Король Матіуш Перший - Корчак Януш
Продовжувалася ця церемонія 47 хвилин: вступні поклони по півхвилини, останні — по хвилині.
"Мої предки п'ять тисяч років так віталися і прощалися, і жодна сила у світі не змусить мене відректися від цього стародавнього звичаю!" — заявив ображений король, коли йому делікатно натякнули, щоб він поквапився.
"Ну добре, — говорили йому, — так можна вітатися з одним, з двома королями, але з такою кількістю королів це просто немислимо!"
"Дивно, — думав Матіуш, — одні — зовсім невиховані, інші — занадто виховані. Як примирити їх, таких різних?"
Нарешті комусь спала геніальна думка: умовити Дзинь Даня кланятися не особисто королям, а їхнім портретам. Так і зробили. Сфотографували всіх королів, і Дзинь Дань щоранку і щовечора без перешкод кланявся їм у своїй кімнаті. Відкланяється потрібну кількість разів одному королеві, слуги негайно підставляють портрет наступного, і так далі, доки всім не перекланяється. Бідолаха завжди спізнювався до сніданку, хоча вставав на дві години раніше, а лягав спати на дві години пізніше за інших.
Бум-Друм із цього приводу розповів Матіушу неймовірну історію про те, як у минулому столітті цілих п'ятнадцять років ішла кровопролитна боротьба між двома племенами. І ось через що: прикладати при зустрічі до носа вказівний палець або мізинець? Кожне плем'я стояло на своєму, ніхто не хотів іти на поступки. У боротьбу втрутилися жерці, сусідні вожді, і спалахнула війна. Спалювали цілі села, вбивали дітей і жінок, забирали в рабство мирних жителів, кидали ворогів на розтерзання левам. Почалися хвороби, голод. Смерть косила людей, і нарешті вже нікому було воювати. Боротьба закінчилася нічим — кожне плем'я зберегло свій звичай. І хоча це відбувалося сто років тому, вожді двох ворогуючих племен досі не віталися й сиділи поодаль один від одного.
Більше за всіх приїзду гостей раділа дітвора. Школи в столиці довелося тимчасово закрити: усе одно ніхто не відвідував занять. Та хіба всидиш у класі, коли містом ходять справжні негри! І за кожним — натовп хлопчиськ. Поліція з ніг збилася. Обер-поліцмейстер скаржився на те, що схуд на сім кілограмів.
"Самі посудіть, — казав він, — розбрелися ці чучела по всьому місту, того й дивись, якийсь хуліган запустить в нього каменем або машина їх переїде".
Матіуш нагородив обер-поліцмейстера за старанність орденом. Узагалі під час торжеств Матіуш, до загального задоволення, роздав чимало орденів.
Настав довгожданий день полювання. Але тут негритянських королів спіткало розчарування. І не дивно: вони звикнися полювати на слонів, тигрів і крокодилів, а тут якась дрібнота — зайчики та сарни! Вони вирішили, що з них глумляться, і здійняли такий лемент, так грізно розмахували списами й луками, що білі королі злякалися й кинулися до своїх автомобілів. Бум-Друм носився, як очманілий, розмахував руками, щось кричав, заспокоював своїх обурених братів. Нарешті йому це вдалося.
Загалом полювання пройшло благополучно. Білі підстрілили двох кабанів і одного ведмедя. На їхню думку, це неспростовно доводило, що і в Європі теж водяться дикі звірі. Король, котрий убив ведмедя, до кінця полювання не відходив від негрів, знаками пояснюючи їм, який він влучний стрілець і чудовий мисливець. Він роздивлявся їхні луки і стріли й навіть висловив бажання переночувати в літньому палаці. А на ранок за сніданком розповідав, що його чорношкірі друзі — милі люди, у яких можна перейняти багато корисного.
XXXV
адзвичайний випадок! Донька Бум-Друма, маленька відважна Клу-Клу, приїхала в столицю Матіуша в клітці з мавпами!
Сталося це так. У зоопарку все було готово. На середу призначено урочисте відкриття, а з четверга ворота звіринця гостинно відкриються перед дітворою. Усі звірі сиділи у своїх клітках. Не вистачало лише трьох мавп рідкісної породи, яких немає ні в одного короля на землі.
Величезний ящик із мавпами вирішили розпакувати на очах у натовпу, що зібрався того дня у звіринці. Ящик приставили впритул до клітки й відірвали дошку. Усі завмерли в чеканні. І ось у клітку перестрибнула одна мавпа, за нею друга. А третьої немає. Коли ящик трохи відсунули від клітки, з нього вискочила маленька Клу-Клу, кинулася в ноги Бум— Друма і щось швидко-швидко залопотіла по-своєму.
Бум-Друм страшно розлютився і, хоча вже не був дикуном, хотів копнути дівчинку ногою, але Матіуш не дозволив.
Звичайно, втікати з дому негоже. Недобре, що Клу-Клу потихеньку відкрила вночі клітку, випустила одну мавпу на волю, а сама зайняла її місце. Але Клу-Клу вже покарана. Провести шість тижнів у клітці з мавпами — справа не з легких. А Клу-Клу до того ж — королівська донька, звикла до розкоші. У дорозі ж їй велося ще гірше, ніж мавпам: вона не наважувалася підходити до віконця, в яке сторож просовував їжу, боячись, як би її не побачили й не відіслали додому.
— Бум-Друм, друже! — сказав зворушений Матіуш. — Ти повинен пишатися своєю донькою. На таке не те що дівчинка, жоден білий хлопчик не відважився б!
— Ну й бери собі цю неслухняну дівчинку, якщо ти її так захищаєш! — пробурчав Бум-Друм сердито.
— Добре! — погодився Матіуш. — Хай живе в моєму палаці і вчиться, а коли виросте і стане королевою, проведе у своїй країні такі ж реформи, як я.
Дивна справа, не минуло й години після всіх цих подій, а Клу-Клу поводилася так, ніби нічого не сталося.
Коли старий професор, який знав п'ятдесят мов, розповів їй про плани Матіуша, вона вислухала його і спокійнісінько відповіла:
— Я з ним абсолютно згодна. — І, звертаючись до вченого, заторохтіла: — Милий, золотий, тигровий, крокодиловий професоре, навчи мене скоріше вашої мови! А то як же я розповім, про що думаю? У мене дуже важливі плани, а чекати й відкладати я не люблю.
Виявилось, Клу-Клу вже знає сто двадцять слів. Вона вивчила їх, коли Матіуш був в Африці.
— До чого це дівча здібне! — дивувався старий професор. — У неї феноменальна пам'ять!
І справді, Клу-Клу запам'ятала не лише слова, а й де, від кого вона їх чула. Сидячи в клітці з мавпами, вона засвоїла багато нових слів від матросів.
— Фе, Клу-Клу, — гидливо поморщився професор. — Звідки ти знаєш такі нехороші слова? Сподіваюся, тобі невідомо, що вони означають…
— Ці три слова, — діловито пояснила Клу-Клу, — виголосив вантажник, коли звалював на спину нашу клітку. А ці чотири він сказав, коли спіткнувся і ледве не впав. А так говорив наш сторож, коли приносив їжу. А так кричали п'яні матроси.
— Мила Клу-Клу, як жаль, що перші слова, які ти почула від білих людей, виявилися такими поганими! — засмучувався професор. — Забудь їх скоріше! Ми, білі, вміємо розмовляти один з одним ввічливо і красиво. Я з радістю вчитиму тебе, мила, хоробра, бідна Клу-Клу!
З цього дня й до кінця торжеств Клу-Клу була в центрі уваги. У всіх вітринах красувалися її фотографії. Варто було їй з'явитися на вулиці в автомобілі, як хлопчиська починали несамовито кричати "ура" і підкидати догори шапки. А коли на відкритті дитячого парламенту Клу-Клу без єдиної помилочки виголосила: "Від імені моїх чорних братів і сестер вітаю перший у світі дитячий парламент!" — її слова були зустрінуті шквалом оплесків, захопленими оваціями, що навіть енергійний Фелек, який ніколи не розгублювався, першої миті розгубився. І, забувши про свій високий сан, підскочив до найгорластішого депутата й закричав на всю залу:
— Заткнися, не то отримаєш по зубах!
Білі королі були шоковані таким непарламентарним поводженням із депутатами, але із ввічливості промовчали.
Із задоволенням я описав би детально, які забави, бенкети, веселі свята влаштував Матіуш на честь знатних гостей, але тоді не вистачило б місця для важливішого: адже в книзі про короля-реформатора не можна писати про всілякі дурниці. Адже ви пам'ятаєте, що Матіуш запросив королів не для забави, а заради важливих політичних цілей.
Серед гостей був і Старий король зі своїм сином — лютим ворогом Матіуша, і Сумний король, який довго розмовляв із Матіушем.
— Любий Матіуше, — говорив він, — треба віддати тобі належне: почав ти дуже сміливо, з розмахом, і твої прекрасні реформи мають величезне значення. Поки що в тебе все йде добре, можна сказати, блискуче. Але запам'ятай: реформи даються дорогою ціною — ціною тяжкої праці, сліз, крові. Ти робиш лише перші кроки. Не спокушайся, що й далі все піде так само гладко. Дивись, не зазнавайся!
— О, я знаю, як це важко! — вигукнув Матіуш і розповів, скільки годин на день він працює, скільки ночей провів без сну, скільки разів їв захололий обід…
— Був би в мене порт… А так вони перешкоджають мені перевозити золото, — поскаржився він.
Сумний король замислився.
— Знаєш, Матіуше, здається мені, Старий король поступиться тобі одним портом.
— Що ви! Йому син не дозволить.
— А я думаю, дозволить.
— Адже він ненавидить мене… Заздрить, підозрює в якихось підступах. Одним словом, не може пробачити мені перемоги.
— Це правда. І все-таки він погодиться.
— Чому? — здивувався Матіуш.
— Він тебе боїться. На мою дружбу він більше не розраховує. — Сумний король посміхнувся. — Інший твій сусід задоволений, що ти не втручаєшся в його справи і ділишся з ним дарами африканських вождів. Це дуже розсудливо з твого боку. Успіх багатьох псує, і вони починають гнути кирпу…
Тут до кімнати увійшов Старий король із сином.
— Про що це ви так жваво розмовляєте?
— Та ось Матіуш горює, що в нього немає свого порту. Гори, ліси, поля, міста є, а моря й кораблів — немає. А порт йому дуже потрібен, особливо тепер, коли він подружився з африканськими королями.
— Я теж так вважаю, — промовив Старий король. — Але це діло виправне. В останній війні Матіуш переміг нас і не вимагав контрибуції. З його боку це дуже шляхетно. Тепер наша черга довести, що ми цінуємо його великодушність. Адже правда, сину мій, ми можемо без збитку для себе поступитися Матіушу частиною моря й одним портом?
— Тільки за кораблі хай заплатить, — поквапно додав син. — У нього тепер багаті друзі.
— Із задоволенням! — зрадів Матіуш.
У палац терміново викликали міністра закордонних справ і статс-секретаря. Вони склали потрібний документ, і всі королі підписали його. Потім церемоніймейстер приніс скриньку з королівською печаткою, і Матіуш тремтячою рукою поставив печатку.
Тут почався феєрверк.
