Без догмата - Сенкевич Генрик

До них належить, приміром, Кроміцький. Не тому, що він відняв у мене Анельку, а тому, що в нього довжелезні ноги з вузлуватими колінами, що він сам довгий, як тичка, а його голос подібний до деркотіння кавового млинка. Та мене завжди відвертало від нього, і якщо я зараз вгадую його, то головним чином тому, що такі антипатії в мені чомусь дуже живучі. Я весь час згадую людей, від яких мене нервово пересмикує. Якби йшлося тільки про Кроміцького й пані Целіну, моє почуття можна було б ще зрозуміти, можна було б припустити, що це замаскована огидою ненависть; але поряд з ними в моїй пам'яті вперто виникають і інші люди, котрі колись викликали в мене антипатію чи огиду. Цього я не можу пояснити станом свого здоров'я — я цілком здоровий, — тому пояснюю це ось чим: люди відібрали в мене любов, час пригасив ненависть; а тому, що людина, поки живе, повинна щось відчувати, то я й відчуваю, як умію, живу тим, що в мені ще зосталося. Хоч, відверто кажучи, той, хто так відчуває і живе, не дуже щасливий…

Я майже зовсім збайдужів до людей, що колись були мені симпатичними. До Снятинського, всупереч здоровому глузду, відчуваю просто неприязнь, якої не можу перебороти. В нього, безперечно, багато чудових якостей, але він подобається не тільки іншим людям, а й сам собі, тому часто, як кажуть художники, "позує". Напевно, дуже рідко буває, щоб людина, помітивши, що її вчинки, індивідуальні риси й особливості подобаються іншим людям, сама не влюбилася в себе і врешті не стала саму себе переоцінювати. Снятинський надто хоче всюди й завжди залишатися Снятинським, а тому часом буває неприродним і заради пози жертвує своєю вродженою делікатністю. Не кажу вже про ту суху телеграму, яку він прислав мені до Кракова після своєї невдалої розмови з Анелькою, оте "їдь подорожувати!", ніби я без його поради не поїхав би. А в Хрістіанії я одержав від нього листа, відразу ж після Анельчиного одруження, написаного наче від щирого серця, а насправді теж сухого й манірного. Зміст його коротко був такий: "Анеля вже — пані Кроміцька, сталося — мені шкода тебе, — сердечно обіймаю, тільки не думай про це. Невелике лихо. Хай йому біс, на світі є більш важливі речі. Норвегія, мабуть, чудова? Повертайся і берись до роботи. Бувай здоровий" тощо. Не переказую дослівно цього листа, але загальний тон його був мені неприємним. Адже, по-перше, я не просив Снятинського позичити мені аршина, щоб виміряти моє нещастя, а, по-друге, вважав його розумнішим, він мав би додуматись, що його "більш важливі речі" тільки тоді не залишаться порожнім звуком, коли йдеться про почуття, які справді є в людини. Хотів було написати йому, щоб він позбавив мене своєї духовної опіки, але, поміркувавши, нічого не відповів і вважаю, що це найкращий спосіб розірвати стосунки.

Однак, заглянувши в себе глибше, я зрозумів, що мої дружні почуття до Снятинського ослабли не тільки через його телеграму чи листи. Щиро кажучи, я не можу йому простити того, за що слід було б дякувати, тобто за його посередництво між мною й Анелькою. Я сам просив його про це, але саме тому, що просив, що довірив йому свою долю і, признавшись у своєму безсиллі, зробив його ніби своїм опікуном, нарешті, ще й тому, що він перший дізнався про моє приниження й нещастя, у мене в глибині душі зосталася на нього якась досада. Я злюсь на себе самого, але водночас і на Снятинського, але моя дружба з ним догоріла, мов свічка, я не можу нічим цьому зарадити.

Я, власне, ніколи не був схильний легко зав'язувати дружбу. Зі Снятинським був більш близьким, може, саме тому, що ми жили в різних кінцях Європи. Інших друзів у мене не було. Взагалі я належу до тих людей, що їх звуть відлюдьками. Пригадую, я часто думав про це з деяким самовдоволенням, вбачаючи в цьому доказ своєї сили. Наприклад, у тваринному світі об'єднуються тільки слабі тварини, а ті, кого природа наділила могутніми іклами й пазурями, ходять поодинці, бо їм ніхто не потрібний. Хоча такі спостереження лише у виняткових випадках можна застосувати до людей. Нездатність людини дружити найчастіше свідчить не про її силу, а про її бездушність. Я ж до всього був ще й дуже несміливим та вразливим. Моє серце, мов мімоза, яка стуляється від кожного дотику. Те, що я ніколи не дружив з жодною жінкою, — інша річ. А мені хотілося дружити лише з такими жінками, від яких я сподівався й чогось більшого, отже це не могла бути безкорислива дружба. Дуже часто я тільки прикидався другом, так як лис прикидається мертвим, щоб приспати чуйність ворон і тим певніше якусь із них ухопити. Це не означає, що я не вірю в можливість дружби між чоловіком і жінкою. Перш за все, я не дурень, який міряє все на свій аршин, не негідник, який завжди всіх у чомусь підозрює, а крім того, я багато разів пересвідчувався, що така дружба цілком можлива. Якщо між братом і сестрою існує взаємна дружба, то вона може існувати й між чужими чоловіком та жінкою, коли вони полюблять одне одного, як брат і сестра. Більше того, так любити здатні обдаровані натури, схильні до платонічних почуттів, і душі поетів, художників, філософів, взагалі людей, створених не за звичайною міркою. Якщо це є доказом, що в мене немає задатків ні поета, ні художника, ані обдарованої людини, — то тим гірше для мене. Та, мабуть, таких задатків у мені справді не було, якщо я став лише Леоном Плошовським і нічим більше.

Свого часу мені здавалося, що коли б Анелька стала моєю дружиною, вона була б для мене не тільки дружиною чи коханкою, але й другом. Та краще про це не думати. Бо й так занадто часто переді мною постають такі видіння минулого, і я гадаю, що ніколи не матиму душевного спокою, якщо не зумію раз і назавжди позбавитись від них.

4 квітня

Я досить часто зустрічаю тут Лауру Девіс, навіть буваю в неї. І нічого! Чимало антипатії й трохи зневаги під товстим шаром попелу — а загалом звичайні світські стосунки. Вона надто вродлива, щоб викликати в мене ідіосинкразію, — кохати її я не можу, а щоб ненавидіти, не варто робити зусилля. Лаура одразу це зрозуміла й поводиться відповідно до ситуації. Звичайно, її трохи дратують моя самовпевненість, незалежність, але саме через це вона зі мною рахується. Просто дивно, як легко жінки від найближчих стосунків знову переходять до колишніх, до звичайного знайомства. Ми з Лаурою не тільки на людях, а навіть коли залишаємось удвох, поводимося так, ніби між нами нічого не було. їй це нічого не коштує; в її поводженні непомітно ніякої вимушеності: вона гречна, в міру холодна, в міру привітна, а її настрій передається настільки, що мені просто на Думку не спадає, що я міг би, приміром, назвати її на ім'я.

Лаурин неаполітанський кузен, Малескі, який спершу, зустрічаючи мене в неї, так грізно поводив очима, що я навіть вважав за потрібне спитати, навіщо він так їх перевтомлює, тепер заспокоївся, побачивши, що ми з Лаурою байдужі одне до одного, навіть заприятелював зі мною. В нього тут уже була дуель через Лауру і, незважаючи на те, що в Італії у нього репутація боягуза, він поводився на дуелі цілком гідно. Бідолашний Девіс уже кілька місяців як упокоївся, і я гадаю, що, коли закінчиться жалоба, Лаура вийде заміж за Малескі. Це буде найвродливіша пара в світі. В цього італійця торс і голова Антіноя, золотава шкіра, чорне, як воронове крило, волосся й очі кольору води в Середземному морі. Лаура, може, й кохає його, але з якихось невідомих мені причин часом помітно нехтує ним. Вона кілька разів при мені обійшлася з ним так неввічливо, що я аж здивувався, бо не припускав, щоб її естетична натура була здатна на такі спалахи. Напевно, в ній сидить не лише Аспазія, а й Ксантіпа. Іноді я помічав, що вродлива жінка, в якої немає ніяких душевних цінностей, і яку люди вважають зіркою, часто буває чимось більшим, ніж зіркою, цілим сузір'ям чи навіть двома сузір'ями: Великою Ведмедицею — для свого оточення й Хрестом — для чоловіка. Очевидно, Лаура була хрестом для Девіса, а тепер вона Велика Ведмедиця для Малескі. Може, вона стала б Великою Ведмедицею і для мене, якби не відчувала себе трохи чужою в паризькому світському товаристві, не розуміла, що тут краще мати в мені спільника, ніж ворога. Дивна річ, але в Парижі вона не користується таким успіхом, як в Італії чи взагалі на берегах Середземного моря. Мабуть, її врода занадто класична для Парижа, де смаки певною мірою хворобливі, це помітно і в літературі, і в мистецтві; тут характерна бридота сильніше збуджує притуплені нерви, ніж строга краса. Кожен може легко помітити, що найславетніші зірки півсвіту скоріше бридкі, ніж вродливі. Крім того, існує ще одна причина порівняно невеликого успіху Лаури на берегах Сени. В неї справді неабиякий розум, однак він теж надто прямолінійний для тутешніх стосунків і не досить гнучкий. Тут є багато серйозних людей з широким кругозором, але в світському товаристві охоче аплодують насамперед такому розуму, який уміє вчепитися за будь-який предмет, як мавпа чіпляється хвостом за гілку, й спритно перекидатись. І чим більше ці перекидання дивачні й несподівані, тим певнішим буде успіх. Лаура це розуміє, але разом з тим вона відчуває, що це для неї так само неможливо, як, приміром, ходіння по канату. Мене вона вважає більш вправним у такій розумовій гімнастиці, й тому я їй потрібен.

Щоб зробити свій салон більш популярним, Лаура перетворила його на храм музики. Сама вона співає, як сирена, і справді полонить цим людей. Я часто зустрічаю в неї піаністку Клару Гільст, молоду вродливу німкеню велетенського зросту, яку один з тутешніх художників охарактеризував так: "C'est beau, mais c'est deux fois grandeur naturelle!"[29] Клара, хоч і німкеня, але останнім часом мала в Парижі великий успіх. Що стосується мене, то я, мабуть, належу до старої школи, бо не розумію сучасної манери гри, яка полягає в силі удару, тобто музикант наче намагається вибити зуби в фортепіано. Слухаючи останнього разу Кларину гру в Лауриному салоні, я подумки сказав собі, що якби фортепіано було чоловіком, який спокусив її сестру, вона й тоді не могла б ударяти по клавішах більш розлютовано. Грає вона й на фісгармонії. А її твори користуються великим успіхом, у тутешньому музикальному світі їх вважають глибокими, напевно тому, що, прослухавши їх у десятий раз, людина думає: "Може, за одинадцятим я щось зрозумію".

Я визнаю, що ці мої зауваження злі й навіть зухвалі, бо я не знавець музики.