобі гірше, чи що?

— Ні, однаково... Ось я що хотіла сказати... Я, мамо, помру скоро... Чує моє серце. Стільки з мене крові вийшло — страх! Ви скажіть Дарці, щоб вона, як затопить піч, поставила води чим більше... Ви самі обмийте мене, не хочу, щоб чужі...

— Наталю.! Опам'ятайся, любонько моя! Чого ти про смерть заговорила ? Бог дасть вичуняєш.

Слабким рухом руки Наталя попросила свекруху замовкнути, сказала :

— Ви мене не перебивайте... Мені вже й говорити важко, а я хочу сказати... Знов мені голова паморочиться... Я вам про воду сказала? А я, виходить, дужа... Капітонівна мені давно це зробила, після обіду, як тільки прийшла ... Вона, бідна, сама налякалась... Ой, багато крові з мене вийшло ... Аби до ранку дожити... Води чим більше нагрійте ... Хочу чистою бути, як помру... Мамуню, ви мене одягніть у зелену спідницю, в ту, що з прошвою на шлярці... Гриша любив, як я її надівала ... і в поплинову кофточку ... вона в скрині зверху, в правому кутку, під шалькою лежить... А дітей нехай заведуть, як я кончусь, до наших ... Ви б послали за матір'ю, нехай прийде зараз ...