Серафіта - Бальзак Оноре де
Творець? Бог з попереднього припущення, цей такий безпорадний через свою кволість Бог, здається імовірнішим, ніж той такий безглуздо насмішкуватий Бог, який сам себе вколошкує в присутності двох частин людства. Хоч яким кумедним здається цей високий вияв другого боку проблеми, його охоче прийняла половина людського роду з числа тих народів, які створили собі веселі міфології. Ці закохані народи були послідовні: в них усе було Богом, навіть страх і їхнє боягузтво, навіть злочин і їхні вакханалії. Схвалюючи пантеїзм, цю релігію деяких великих людських геніїв, важко сказати, на чиєму боці правда. На боці дикуна, вільного в пустелі, вдягненого в свою наготу, величавого й завжди праведного в своїх діяннях, хоч би якими вони були, дикуна, який слухає сонце й розмовляє з морем? Чи, може, вона на боці цивілізованої людини, яка нівечить і нищить природу, виготовляючи для себе рушницю, використовує свій розум задля того, щоб наблизити час власної смерті й викликати в себе всілякі недуги заради своїх утіх? Коли по якомусь кутку планети пройшлися граблі чуми або леміш війни, коли там пронісся геній спустошення, все стерши на своєму шляху, то хто мав слушність — дикун з Нубії чи патриції з Фів? Ваші сумніви спускаються згори вниз, вони охоплюють геть усе на світі. Якщо фізичний світ здається непоясненним, то духовний світ ще більше свідчить проти Бога. Тож де тоді поступ? Якщо все йде так чудово, то чому ми помираємо дітьми? Принаймні, чому нації не існують вічно? А чи світ, який пішов від Бога й зберігається в Богові, сталий? Живемо ми лише раз? Чи, може, ми існуємо вічно? Якщо ж ми живемо лише раз, підштовхувані рухом Всесвіту, таємниці якого знати нам не дано, то діймо за власним розсудом! Якщо ж ми вічні, то змирімося з усім як є! Чи створіння винне, що воно переходить з одного стану в інший? Якщо воно грішить у хвилину великого перетворення, то чи воно буде покаране, коли стане жертвою? Чого варта Божа доброта, якщо вона не одразу ж переносить нас у щасливі місця? Звісно, якщо вона існує. Чого варта Божа прозірливість, якщо Господь не знає наслідків випробувань, яким він нас піддасть? Що являє собою альтернатива, яку пропонують людині всі релігії, піти кипіти у вічному казані або прогулюватися в білій сорочці з пером у руці й з ореолом довкола голови? Чи й справді ця язичницька вигадка є останнім словом якогось Бога? А втім, який великодушний розум не вважає негідним людини й Бога корисливу чесноту, яка припускає вічне існування втіх, що їх обіцяють усі релігії кожному, хто впродовж якогось часу дотримується дивних, часто неприродних умов? Чи не було б смішно наділяти людину буйними почуттями й відмовляти їй у втісі? Втім, до чого ці нікчемні заперечення, коли Добро й Зло однаковою мірою анульовані? Чи взагалі існує Зло? Якщо речовина в усіх своїх формах — Бог, то й Зло — Бог. Здатність міркувати, так само як і здатність відчувати дарована людині, щоб ними послуговуватися, ніщо так не дає розгрішення їй, як її пошуки сенсу в своїх болях і намагання зазирнути в майбутнє; якщо ці умовиводи виявляться прямолінійними й незаперечними, то скільки виникне неясності! Отже, в цьому світі нема нічого сталого: ніщо в ньому не рухається вперед і ніщо не зупиняється, все змінюється й ніщо не руйнується, все, відновившись, з’являється знову, а що ви не бачите якогось кінця, то ви не можете уявити собі знищення бодай крихточки матерії: вона може переходити з одного виду в інший, але не може зникати. Якщо сліпа сила дає виграш атеїстові, то сила розуму непояснима, бо вона йде від Бога, тож чи вона повинна наштовхуватися на перешкоди й чи її перемога має бути негайною ж? Де Бог? Якщо живі не бачать Бога, то чи мертві знайдуть його? Руйнуйтеся, ідолопоклонства й релігії! Падайте, надто слабкі ключі до всіх соціальних склепінь, які не затримали ні занепаду, ні загибелі, ні забуття всіх колишніх націй, хоч би на яких міцних засадах вони стояли! Падайте моралі й правосуддя! Наші гріхи чисто відносні, вони просто божественні діяння, мета яких нам невідома! Все є Богом! Або ми є Богом, або ж Бога немає взагалі! Ти, дитино століття, кожен рік якого поклав на твоє чоло паморозь зневіри, — вельми літня людина! Ось такий короткий висновок твоїх наук і довгих роздумів! Любий пане Бекер, ви поклали голову на подушку Сумніву, знайшовши в цьому вчинку найзручніше з усіх можливих рішень, тож ви вчинили так, як чинить більшість людей, міркуючи: "Не думаймо більше про цю проблему, коли Бог не простив нам того, що ми вдалися до алгебраїчного способу розв’язати її, в той час, як він подарував нам велику можливість перенестися із Землі на зорі". Чи не так ви думаєте? Невже я не вгадала? Мабуть, навпаки, я цілком точно вловила ваші думки? Візьмімо догму про два принципи, цей антагонізм, згідно з яким Бог гине, хоч, будучи всесильним, утішається своєю боротьбою; або ж візьмімо абсурдний пантеїзм, згідно з яким усе є Богом, самого Бога більше немає; з цих двох джерел витікають релігії, що їх широко сповідують на Землі, але вони однаково небезпечні. Ось так кинувши між нас сокиру з подвійно гострим лезом, ви відрубуєте голову тому сивому старому, якого самі посадовили на трон на намальованих хмарах. Тепер дайте мені цю сокиру! Пан Бекер і Вільфрід з деяким страхом подивилися на дівчину.
— Вірити, — вела далі Серафіта жіночим голосом (досі вона говорила чоловічим), — вірити — це талант. Вірити — це відчувати. Щоб вірити в Бога, треба його відчувати. Це почуття — своєрідна властивість, що її повільно набуває істота, так само, як набуваються дивовижні здібності, які ви захоплено спостерігаєте у великих людей, у військових, у митців та вчених, у тих, хто багато знає, хто творить, хто діє. Думка, цей струмінь взаємин між речами, що його ви бачите, — це розумна мова, яка піддається вивченню, чи не так? Віра, цей струмінь небесної правди, теж є мовою, але вищою за думку, в той час, як сама думка є вищою за інстинкт. Ця мова вивчається. Віруючий відповідає єдиним вигуком, єдиним жестом; віра вкладає йому в руки вогненну шаблю, якою він усе рубає й освітлює. Ясновидець не спускається з неба, він спостерігає за віруючим і мовчить. Існує створіння, яке вірить і бачить, яке все знає й усе може, яке любить, молиться й чекає. Воно упокорене й натхнене царством світла, йому непритаманні ні презирство віруючого, ні мовчазність ясновидця. Сумнів темних століть для нього не смертельна зброя, а провідна нитка; воно схвалює боротьбу в усіх формах; воно вплітає свою мову в усі інші мови; воно не гнівається, а всіх жаліє; воно нікого не засуджує й не вбиває, а рятує й розраджує; йому властива не різкість кривдника, а ніжність і теплота світла, що все наскрізь пронизує, зігріває й освітлює. В його очах Сумнів не безбожність, не блюзнірство й не злочин, а перехідний стан, з якого людина повертається назад у пітьму або ж простує до світла. Тож, любий пасторе, поміркуймо. Ви не вірите в Бога. Чому? На вашу думку. Бог незбагненний і непоясненний. Гаразд. Я не скажу вам, що можна цілком зрозуміти Бога, це означало б бути Богом; я не скажу вам, що ви заперечуєте те, що вам здається непояснимим, аби надати мені право твердити те, що мені здається імовірним. Для вас очевидним фактом є лише той факт, який міститься у вас самих. У вас матерія досягає розуму, а ви думаєте, ніби людський розум закінчується невіглаством, сумнівом, небуттям. Якщо Бог здається вам незрозумілим і непояснимим, то принаймні признаєтеся, що ви бачите в кожній чисто фізичній речі послідовного й самовідданого робітника. Чому Божа логіка зупинилася на людині, його найзавершенішому створінні? Якщо це запитання й непереконливе, то воно принаймні викликає деякі роздуми. Хоч ви заперечуєте Бога, аби піддатися сумнівам, але ви визнаєте факти з обох боків загостреним лезом, які вбивають ваші міркування так само, як ваші міркування відкидають Бога. Ми припустили, що Матерія і Дух були двома створіннями, які зовсім не розуміли одне одного, що духовний світ складався з нескінченних взаємин, можливість існування яким надавав завершений матеріальний світ, що коли ніщо на Землі не змогло зрівнятися за силою свого духу із сукупністю земних створінь, то тим більше ніщо не могло піднестися до пізнання взаємин, що їх бачить дух між цими створіннями. Отже, ми могли б ураз довести цю справу до кінця, заперечивши вашу здатність зрозуміти Бога, як ви не визнаєте здатність каміння у Фіорді порахувати і бачити одні одних. Чи знаєте ви, що це каміння не заперечує людини, хоча вона будує з нього собі будинок? Є одна деталь, яка надто вас обтяжує, — безконечність; якщо ви її відчуваєте в собі, то чому б вам не згодитися, що це має свої наслідки, що закінченість може цілком пізнати безконечність? Якщо ви не можете осягнути взаємини, що, як ви самі дізналися, є нескінченними, то як ви осягнете віддалений кінець, де вони виражають себе? Чи ваш обмежений інтелект збагне незавершений порядок, розкрити який є однією з ваших потреб? І не запитуйте, чому людина зовсім не розуміє того, що вона може відчувати, бо вона добре відчуває те, чого не розуміє. Якщо я доведу вам, що ваш розум не знає того, що є для нього досяжним, то чи згодитеся ви зі мною, що він не спроможний осягнути того, що для нього недосяжне? Чи не матиму тоді я підстави сказати вам: один з висновків, що прирікають Бога на смерть на суді ваших міркувань, правильний, а другий — ні; ви відчуваєте необхідність кінця існуючого створіння, і, мабуть, цей кінець вам уявляється не дуже гарним. Тож якщо матерія закінчується в людині розумом, то чому б вам не постаратися дізнатись, що кінцем людського розуму є світло високих сфер, за якими збережено інтуїтивне відчуття того Бога, який видається вам нерозв’язною проблемою? Істоти, нижчі за вас, не володіють таким розумом, яким володієте ви, але чому б не припустити, що десь існують розумніші за вас істоти? Та чи людина, перш ніж застосувати свою силу в оцінці Бога, не повинна бути розумнішою, ніж вона є, коли оцінює сама себе? Перш ніж погрожувати зорям, які освітлюють її, перш ніж нападати на високі ідеали, чи не повинна вона виробити ідеали, які стосуються її самої? Однак на заперечення Сумніву я повинна відповісти запереченням.
