Лоліта - Набоков Володимир
Волiєш скуштувати?" Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи.
Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду був довгий день, вранцi вона каталась човном з Варварою (сестра котрої вiдала водяним спортом, як моя п'янливо-доступна нiмфетка почала менi розповiдати посеред напiврозчавлених неборозпираючих ззявкiв, якi дедалi збiльшувались в обсязi) та ще займалися чимось-там. Кiно, яке смутно марилось їй, було, звичайно, забуто на той час, коли ми залишили ресторан.
Стоячи зi мною в лiфтi, вона притулилась до мене, напiвусмiхаючись ("чи сказати, чим я займалась?"), напiвзлiплюючи темнi вiї. "Спати хочеться, мо'?" спитав Дядько ом, який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена франко-iрландського походження та його заспалу доньку, а також двох зiв'ялих жiнок, експертiв з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на мою крихку, засмаглу, хитливу, рожеву, запаморочену ясочку. Менi трохи не руками довелось її внести в номер. Вона сiла на край лiжка, злегка хитаючись, i заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном.
"Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiцяєш (така заспана! Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiцяєш не скаржитись на табiр?" "Пiсля, Лолiто. Тепер лягай. Я тебе зоставлю одну, щоби ти вклалась.
Даю тобi десять хвилин".
"Ах, яка я була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу".
"Завтра, Лолiто. Лягай, лягай".
Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах.
28.
Милостивi панi присяжнi! Будьте терплячi для мене! Дозвольте менi вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я зоставив Лолiту, яка все ще сидiла на скраю бездонного лiжка, дрiмотно пiднiмала ногу, кволо смикала шнурок i при цьому показувала спiдню сторону голої ляжки до самого шва штанцiв у паху — вона завше з дивною неуважнiстю й безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до ось такого оголення.
От, значить, яким був заповiтний образ її, що я його замкнув у кiмнатi, наперед пересвiдчившись, що дверi не мiстять засува зсередини. Ключ з нумерованим тягарцем з рiзьбленої деревини миттю перетворився на ваговите "сезам — вiдкрийся", на казкову вiдмичку, спроможну вiдчинити блаженне й страшенне майбуття. Вiн був мiй, вiн був частина мого гарячого, волосявого кулака. За декiлька хвилин — скажiмо, двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher ist sicher, як мовляв мiй дядько Густав), я вiдiмкну дверi номера 342 i знайду мою нiмфетку, мою красу i наречену, в темницi криштального сну.
Присяжнi! Якби мiй захват мiг загучати, вiн би наповнив оцей буржуазний готель оглушливим ревом. I, єдине, за чим шкодую сьогоднi, це що я не залишив мовчки в швейцара ключ 342-ої i не залишив тiєї ж ночi мiсто, материк, пiвкулю й усю земну кулю.
Дозвольте пояснити. Мене не дуже збентежили її каятливi iнакомовлення.
Я й доти мав твердий намiр дотримуватись рiшення щадити її чистоту, дiючи лише пiд сховом ночi над цiлком приспаною наркозом голявою крихiткою.
"Стриманiсть i обожнювання" — ось був мiй усечасний девiз. Я мав намiр дотримуватись його, навiть якби цю чистоту (мiж iншим ґрунтовно розвiнчану сучасною наукою) злегка попсувало яке-небудь дитяче еротичне переживання (цiлком iмовiрно гомосексуального порядку) в цьому мерзотному таборi.
Звичайно, через старомоднi європейськi навички я, Жан Жак Гумберт, взяв на вiру, коли вперше її побачив два з половиною мiсяцi тому, що вона така непорочна, як належить бути за шаблоном "нормальнiй дитинi" з самої тiєї пори, коли скiнчився незабутнiй античний свiт з його захоплюючими звичками.
В нашу освiчену еру ми не оточенi маленькими рабами, нiжними квiточками, якi можна було зiрвати в передпокої лазнi, як робилось у днi Риму; i ми не наслiдуємо приклад величного Сходу в ще бiльш рознiженi часи й не пестимо спереду й iззаду прислужливих дiтей, помiж бараниною й рожевим шербетом. Вся рiч у тiм, що стара ланка, яка з'єднувала дорослий свiт iз свiтом дитячим, тепер постала роздiленою новими звичаями й законами. Хоч я i цiкавився певний час психiатрiєю та громадським доглядом, я суттю майже нiчого не знав про дiтей. Бо все-таки Лолiтi було тiльки дванадцять рокiв, i якi б я поправки не робив на середовище й епоху (навiть беручи до уваги розгнузданiсть американських дiтей шкiльного вiку), менi здавалось, що розпуснi забави мiж оцими спритними пiдлiтками мають мiсце таки пiзнiше, та й за iншої обстановки. А тому (пiдхоплюю знову нитку мого розважання) моралiст в менi обминав питання, чiпляючись за умовнi поняття про те, що собою являють дванадцятирiчнi дiвчатка. Дитячий психiатр в менi (пройдисвiт, як бiльшiсть з них, та це зараз не до уваги) пережовував новофрейдистичний гуляш та уявляв замрiйливу та екзальтовану Лолiту в "латентнiй" фазi дiвоцтва. Нарештi, сексуалiст в менi (велике й нестямне чудовисько) нiчого б не мав проти наявностi певної порочностi в своєї жертви. Та десь по той бiк несамовитого щастя радились розгубленi тiнi — i я так шкодую, що їх не завважив! Людськi iстоти, слухайте! Я мав зрозумiти, що Лолiта стала чимось конче вiдмiнним вiд невинної Аннабелли, i що нiмфiчне зло, яке дихало крiзь кожну пору завороженої дiвчинки, котру я готував на таємну втiху, робить таємницю i втiху — смертельними. Я мав знати (вiд знакiв, що їх менi подавало щось всерединi Лолiти, — справжня дитяча Лолiта або якийсь зморений янгол за її спиною), що нiчого крiм тортур i жаху не принесе очiкуване блаженство. О, крилатi панове присяжнi! Вона моя, моя, ключ в кулаку, кулак у кишенi, вона моя! Шляхом заклинань i обчислень, яким я присвятив стiльки безсоння, я поступово прибрав усю зайву муляву i, накладаючи шар на шар прозорi фарби, довiв їх до завершеної картини. На цiй картинi вона являлась менi оголеною — нiчого на нiй не було крiм однiєї шкарпетки, та браслета з брелоками; вона лежала розкинувшись там, де її звалило моє чарiвне вариво; в однiй ручцi була ще затиснута оксамитова стрiчка, знята з волосся; її мiдяне брунатне тiло, з бiлим негативом коротенького купального трико, вiдбитого на засмазi, показувало менi свої блiдi молодi сосцi; в рожевому свiтлi жарiвки єдвабно полискував перший пух на гладенькому пагорку. Великий ключ зi смуглим горiховим тягарцем був у моїй кишенi.
Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини, мрячний ззовнi; бо обличчя жадання завше є мрячне; жадання нiколи не є доконечно впевненим — навiть i тодi коли нiжна жертва замкнена в твоїй фортецi — що який-небудь диявол — конкурент або — впливовий божок не пнеться скасувати приготоване для тебе свято. Висловлюючись повсякденною мовою, треба було хильнути, та бару не трапилось у цьому старому шанобному готелi, повному зопрiлих фiлiстерiв i стилiзованих речей.
Мене поринуло в чоловiчу уборну. Вiдвiдувач, що залишав її, в клерикально-чорному строї, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик (жест, який вiденський мудрець пояснює бажанням поглянути, чи все взято) спитав мене, як менi сподобалась лекцiя пастора Пара, й подивився зi здивуванням, коли я (Сигiзмунд Другий) сказав, що Пар — хлопчак на ять, по чому я зiм'яв у жмутик паперову серветку, якою витирав кiнчики пальцiв — вони в мене вельми чутливi — й влучно шпурнувши його в приготований для цього ресептакль, виплив у хол. Зручно спершись обома лiктями на край конторки, я спитав у мiстера Ваткiнса, чи вiн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила; i як щодо лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi, не дзвонила (покiйниця, звiсно, дзвонити не могла), i якщо ми зостанемось, полiжко поставлять завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом над дверима "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то над садiвництвом чи то над безсмертям душi. Iнша кiмната, пiд назвою "Малинова", вся залита свiтлом, з лискучими стiльчиками й одним довгим столом iз морсом й бiсквiтами, була ще порожньою, якщо не рахувати отеси (зiв'ялої жiнки з характерною для отес склянистою усмiшкою й шарлоттиною манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла до мене й поспиталась, чи не пан Браддок я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов.
Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до половини десятої. Вернувши в хол, я натрапив там на змiну: декiлька осiб, у квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi групи, й ельф випадку потiшив мiй зiр чудовною дитиною лолiтчиних лiт, у платтi лолiтчиного фасону, але бiлому, i з бiлою стрiчкою, що тримала її бiле волосся. Вона не була надто гарненькою, та вона була нiмфеткою, i її голi, блiдо-порцеляновi ноги й лiлейна шия створили на одну незабутню мить надзвичайно приємну антифонiю (якщо можна висловити музичним термiном вiдчуття в спинному мозку) до моєї спраги Лолiти, рум'яної й засмаглої, збудженої й опоганеної. Блiденька дiвчинка вiдчула мiй погляд (який був, утiм, цiлком недбалим i щирим) i, будучи до смiшного сором'язною, жахно збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й нарештi повернулась до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи зi своєю коровистою матусею.
Я залишив шумний хол: вийшов назовнi; деякий час я стояв на бiлих схiдцях, споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо лiхтаря в набряклiй вогкiстю чорнотi хиткої неспокiйної ночi, й думав: усе, що зроблю, все, що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв у пiтьмi, неподалiк мене, чиюсь присутнiсть: хтось сидiв ув одному з крiсел мiж колонами перону. Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його зрадив ґвалтовний скрегiт вiдкриваної фляжки, за яким послiдувало скромне булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування. Я вже наважився вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос: "Як же ти її дiстав?" "Прошу?" "Кажу: дощ припинив" "Так, здається" "Я десь бачив цю дiвчинку" "Вона моя донька" "Брешеш — не донька" "Прошу?" "Я кажу: розкiшна нiч. Де її мати?" "Померла" "Он як воно. Шкода. Скажiть, а чому б нам не пообiдати завтра втрьох? На той час оця вся наволоч вiд'їде геть" "Я з нею також вiд'їду.
