Серафіта - Бальзак Оноре де
І хоч би якими абстрактними видавалися людині взаємини, що пов’язують між собою два світи, вони накладають на них певний відбиток. Де? І на чому саме? Ми нездатні збагнути, як може подрібнюватися матерія. Якби постало питання про це, то я не розумію, чому той, хто, розставивши згідно з фізичними співвідношеннями зірки на різних відстанях, зшив для себе з них покривало, не зміг створити мислячі речовини й чому ви вважаєте, що він не здатний вселити думку в тіло? Отже, ваш невидимий духовний світ і ваш видимий фізичний світ становлять одну й ту саму матерію. Ми не розділяємо властивості й тіла, предмети й співвідношення між ними. Все це існує, все це тисне на нас, гнітить нас згори, знизу, спереду й зсередини; все те, що наші очі й наш розум сприймає, всі ці названі й безіменні речі складуть закінчене єдине ціле матерії — тож проблема творення цілком відповідає вашій логіці; коли б воно було нескінченне, то Господь не був би над ним господарем. Коли б, любий пасторе, як ви це вважаєте, якимсь чином можна було вічного Бога поєднати з цим закінченим єдиним цілим матерії, то Бог не зміг би існувати з властивостями, якими він наділив людину; марно було б звертатися до фактів, а тим більше вдаватися до умовиводів; не існує водночас духа й тіла Божого. Вислухаймо слово розуму людського, викладене в останніх його вченнях. Коли порівняти Бога і Всесвіт, то стане зрозуміло, що між ними можливі лише два стани: матерія й Бог сучасники або матерії передував тільки Бог. Коли припустити, що розум, який осяває людський рід, відколи він існує, зібрався в одній голові, то ця величезна голова не змогла б винайти якийсь третій спосіб буття, не знищивши матерії і Бога. Хай людські філософії нагромаджують гори слів та ідей, хай релігії накопичують безліч образів та віросповідань, відкриттів і таємниць, вони однаково прийдуть до цієї жахливої дилеми й муситимуть вибирати одну з двох її складових; але у вас нема вибору: перша й друга ведуть людський розум до сумніву. Проблема стоїть так: що важливіше — дух чи матерія? Що спрямовує рух світів у тому чи іншому напрямі з того часу, як істота, котра володарює над ними, піддалася абсурдові? Чого ж бо дошукуватись відповіді, якщо людина йде до неба чи повертається від нього, якщо створіння підноситься до духа або опускається до матерії, а опитані світи не дають цієї відповіді? Чого варті будуть теогонії та їхні війська, чого варті будуть теології та їхні догми, коли, хоч би який бік проблеми вибрала людина, вона відкинула б Бога! Розглянемо перший її бік, припустимо, що Бог сучасник матерії. Хіба бути Богом означає зазнавати дії на себе чужої йому субстанції або співіснувати з нею? Чи в такому разі Бог не став би другорядною силою, змушеною організовувати матерію? Хто його спонукав до цього? Хто був третейським суддею між ним та його грубою супутницею? Хто виплатив платню, нараховану за шість днів цьому великому митцеві? Якщо знайшлася якась визначальна сила, яка не була ні Богом, ні матерією," то, побачивши, що Бог створив машинерію світів з примусу цієї сили, було б так само смішно називати його Богом, як вважати громадянином Риму раба, посланого туди крутити жорна. А втім, тут постає така сама майже нездоланна трудність перед цим найвищим розумом, як і перед Богом. Коли цю проблему ще більше ускладнити, то чи це не означало б чинити так, як чинять індійці, які розміщають світ на черепасі, черепаху — на слоні і які не можуть сказати, на чому стоять ноги їхнього слона? Чи ця вища воля, що викрешується в боротьбі між матерією й Богом, цей Бог, що є вищим за самого Бога, може існувати вічно, не бажаючи того, чого їх хотілося, згоджуючись, що вічність розпадається на два часи? Хоч би в якому з них був Бог, якщо він не пізнав своєї майбутньої думки, то хіба його інтуїтивний розум не зазнає поразки? Тож яка з цих двох вічностей буде достовірніша? Вічність кимсь створена чи нестворена? Якщо Богові хотілося завжди мати такий світ, яким він є, то це нове припущення, яке, до речі, перебуває в гармонії з ідеєю незалежного розуму, має в собі співвічність матерії. Чи то матерія є вічною з Господньої волі й неодмінно схожою на саму себе в усі часи, чи то матерія є вічною сама собою, а могуття Господнє, яке повинно бути цілковитим, руйнується власною волею; Господь завжди знайшов би в собі визначений розум, який би запанував над ним самим. Хіба бути Богом означає не могти більше відокремитися від свого творення як у майбутній, так і в минулій вічності? Тож чи цей бік проблеми є нерозв’язним у своїй основі? Давайте уважно розглянемо його. Якщо Бог, змушений створити вічний світ, здається непояснимим, то він є таким у постійному зв’язку зі своїм створінням. Бог, вимушений вічно жити в єдності зі своїм створінням, так само принижений, як і в своєму першому стані робітника. Чи уявляєте собі ви Бога, який не може більше бути залежним або незалежним від свого створіння? Чи може він знищити його, не завдавши шкоди самому собі? Замисліться над цим, виберіть одне з двох!
Чи він знищить його якогось дня, а чи ніколи не знищить його — те й те є фатальним кінцем для властивостей, без яких він не зміг би існувати. Чи світ — це своєрідне випробування, минуща форма, яка неодмінно зазнає руйнування? Чи Бог не буде непослідовний і безпорадний? Непослідовний: чи не повинен би він бачити наслідки, перш ніж проводити свій дослід, і чому він не поспішає нищити те, що колись він знищить? Безпорадний: чи варто було йому створювати недосконалий світ? Якщо недосконале створіння заперечує властивості, якими людина наділяє Бога, то погляньмо на це питання інакше: припустімо, що маємо справу з досконалим створінням. Ця ідея перебуває в цілковитій гармонії з ідеєю про надзвичайно розумного Бога, який не мав би ні в чому помилятися; але звідки тоді береться занепад, звідки береться відродження? Тож чи й справді досконалий світ незнищенний, а його форми ніколи не загинуть; невже світ не рухається ні вперед, ні назад, а кружляє по вічному колу, з якого він ніколи не зійде? Отже, тоді Бог залежатиме від свого створіння, а воно ж так само вічне, як і він сам: це примушує згадати одну з теорем, найбільш спрямованих проти Бога. Недосконалому світу властивий рух, розвиток, а досконалому — статичність. Якщо неможливо припустити прогресуючого Бога, не знаючи повних наслідків його творення, то чи існує статичний Бог, чи це не є тріумфом матерії, чи це не є найбільшим з усіх заперечень? При першому припущенні Бог занепадає через свою слабкість; при другому він занепадає через могуття своєї інертності. Отже, якщо будь-який розум доброї волі, пізнаючи й сприймаючи світи, стане припускати, що матерія сучасна Богові, то це означало б, що він заперечував би Бога. Змушені вибирати, щоб керувати народами, одну з цих двох сторін проблеми, цілі покоління великих мислителів вибрали саме цю. Звідси й догма про два принципи магізму, що прийшов з Азії до Європи у вигляді сатани, який поборює вічного отця. Але чи ця релігійна формула й незчисленні обоготворення, що випливають з цього, не є злочином образи божественної величі? Яким іншим ім’ям назвати віру, що уособлює Бога злом, яке вічно тлумачиться під кутом зору його всемогутнього розуму, але робиться це без будь-якого успіху? Ваша статичність доводить, що таким чином розставлені дві сили взаємно гасять одна одну.
Розглянемо інший бік проблеми. Тільки Бог єдиний існував раніше матерії.
Не будемо знову звертатися до попередніх аргументів, що підтверджують поділ вічності на два часи — час ніким не створений і час створений. Облишмо й питання про рух чи непорушність світів, задовольнімося невіддільними від цієї другої теми труднощами. Якщо Бог існував раніше сам, то світ створений ним, отже матерія походить від його сутності. І не тільки матерія! І всі інші форми є тією пеленою, за якою ховається Господній дух. Але тоді Світ вічний, тоді Світ — Бог! Чи це твердження не є ще більш фатальним, ніж попереднє, згідно з яким людський розум наділив Бога такими великими властивостями? Тож чи пояснимий теперішній стан матерії, яку створив Бог і яка завжди лишається тісно пов’язаною з ним! Як можна повірити, що Всевишній, надзвичайно добрий по своїй суті й за своїм покликанням, створив речі, які не схожі на нього, і що сам він не в усьому й не скрізь схожий сам на себе? Тож чи знаходив він у собі погані часточки, що їх одного дня позбувся? Це здогад не такий уже образливий, смішний чи навіть жахливий. Бог повинен бути один, він не може поділятися, не відмовляючись від найважливішого свого стану. Отже, чи можливо уявити собі якусь часточку Бога, яка б не була Богом? Це припущення видалося римській церкві настільки злочинним, що вона ухвалила статтю про сутність віри в найменших часточках святого причастя. Як тоді можна припустити існування всемогутнього розуму, який не домагається перемоги? Як можна наділяти ним природу, не сподіваючись на прийдешню перемогу? І ця природа шукає, поєднує, перетворює, помирає й відроджується; вона рухається ще більше, коли творить; вона страждає, стогне, вироджується, коїть лихо, помиляється, самознищується й знову виникає? Як виправдати майже цілковите незнання Божого принципу? Чому у світі володарює смерть? Чому геній зла, цей цар землі, був породжений украй добрим по своїй суті й за своїм покликанням Богом, який мав би створити лише те, що є в злагоді з ним самим? Та якщо від цього невблаганного наслідку, який передусім веде нас до абсурду, ми перейдемо до деталей, то який кінець ми визначимо світові? Якщо все є Богом, усе є водночас причиною й наслідком, або радше не існує ні причини, ні наслідку, то все є єдиним, як Бог, і ви ніколи не побачите ні початку, ні кінця. Чи справжнім кінцем було б перетворення матерії, яка витончується? Чи якоюсь мірою це не було б дитячою грою, коли матерія, створена Богом, поверталася б до нього ж? Чому він ставав би грубим? У якій формі Бог є найбільше Богом? Хто більше має слушність — Матерія чи Дух, коли жодна з двох форм не здатна помилятись? Хто може впізнати Бога в цій вічній зміні, в якій він сам себе ділить на дві природи, одна з яких не знає нічогісінько, а друга знає геть усе? Уявляєте собі Бога, що бавиться сам собою у вигляді людини, глумлячись з власних зусиль, помираючи в п’ятницю й воскресаючи в неділю, переносячи цей жарт зі століття в століття, знаючи, коли настане цьому кінець і нічогісінько не кажучи собі, створінню, про те, що робить він.
