Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Він прилучився, він відмовився від своєї свободи, тепер це тільки солдат. І йому все повернули назад, навіть його свободу. "Він має більшу свободу, ніж я: він у злагоді з самим собою і з партією". Він був тут, такий достеменний, з достеменним присмаком тютюну в роті, барви і форми, які він бачив, були набагато достеменніші, ніж барви і форми, котрі міг бачити Матьє, і водночас він обіймав усю земну кулю, страждаючи й борючись разом із пролетаріями всіх країн. "Цієї миті, цієї ж самої миті є люди, що впритул стріляють одне в одного у передмісті Мадрида, є австрійські жиди, що вмирають у концтаборах, є китайці посеред руїн Нанкіна, а я ось тут, свіжісінький і почуваюся вільним, за чверть години я візьму капелюха і піду гуляти до Люксембурзького саду". Він обернувся до Брюне і з гіркотою глянув йому в вічі; йому подумалося:"Безвідповідальний же я".

— Валенсію бомбували, — зненацька озвався він.

— Знаю, — буркнув Брюне. — В місті немає жодної зенітної гармати. Вони скинули бомби просто на міський ринок.

Він не стис кулаки, не облишив свого спокійного тону, трохи сонної звички говорити, та все ж це саме на нього скинули бомби, його братів і сестер повбивали, його дітей. Матьє сів у фотель. "Твої фотелі розбещують". Він схопився і сів на край столу.

— То як? — поспитав Брюне.

В нього був такий вигляд, ніби він чатує на здобич.

— Що ж, — відказав Матьє, — тобі пощастило.

— Що я комуніст?

— Так.

— Ну, знаєш! Це просто вибір, старий.

— Знаю. Тобі пощастило, що ти зміг вибрати.

Обличчя Брюне ствердло.

— Ти хочеш сказати, що тобі не пощастить?

Ну от, потрібно відповідати. Він чекає: так чи ні. Вступити до партії, надати сенс життю, зробити вибір, стати людиною, діяти, вірити. Це було б спасіння. Брюне з нього очей не зводив.

— Ти відмовляєшся?

— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.

Він подумав:"Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є". І докинув:

— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом...

Брюне стенув плечима.

— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.

Матьє сумно посміхнувся.

— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.

— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.

— Гаразд, немає. Та й що з цього?

Брюне обурено ляснув себе по стегну.

— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.

Матьє м'яко спитав:

— Хіба зараз у мене впертий вигляд?

— Я не говорив цього... — відказав Брюне.

Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. "Якби ж то він зміг мене зрозуміти", подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.

— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.

Брюне підняв голову.

— Ну, то як? — майже весело поспитався він.

— Та як, ти ж бачиш: я не можу долучитися, в мене підстав для цього не досить. Як і вас оце, обурюють мене ті ж люди, ті ж події, та обурення цього замало. І я нічого не можу вдіяти. Якщо я буду ходити, піднявши кулак і виспівуючи "Інтернаціонал", і скажу, що задоволений цим, то брехатиму сам собі.

Брюне прибрав свого найбільш масивного, найбільш селянського вигляду, тепер він був, наче вежа. Матьє з відчаєм глянув на нього.

— Ти розумієш мене, Брюне? Скажи, розумієш чи ні?

— Не знаю, чи правильно я тебе зрозумів, — сказав Брюне, — та принаймні ти не повинен виправдовуватися, бо тебе ніхто не звинувачує. Ти бережеш себе до кращої нагоди, це твоє право. Бажаю, щоб вона трапилася тобі якомога раніш.

— І я цього бажаю.

Брюне з цікавістю зиркнув на нього.

— Ти певен?

— Так.

— Так? Що ж, тим ліпше. Боюся тільки, що прийде вона не швидко.

— Я теж казав собі це, — мовив Матьє. — Казав, що, може, вона ніколи не прийде або ж трапиться запізно, а, може, такої нагоди й геть нема.

— Та й що ж тоді?

— Тоді я буду просто нікчемою. Та й годі.

Брюне підвівся.

— Що ж, — сказав він, — що ж... Ну добре, старий, все-таки я радий був побачитися з тобою.

Матьє теж підвівся.

— Ти.. ти що, так оце й підеш собі? В тебе є ще бодай хвилина?

Брюне зиркнув на годинника.

— Я вже запізнююся.

Запала мовчанка. Брюне ввічливо чекав. "Не можна його відпускати, нам треба ще побалакати", подумав Матьє. Та в нього не знайшлося що сказати.

— Не треба гніватися на мене, — квапливо сказав він.

— Та я й не гніваюся, — відказав Брюне. — Ти ж не зобов'язаний думати, як я.

— Неправда, — засмучено сказав Матьє. — Я вас усіх добре знаю: ви вважаєте, що всі мусять думати, як ви, а хто так не думає, той негідник. Ти вважаєш мене негідником, але не хочеш мені про це казати, бо вважаєш мій випадок безнадійним.

Брюне ледве помітно посміхнувся.

— Я не вважаю тебе негідником, — сказав він. — Просто ти набагато менш звільнився від свого класу, ніж я гадав.

З цими словами він підійшов до дверей. Матьє сказав йому:

— Ти навіть уявити собі не можеш, як мене зворушило те, що ти прийшов до мене й запропонував свою допомогу тільки тому, що сьогодні вранці у мене була кисла мармиза. Ти маєш рацію, знаєш, мені потрібна допомога. Та тільки твоя... а не Карла Маркса. Мені хотілося б частіше бачить тебе і розмовляти, хіба це неможливо?

Брюне одвів погляд.

— Мені теж хотілося б, — мовив він, — та в мене обмаль часу.

Матьє подумав:"Усе ясно, як на долоні. Сьогодні вранці він пожалів мене, а я не виправдав його жалости. Тепер ми знову стали чужими одне для одного. Я не маю права на його час". Мимоволі в нього вихопилося:

— Брюне, хіба ти все забув? Ти ж мій найкращий друг.

Брюне грався клямкою.

— А чому ж я прийшов, як ти гадаєш? Якби ти прийняв мою пропозицію, то ми працювали б удвох...

Вони замовкли. Матьє подумав:"Він квапиться, йому аж кортить піти". Не дивлячись на нього, Брюне додав:

— Я все іще почуваю до тебе симпатію. До твого обличчя, до твоїх рук, до твого голосу, крім того, нам є про що згадати. Та, по суті, це неважливо: мої єдині друзі — це партійні товариші, з ними у мене все спільне.

— І ти вважаєш, у нас із тобою більше немає нічого спільного? — запитав Матьє.

Брюне мовчки підняв плечі. Матьє досить було промовити слово, однісіньке слово, і він знову повернув би собі і дружбу Брюне, і сенс життя. Це вабило до себе, мов сон. Матьє зненацька випростався.

— Не буду більше тебе затримувати, — сказав він. — Заходь, як матимеш вільну часину.

— Звичайно, — сказав Брюне. — А ти, якщо надумаєш, то дай звістку.

— Звичайно, — відказав Матьє.

Брюне відчинив двері. Він усміхнувся Матьє і пішов собі. Матьє подумав:"Це був мій найкращий друг".

І от він пішов. Він крокував вулицями перевальці, наче моряк, і вулиці одна по одній набували реальности. Проте кімната втратила свою реальність, одколи він пішов. Матьє глянув на свій зелений фотель, здатний розбещувати людину, на стільці, на зелені штори і подумав собі:"Він більше не буде сидіти на моїх стільцях, не дивитиметься на мої штори, обертаючи в пальцях цигарку", кімната була тепер всього лиш плямою зеленого світла, що дрижало, коли поруч проїжджали автобуси. Матьє підійшов до вікна і сперся на підвіконні. Він думав: я не міг погодитися, і кімната стояла за ним, як сонна вода, над тією водою лише голова його видніла, вона стояла за ним, ця кімната, що вміє розбещувати, а він тримав голову над водою, він дивився на вулицю й думав: невже це правда? Невже це правда, що я не міг погодитися? Вдалині плигало через скакалку якесь дівча, скакалка мигтіла в нього над головою, мов петля, і хльоскала об землю під ногами. Літня пора пополудні; світло лягло на вулиці й на дахи, непорушне й холодне, як вічна істина. А чи й справді не є я негідником? Крісло зелене, скакалка в повітрі скидається на петлю: тут не посперечаєшся. Та коли йдеться про людей, то завжди можна сперечатися, все, що вони роблять, можна пояснити або так, або інак, одне слово, як захочеш. Я відмовився, тому що хочу залишатися вільним, ось що хочу я сказати. І ще скажу: я злякався; я люблю свої зелені штори, я полюбляю ввечері дихати свіжим повітрям на своєму балконі, мені не хотілося б, щоб усе це змінилося; мені подобається обурюватися капіталізмом, та я не хотів би, щоб його знищили, позаяк у мене вже не буде підстав для обурення, мені подобається бути зневаженим і самотнім, мені подобається казати "ні", тільки "ні", тож я боюся, що люди таки спробують побудувати світ, придатний для життя, і тоді я повинен буду казати лише "так" і поводитись, як інші. Знизу чи зверху: хто вирішуватиме? Брюне вирішив: він гадає, що я негідник. Жак теж. І Даніель: усі вони вирішили, що я негідник. Цей бідолаха Матьє, він пропав, зробився негідником. А що можу вчинити я, один проти всіх? Потрібно вирішити, та що я вирішую? Коли він оце сказав, що не є я негідником, то вважав, ніби це щиро сказано, гіркий ентузіязм прокинувся в його серці. Але хто ж іще зміг би зберегти під цим світлом бодай малесеньку окрушину ентузіязму? Це було світло присмерку надії, воно увічнювало все, чого торкалося. Дівчинка буде вічно плигати зі скакалкою, скакалка буде вічно мигтіти над її головою і вічно ляскати об хідник під її ногами, Матьє буде вічно на неї дивитися. Навіщо плигати зі скакалкою? Навіщо? Навіщо обирати свободу? Під цим самим світлом у Мадриді, у Валенсії люди стоять біля вікон, дивляться на пустельні й вічні вулиці, кажуть собі:"Навіщо? Навіщо продовжувати боротьбу?" Матьє повернувся до кімнати, але світло потекло за ним.