Українська література » Зарубіжна література » Серафіта - Бальзак Оноре де

Серафіта - Бальзак Оноре де

Читаємо онлайн Серафіта - Бальзак Оноре де

Молитва, що проходить через стільки випробувань, є також натхненницею усіх правд, усіх сил, усіх почуттів. Плід трудового розвитку, що має в собі природні властивості, натхнені подихом Слова Божого, вона сповнена чару, вона — найвищий культ; це ні матеріальний, ані духовний культ, який має формули; це культ божественного світу. Ми більше не проказуємо молитов, молитва загорається в нас, вона є властивістю, яка втілюється сама собою; вона набула тієї властивості дії, що підносить її над формами; тож вона поєднує душу з Богом, за якого ви тримаєтесь, як коріння дерев за землю; ви живете життям тих самих світів. Молитва дає зовнішнє переконання, допомагаючи вам проникнути в Матеріальний світ через зв’язок усіх ваших властивостей з елементарними речовинами; вона дає внутрішнє переконання, розгортаючи вашу сутність і поєднуючи її із сутністю Духовних Світів. Щоб так молитися, слід повністю позбутися плоті, досягти у вогні горнила діамантової чистоти, бо цей міцний зв’язок налагоджується тільки тоді, коли настає цілковитий відпочинок, коли стихають усі бурі. Так, молитва, це справжнє натхнення душі, зовсім відокремленої від тіла, забирає в людини всі сили й застосовує їх у постійному й наполегливому поєднанні Видимого й Невидимого. Володіючи здатністю молитися невтомно, з любов’ю, з поривом, з певністю, з розумом, ваша одухотворена натура невдовзі сповниться могуття. Наче нестримний вітер або блискавка, вона пронизує геть усе й бере участь у волі Божій. Ви володієте спритністю духу; ви можете вмить перенестися в будь-яку місцевість, полинути, немов Слово Боже, з одного краю світу в інший. На світі існує гармонія, і ви — її часточка! Існує світло, і ви його бачите! Існує мелодія, і її акорд відлунює у вас! У своєму новому стані ви відчуєте, як розгортається, ширшає ваш розум, як його зір сягає на величезні відстані: і справді для духу не існує ні часу, ні місця. Простір і тривалість — це величини, створені для матерії, дух і матерія не мають нічого спільного між собою. Хоча все відбувається в спокої і тиші, без зайвого хвилювання й зовнішнього руху, проте в молитві все є дією, живою, позбавленою будь-якої сутності й перетвореною, наче рух світів, на невидиму й чисту силу. Молитва опускається скрізь, немов світло, й вселяє життя в душі, які опиняються під його промінням, наче природа під сонцем. Молитва відновлює всі діяння, наповнює самотність, збуджує передчуття вічних утіх. Пізнавши бодай раз утіху божественного сп’яніння, що його викликають внутрішні почуття — цим усе вже сказано! — взявши бодай раз у руки сістр, під музику якого оспівують Бога, ви більше не розлучитеся з ним. Звідси походить і та самотність, у якій живуть ангельські духи, а також їхня зневага до всього того, що породжує людські радощі. Кажу вам, ангельські духи відрізані від смертних; якби вони почули мову смертних, то не зрозуміли б її змісту, вони здивувалися б із їхніх рухів, з того, що ті називають політикою, матеріальними законами й суспільствами; для них не існує ніякої таємниці, для них — усе сама тільки правда. Ті зі смертних, хто дістався туди, де перед ними постають небесні ворота, хто ні разу не озирнувся й не висловив жодного жалю, спостерігають за світами, переймаючись їхніми долями; вони мовчать, чекають і страждають у своїх останніх душевних битвах; найтяжчою з них є найостанніша битва, висока мужність — Упокорення: бути у вигнанні й не нарікати, не мати більше потягу до речей цього світу й усміхатися, належати Богові й лишатися серед людей! Ви чуєте Голос, який наказує вам: "Іди! Іди!" Часто в небесних видіннях ви бачите, як спускаються ангели й чарують вас своїм співом! Треба дивитись на них без плачу й шепоту, знову вилітаючи до вулика. Нарікати — означало б упадати в розпач. Упокорення — плід, що визріває біля небесних воріт. Яка могутня й гарна спокійна усмішка і чисте чоло упокореного створіння! Променисте світло віддзеркалюється від його чола! Хто живе в його оточенні, стає кращим! Погляд цього створіння пронизує наскрізь і розчулює. У нього красномовніша мовчанка, ніж у пророка мова, воно тріумфує вже завдяки самій своїй наявності. Воно нашорошує вуха, як вірний собака, що чекає на господаря. Сильніше за любов, могутніше за надію, більше за віру, воно — улюблене дитя, що, лежачи на землі, зберігає якусь мить пальму першості, лишаючи за собою сліди своїх білих і чистих ніг; і коли його не стає, люди біжать юрбою й волають: "Погляньте!" Бог тримає це створіння там, наче істоту, біля ніг якої повзають Форми й Поріддя тварин, розшукуючи свою дорогу. Час від часу воно розмахує світлом, яке випромінює його волосся, і його бачать; воно говорить, і його чують, і всі думають: "Яке диво!" Воно часто вступає до бою в ім’я Бога; нажахані люди не визнають його й умертвляють; воно опускає меч і, врятувавши цілі народи, всміхається до вогнища. Скільки прощених ангелів пройшли через небесне мучеництво! Синай, Голгофа не тут і не там; ангела розпинали скрізь, у всіх сферах. Болісні зітхання долинають до Бога звідусіль. Наша земля — лише один з багатьох колосків жнива, людство — тільки один з видів на величезному полі, де вирощуються небесні квіти. Зрештою, Бог усюди один і той самий і звідусюди, молячись, легко прийти до нього…

По цих словах, що зірвалися з Серафітиних вуст, наче з вуст якоїсь іншої Агар у пустелі, але які, проникаючи в чиюсь душу, надихали її, наче стріли, кинуті вогненним Словом Ісаї, Серафіта враз замовкла, мовби збираючись з останніми силами. Ні Вільфрід, ні Мінна не наважились заговорити. Раптом вона підвелася, наготувавшись померти.

— Душо всіх речей, о Боже мій, як я люблю тебе в ім’я тебе самого! Ти, Суддя й Отець, осягни мою пристрасть, вона виміряється тільки своєю безмежною добротою! Дай мені твоєї сутності й твоїх якостей, щоб я став для тебе ще кращим! Забери мене, аби я більше не був сам собою. Якщо я не досить чистий, то знову проведи мене через чистилище! Якщо я зроблений з міцного матеріалу, зроби з мене годувальний Леміш або переможний Меч! Пошли мені страшну муку, в якій я міг би проголосити твоє Слово. Якщо ти відкинеш мене, я змирюся з твоїм присудом. Якщо надмір любові до тебе спонукає мене відмовитись від тяжкої, терпеливої роботи, візьми мене на свій вогненний віз! Чи ти подаруєш мені перемогу, чи нові муки, будь благословенний! Адже страждати за тебе — це теж перемога! Бери, вихоплюй, виривай, неси мене! А якщо на те воля твоя, то відкинь мене! Ти любий наш, ти не вмієш чинити зло. Ох! — скрикнув Серафітус після паузи. — Пута рвуться! Чисті духи, священна паство, вийдіть з безодень, летіть над променистими хвилями! Настав час, ходіть, збирайтеся до гурту! Заспіваймо перед воротами Святилища, наш спів розвіє останні хмари. Поєднаймо наші голоси, щоб привітати світанок Вічного Дня! Ось досвіток Справжнього Світла! Чому я не можу взяти з собою своїх друзів! Прощавай, бідолашна земле! Прощавай!

VII

СМЕРТЬ

Цей останній спів виражався не словами, не поглядом, не жестом, ані жодним іншим із тих знаків, до яких удаються люди, ділячись думками, а так, як душа розмовляє сама з собою; адже тієї миті, коли Серафіта прибрала свою справжню подобу, її думки більше не були рабинями людських слів. Несамовита сила її останньої молитви порвала пута, що сковували Серафіту. її душа, наче біла голубка, затрималась на мить на тілі, вичерпане єство якого ось-ось мало зникнути.

Поривання її Душі до Неба так передавалося Вільфрідові й Мінні, що вони навіть не помітили Смерті, зате побачили яскраві іскри Життя. Коли Він, підвівшись, повернувся до сходу, вони поставали навколішки й розхвилювалися. їхні серця сповнилися страхом перед Господом, який удруге творив людину й купав її у своїй багнюці. їхні очі більше не бачили земних речей, і перед ними з’явилося небесне сяйво. Хоча вони тремтіли перед Богом, як тремтів дехто з тих ясновидців, що їх люди називали пророками, Вільфрід і Мінна лишалися самими собою в промінні, де сяяла велич Духа.

Пелена плоті, що досі приховувала його від них, непомітно випарувалась, і перед ними з’явилася Божа сутність.

Вільфрід і Мінна були в сутіні Аврори, що сходила, її слабкі відблиски наближали їх до тієї миті, коли вони, самі не помираючи, побачать Справжнє Світло, почують Живе Слово Боже.

Опинившись у такому стані, вони обоє почали осягати ту невимірну різницю, що існує між земними речами й небесними.

Життя, на борту якого вони міцно притиснулись одне до одного, тремтячи й сяючи, наче діти, що ховаються від пожежі, не мало само по собі ніякого глузду. Уявлення, які послужили їм вираженням їхнього видіння, були в усьому мигцем ними побаченому тим, чим можуть бути почуття людини в її душі, що її матерія огортає божественною сутністю.

Дух ширяв над ними, він не мав запаху, був мелодійний, хоч і беззвучний; там, де вони опинилися, не було ні поверхні, ні закутків, ні повітря. Вони більше не наважувалися ні спитати в нього про щось, ні дивитися на нього, почували себе в його тіні, як почувають себе люди під пекучим промінням тропічного сонця, коли бояться підвести очі, щоб не втратити зору.

Вони усвідомлювали самих себе біля нього, але не могли собі пояснити, чому сиділи, наче вві сні, на межі між Видимим і Невидимим, чому більше не бачили Очевидного й чому помічали Невидиме.

Вони думали: "Якщо він торкнеться нас, ми помремо!" Але Дух був у нескінченності, вони не знали, що ні час ні простір більше не існують у нескінченності, що вони відокремлені від Нього безоднями, хоч, здавалося, були біля нього.

Їхні душі не були готові цілком засвоїти властивості цього Життя, вони тільки володіли тим невиразним сприйняттям його, що відповідало їхній слабкості.

Інакше кажучи, коли прийшло Живе Слово Боже, чиї далекі звуки долинули до їхніх вух і чий зміст запав у їхні душі, як життя поєднується з плоттю, їх цілком поглинуло це Слово, як поглинає сніп соломи вогняний вихор.

Тож вони бачили тільки те, що їхня природа, підтримувана силою Духа, дозволяла їм бачити; вони чули тільки те, що могли чути.

Незважаючи на цей темперамент, вони здригнулися, коли пролунав Голос страждальної душі, спів Духа, який чекав на життя й благав його криком.

Цей крик пронизав їх холодом до самих кісток.

Дух стукав у Святі Ворота.

Відгуки про книгу Серафіта - Бальзак Оноре де (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: