Серафіта - Бальзак Оноре де
Переходячи в спадщину від покоління до покоління, ці розкішні прикраси виблискували над усіма увінчаними чолами й створювали найдостовірнішу з людських історій, коли наставала їхня черга промовляти за себе. Чи спізнавали вони біль і радощі великих і малих людей? Ці прикраси можна було побачити скрізь: їх носили з гордістю на святах, відносили з розпачем до лихваря, викрадали, вдаючись до грабежу й проливаючи кров, укладали в шедеври мистецтва, щоб їх зберегти. За винятком перлини Клеопатри, жодна з них не загубилася. На одній короні зійшлися діаманти Велети й Щасливці, увінчавши царя, корона та — виріб людських рук, а сам славетний цар вдягнений у куди гірші пурпурові шати, ніж пурпур звичайної польової квітки. Ці розкішні свята сповнені світла й музики, де слово Людини громом гримить; усі звитяги її рук нещадно трощать думка й почуття. Дух спроможний зібрати довкола Людини й у ній самій найясніше сяйво, вразити її слух наймелодійнішими гармоніями, а її саму закинути на найяскравіші сузір’я, що її зацікавили. Серце ж може зробити ще більше! Людина здатна опинитися віч-на-віч з якимсь єдиним створінням і знайти в єдиному слові, в єдиному погляді такий важенний тягар, такий сліпучий спалах, такий проникливий звук, що вона знесилюється й уклякає на коліна. Найреальніша краса таїться не в речах, а в нас самих. Хіба для вченого наукова загадка не є цілим світом чудес? А хіба його свято не супроводжують сурми Сили, блиск Багатства, музика Радості й величезне змагання людей? Ні, він забивається в темний куток, де часто якась бліда й квола людина шепоче йому на вухо єдине словечко. Це словечко, наче кинутий у підземелля смолоскип, осяває йому шлях до Наук. Сліпця, який сидів у багнюці на узбіччі дороги, переслідували людські ідеї, виражені в найпривабливіших формах, що їх винайшла Таємниця. Три світи — природний, духовний і божественний — з усіма своїми сферами відкривалися бідолашному флорентійському вигнанцеві: він ішов у супроводі Щасливців і Страдників, тих, хто молився, і тих, хто кричав, ангелів і нечестивців. Коли він, посланий Богом, який знав і міг усе, явився трьом своїм послідовникам, то вони вечеряли за спільним столом у найбіднішому заїзді; тієї миті спалахнуло світло, розтрощило Матеріальні Форми, осяяло Духовні Властивості, і вони побачили його в усьому його блиску, і земля втікала з-під їхніх ніг, нагадуючи сандалі, що спадають з них.
Пан Бекер, Вільфрід і Мінна відчували, як їх охоплював страх, коли вони йшли до цього дивного створіння, вирішивши влаштувати йому допит. Шведський замок, що раптом так виріс, нагадував їм величезне видовисько, схоже на ті спектаклі, в яких людей і кольори так уміло й гармонійно розташовують поети, а персонажі, що їх грають актори, видаються реальними кожному, хто поринає в Духовний Світ. На лавах цього колізею пан Бекер випробовував свої сумніви, свої похмурі думки, свої порочні суперечливі формули, закликаючи собі на допомогу різні філософські й релігійні світи, що борються між собою і являються у вигляді вичерпаної системи, такого собі дідугана, який однією рукою підіймає косу, а в другій несе крихкий всесвіт — людський всесвіт. Вільфрід плекав тут свої перші ілюзії й останні надії, він бачив у всьому цьому людську долю та її боріння, релігію та її переможне панування. А Мінна невиразно бачила в невеличкому просвіті клапоть неба, любов піднімала перед нею завісу із вишитими на ній загадковими образами, і гармонійні звуки, що долинали до її слуху, подвоювали в ній цікавість. Цей вечір був для них тим самим, чим була вечеря для трьох паломників до Еммауса, чим було видіння для Дайте, чим було натхнення для Гомера; для них це були три розкриті форми світу, зідрана машкара, розвіяна непевність, освітлена пітьма. Людство, що чекає світла, могло бути представлене тільки цією дівчиною, цим чоловіком і цими двома старими, один з яких був досить вчений, щоб сумніватись, а другий — досить нікчемний, щоб у все це повірити. Ніколи жодна сцена не була така зовні проста й насправді така простора.
Коли Давид завів їх до світлиці, вони застали Серафіту перед столом з різними стравами, серед яких був і чай — цей напій замінює на Півночі вино, поширене в південних країнах. Звісно, ніщо не виказувало в Серафіті чи в Серафітусі те створіння, яке мало дивну змогу з’являтися в двох різних видах; тому аж ніяк не проявляли себе ті різноманітні сили, якими вона володіла. Піклуючись про затишок для своїх трьох гостей, вона звеліла Давидові підкласти в грубку дров.
— Добрий день, сусіди мої, — сказала вона. — Любий пане Бекер, ви добре вчинили, що прийшли; може, ви бачите мене живою востаннє. Ця зима доконала мене. Сідайте, пане, — звернулась Серафіта до Вільфріда. — А ти. Мінно, сідай туди, — показала вона на крісло біля Вільфріда. — Ти принесла з собою свою вишивку? Візерунок на ній дуже гарний. Для кого ти вишиваєш? Для тата чи для цього пана? — спитала вона, обернувшись до Вільфріда. — Давайте не будемо вручати йому до його від’їзду жодного сувеніра від норвезьких дівчат.
— Ви вчора ще нездужали? — спитав Вільфрід.
— Дарма, — відказала вона. — Це нездужання мені подобається. Воно необхідне, щоб життя якомога швидше вкорочувалося.
— Невже смерть не нагонить на вас страху? — озвався, всміхаючись, пан Бекер, який не вважав її хворою.
— Ні, любий пасторе. Є два способи померти: для одних смерть — перемога, для інших — поразка.
— Гадаєте, ви переможете? — спитала Мінна.
— Не знаю, — відповіла Серафіта, — може, це буде тільки ще один крок, її молочно-біле чоло насупилося, очі сховалися за опущеними повіками. Цей її простий рух розчулив трьох зацікавлених гостей, що застигли на місці. Лише пан Бекер виявився найвідважнішим.
— Люба дочко, — сказав він, — ви щира людина, володієте божественною добротою, але цього вечора мені хотілося б, що ви не тільки почастували мене чаєм. Коли вірити деяким людям, ви знаєте незвичайні речі, якщо це так, то будьте ласкаві розвіяти деякі наші сумніви.
— Ах, я ходжу по хмарах, — мовила Серафіта всміхаючись, — я почуваю себе чудово над безоднею Фіорду, море для мене — верховий кінь, якого я загнуздала, я знаю, де проростає співоча квітка, де сяє розкішне світло, де блищать і міняться запахущі барви, в мене є Соломоновий перстень, я чаклунка, я віддаю накази вітру, й він слухається мене, як покірний раб; я бачу скарби в землі, я Пречиста Діва, перед якою літають перлини і…
— І ми цілком безпечно сходимо на Фальберг? — спитала Мінна, урвавши її.
— І ти теж! — відповіла Серафіта, так зиркнувши на дівчину променистими очима, що та аж зніяковіла. — Якби я не володіла здатністю розгадувати ваші бажання, що привели вас сюди, то чи була б я тією, за кого ви мене маєте? — провадила вона, окинувши їх усіх трьох своїм чарівливим поглядом, що викликало неабияке задоволення в Давида, і той, потерши руки, вийшов. — Ох, — помовчавши зітхнула вона, — ви прийшли сюди, розпалені дитячою цікавістю. Ви, сердешний пане Бекер, запитували себе, чи може сімнадцятирічна дівчина знати одну з тисяч таємниць, що її намагаються розгадати вчені, втупивши носа в землю, замість того, щоб підвести очі до неба? Якщо я вам розповім, у який спосіб рослина спілкується з твариною, ви почнете відкидати свої сумніви. Зізнайтеся, ви домовилися розпитати мене?
— Еге ж, люба Серафіто, — відповів Вільфрід, — та хіба це бажання неприродне для людей?
— Хочете зробити неприємність цій дитині? — спитала вона, поклавши руку на голову Мінні, немовби погладивши її.
Дівчина підвела вгору очі й, здавалося, замкнулася в собі.
— Слово — найвище благо, — поважно вела далі загадкова особа. — Лихо тому, хто мовчатиме в пустелі, вважаючи, що ніхто його не чує: на цьому світі все говорить і все слухає. Слово рухає світами. Пане Бекер, мені не хочеться щось марно говорити. Я знаю всі ті труднощі, які завдають вам найбільше клопоту: правда ж вам передусім видається дивом, коли хтось розгадає минуле, що криється у вашій свідомості? Що ж, зараз це диво станеться. Послухайте мене. Ви ніколи щиро не зізнавалися в своїх сумнівах, тільки я, непохитна у своїй вірі, можу вам їх розкрити й нажахати вас самих собою. Ви перебуваєте з найтемнішого боку сумніву; ви не вірите в Бога, а на цьому світі усяка річ стає другорядною для кожного, хто насамперед спокушається речами. Облишмо безплідні дискусії, що їх вели між собою різні філософії. Покоління спіритуалістів затратили марно не менше зусиль, щоб заперечити матерію, ніж це зробили покоління матеріалістів, заперечуючи дух. Навіщо ці диспути? Хіба людина не запропонувала неспростовні докази цих обох учень? Хіба вона не знаходить у собі матеріальних і духовних начал? Тільки неук може відмовитися побачити матерію в людському тілі; розкладаючи її на частини, ваші природничі науки майже не знаходять різниці між її будовою й будовою матерії інших тварин. Нікому з вас теж не здається, що думка, яка спонукає людину робити порівняння між предметами, теж належить до матеріального світу. Але я не говоритиму багато з цього приводу, бо тут ідеться про ваші сумніви, а не про мою впевненість. Співвідношення, що їх ви спроможні відкрити між речами, реальність яких засвідчують ваші почуття, анітрохи не видаються вам, як і більшості мислителів, матеріальними. Отже, природний світ речей і істот закінчується в людині надприродним світом схожостей або відмінностей, що їх вона помічає в численних формах природи, такою величезною кількістю взаємин, що вони видаються нескінченними; а що досі ніхто не зміг полічити самі тільки земні створіння, то яка людина зможе перелічити взаємовідносини між ними? Хіба відоме вам розчленування матерії у своїй сумі не є, як число, нескінченним? Тут ви вже впадаєте в сприйняття нескінченності, що, звісно, допомагає вам збагнути чисто духовний світ. Таким чином, людина висуває достатній доказ цих двох явищ — матерії і духу. В ній самій завершується закінчений видимий світ і в ній же починається нескінченний невидимий світ — два світи, які не знають один одного: чи каміння у Фіорді усвідомлює свою сукупність, ті свої кольори, що їх бачить людина, чи воно чує музику хвиль, які його пестять? Переступімо, не міряючи її глибини, безодню, яку відкриває перед нами єдність матеріального та духовного світів — створіння видиме, вагоме й відчутне на дотик, що є плодом створіння невідчутного на дотик, невидимого й невагомого; обидва вони зовсім не схожі між собою, їх розділяє небуття, об’єднує злагода, але обидва вони втілюються в одній істоті, яка цілком залежить від обох них! Зберімо ці два світи, непримиримі для ваших філософій, але насправді злагоджені між собою, в один.
