Фауст - Гете Йоганн Вольфганг

Лемури підхоплюють його і кладуть на землю.
Мефістофель
Утіхи, щастя — все йому в ненасить,
Жаги ніколи спрагнений не вгасить;
Бідаха рветься зупинить
Пусту, благу останню мить!
Боровся він зо мною скільки сил,
Та час — за нас: упав старий на діл.
Годинник став…

Хор
Вже став! Мовчить, немов могила.
Стрілки зронив.

Мефістофель
Зронив! Прийшла жадана хвиля.

Хор
Усе пройшло.

Мефістофель
Пройшло! То звук пустий.
Як так пройшло?
Адже ж пройшло — це те ж, що й не було.
Все, що твориться, що існує,
Колись унівець поверну я!
"Пройшло, пройшло!" І що б це означало?
Усе одно, що й зовсім не бувало,
А крутиться все круга — мов і є…
Одвічна пустота — прихилище моє.

Гробокладини
Лемур
(соло)
Це хто спорудив тут мені
Хоромину ледачу?

Лемури
(хор)
Лежи там мовчки в савані,
Ще маєш ти удачу!

Лемур
(соло)
Де ж дівся бархат, де брокат?
Чом меблів тут не бачу?

Лемури
(хор)
Усе те бралось напрокат,
І все пішло на віддачу.

Мефістофель
Ось тіло вже лежить, а дух втекти готов,
Криваву підписку я пред'явити мушу;
На жаль, тепер є тисячі відмов,
Аби відняти в чорта душу.
Пустились ми старих шляхів,
А по нових — слизька дорога;
Колись би все я сам зробив,
Тепер потрібна підпомога.
Щодня нам лиха прибува:
Старі звичаї і права —
Все повертається в насмішку.
Раніш, було, почую смертний хрип
І жду душі; ледь вилинула — хіп!
Запазурю її, як кішка мишку.
Тепер вона вп'ялась в ту гниль і цвіль,
У труп гидкий — лишитись там воліє,
Аж супротивнії стихії
Не витрусять її відтіль.
Мордуюсь я щоднини й щогодини:
Коли, де й як дізнає хто кончини,
І навіть чи й дізнає взагалі?
В старої смерті сили замалі…
Поглянеш — так мов задубіло тіло,
Аж ні — ізнов ворушиться остило.
(Заклинає, фантастично розкрилюючи руки).
Агов, скоріш! Наддайте ходу в ноги,
Панове прямороги й кривороги,
Представники всіх дідькових порідь!
Мерщій сюди пекельну пащу пріть.
Щоправда, пащ у пекла єсть багато —
Глитає кожна певний стан і чин,
Та відтепер ми будем вимагати
Унесення в той лад на краще змін.

Лівобіч розверзається страшенна пекельна паща.[117]
Із челюстів між вищирені ікла
Б'є полум'я у вихрі палахтінь,
Та і в диму кипучому не зникла
Од Міста Мук одвічних грізна тінь.
Вихоплюється звідти шум огненний;
І виплеснувся б грішник залюбки,
Та знов його вертає зуб гієни
У чорторий пломінної ріки.
Що ж робиться в куточках окремішних,
Там тьма тортур од одного вогню!
Лякайте муками пекельницькими грішних —
Вони ж те мають за брехню й бридню!
(До чортів-товстунів із короткими прямими рогами).
Гей, пузані, лайдаки здоровецькі,
З шияками товстенними опецьки,
Що в адській сірці ласо пасетесь!
Глядіть, чи не заблима фосфор десь:
То — душенька, Псіхея б то крилата;
Підборкайте, то й стане, як черва та;
Тоді на ній поставлю я печать,
Щоб тим певніш в огнистий вир помчать.
Пильнуйте спідньої частини —
Ось вам завдання гуртове;
Хто знає, де вона живе?
Можливо, навіть нижче спини…
А може, буде і в пупку —
Ловіть її, хлоп'ята, на трапку.
(До худющих чортів із довгими закарлюченими рогами).
А вам, довготелесі, накажу
Охоронять повітряну межу:
Держіть напоготові руки й кігті,
Не дайте їй хтозна-куди забігти, —
Вона ж от-от вже вилине з нори,
Бо геній завше рветься догори.

Сяєво згори правобіч.[118]
Небесне воїнство
Неба обранці,
Раю посланці,
Линьмо туди!
Гріх викупляймо,
Прах оживляймо,
Всіх просвітляймо,
Возвеселяймо,
Благословляймо
В наші сліди!

Мефістофель
Згори до нас злітає світло кляте,
Я чую лемент, крикняву гидку…
То ж осоружні дівчури-писклята,
Що святобожним блазням до смаку.
Коли в зловісну прокляту годину
Ми пагубу кували на людину,
То наше найлютіше зло
Ханжам до любості було.
їм тільки рвать — не низом, так горою!
Не раз від них ми вже терпіли крах;
Однакова у них із нами зброя,
Це ті ж чорти, лиш в каптурах.
Програти тут нам буде вічний сором;
Згуртуймося дружніше — й ми поборем!

Хор ангелів
(сиплючи троянди)
Рози квітучії,
Роси пахучії,
Сяйно-живущії,
Тайно-зцілющії,
Вкрийте листочками
І пелюсточками
Вколо весь край!
Червоно й зелено
Пестися, май!
Вмерлому велено
Знестися в рай!

Мефістофель
(до бісів)
Чом нітитесь? Де ж ваш пекельний гарт?
Хай сиплеться квіття несамовите, —
Держись, бісівський авангард!
Чи ж можуть ті благенькі квіти
Чортів гарячих засніжити?
Дихніть — і все зів'ялите за жарт.
Гей, дмухачі, дмухнуть! — Ну, буде, буде!
У тім чаду уже весь рій побляк…
По щирості ви дули, на всі груди —
Занадто вже! Не треба ж так!
Не знаєте ніколи міри й краю!
Все в'яне, сохне, корчиться, палає
І нас отруйним обдає огнем…
Тримаймося! Хоч що там, не здригнем! —
Чорти тремтять! Завзяття підупало!
їх пройняло незвично млосним палом.

Хор ангелів
Цвітіння благісне,
Горіння радісне,
Живить усе воно,
Всюди несе воно
Ласку й любов.
Праведний, вірний
Світ невечірній
В висі ефірній
Тихо зійшов.

Мефістофель
Ганьба поганцям боягузним!
Гориніж стали всі чорти,
Біси ж пішли в переверти
І в пекло гепаються гузном…
Ну що ж, нехай вам огняна купіль,
А я не рушуся звідціль!
(Розмаюючи летючі троянди).
Гей, вогнику, не вийсь перед лицем,
Бо як схоплю, то сядеш холодцем!
Геть, відчепися, іскорко мала!
Пече у скронь, мов сірка і смола…

Хор ангелів
Що не належить вам,
То й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!

Мефістофель
Пече в печінку, в серце, в скронь!
Це ж наддиявольський огонь!
Сильніш пекельних тії врази!
Так ось чому зітхають цілі дні
Відкинуті коханці, що ладні
За милою зорить, звихнувши в'язи.
І я!.. Куди я очі пориваю?
Раніш мені були бридкі без краю
Вони, мої одвічні вороги.
Та чимсь чужим душа моя обнята:
Мені до мислі ті любесенькі хлоп'ята,
І їх клясти не маю вже снаги…
Коли пошиюся я в дурні,
То більших дурнів не знайти.
Малята вредні, шурубурні,
Над вас немає люботи!
Скажіть мені, кохані голуб'ята, —
Ви ж також люциферський рід і плід?
Кортить мені вас всіх розцілувати,
Воно, здається, так і слід…
Такі мені ви люб'язні і рідні,
Мов тисячі разів я бачив вас:
На постаті дивлюся миловидні
І відчуваю мов котячий л ас.
Ходіть до мене, дітоньки, благаю ж…

Ангели
Ось ми йдемо — чого ж ти відбігаєш?
Ми близимось — а ти од нас в підскок!

Ангели заходять круга і окривають всю просторінь.
Мефістофель
(одтиснутий на передній кін)
Ви звикли нас лукавими взивати,
А вмієте незгірше чаклувати —
Чоловіків звабляти і жінок…
Оце так так! Оце так діло!
Мов любощів мені дано…
Пойнято полум'ям все тіло,
А голови вже й не чутно…
Ну, опускайтеся, не вийтесь без кінця!
Але ж поводьтеся хоч трохи по-мирському.
Хоча поважний вид вам личить як нікому,
Але усміхнений ще краще до лиця.
Мене така усмішка пориває,
Як часто між закоханих буває —
Ледь світиться в куточках любих уст.
За всіх миліш ти, рославий молодче;
Поглянь на мене хтивіше, солодче —
І на попів приходить м'ясопуст!
Не вадило б вам дещо оголитись,
Нема пуття з цнотливих тих хламид.
Ось одвернулись… Ззаду подивитись —
Ще дужче розбирає апетит.

Хор ангелів
Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
І, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.

Мефістофель
(схаменувшись)
Що сталось? Весь я в виразках, як Йов,
Самого страх бере при огляданні,
Та, обдивившися, я торжествую знов:
Так, мого роду сили нездоланні —
Зберіг я часті, чорту притаманні,
На шкурі лиш прикинулась любов.
Загасло вже ненавидне багаття,
Тож навздогін я всім вам шлю прокляття!

Хор ангелів
Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, дивись!

(Здіймаються в небо, забираючи з собою безсмертну частину Фауста).

Мефістофель
(озираючись)
Та що за лихо? Де ви ділись?
Ви, пуцьверінки, чорта підвели…
Зі здобиччю своєю в небі скрились —
Так ось чого ви справді тут були!
Невже ж я скарб такий втеряти мушу —
Запродану мені високу душу,
Що лестками ви в мене відняли?!
Шкода тут позивати небо,
Доводить право набуття…
Обдурено старого — так і треба!
Нехай не розм'якає без пуття.
А я ж на те вгатив великі кошти…
Яка ганьба! Усе пішло на дим…
Бувалий чорте! Та чого ж ти
Піддався любощам пустим?
Коли вже навіть битий жак
Зміг, як дитина, підманиться,
То я собі міркую так,
Що тая дурість — не дурниця.

Ущелини, ліс, скелі, пустиня[119]
Святі відлюдники на схилі гори поміж ущелин.
Хор і луна
Скелі стоять стрімкі,
Сосни шумлять дзвінкі, —
Корені в них чіпкі,
Стовбури в них гінкі.
Хвилі прудкі біжать,
Надра гірські мовчать;
Тигри навкруг снують,
Лагідно муркають:
Тут ворожди нема,
Тільки любов сама.

Pater extaticus
(ширяючи в повітрі вгору-вниз)
Вічний блаженства пал,
Буйний любові шал,
Серця відчайний біль,
Бог, як осяйна ціль!
Стріли, жаліть мене,
Списи, коліть мене,
Шаблі, січіть мене,
Громи, печіть мене!
Згинь, наче хмарна тінь,
Зовнішня марна тлінь!
Сонцем ясним заграй,
Вічний любові рай!

Pater profundus
(у глибині)
Понад безоднею в задумі
Звисає скель стрімчастих ряд,
Клекочуть хвилі в сяйнім шумі,
Гримкоче грізно водоспад;
Налита соком деревина
До неба тягнеться, струнка —
І скрізь любов, любов єдина,
Що все це творить і плека.
О, як тут грозяно і буйно —
Двигочуть скелі, бір тремтить!
А глянь — вода вже тихоструйно
Любенько далі дзюркотить,
Зрошає миролюбні доли;
А блискавок жахні вогні
Оздоровляють видноколи,
Спаляють сопухи чадні.
Це все — провісники любові,
її всесильний, творчий рух…
В її полум'яній обнові
Прокинься, мій схололий дух!
В кайдани пристрастей закутий,
Зболівся, змучився ти вкрай…
Втамуй, о Боже, біль мій лютий
І серце ласкою осяй!

Pater seraphicus[120]
(середня сфера)
Що там грає-виграває
В світлій хмарці ранковій,
Що з-за бору випливає?
То маленьких духів рій.

Хор блаженних немовлят
Батьку любий! Де ми? Хто ми?
І куди нам путь лежить?
Ми нічого не свідомі,
Тільки знаєм: щастя жить!

Pater seraphicus
Опівночі ви вродились,
В зеленочку відцвіли;
Батько-мати там лишились,
Вас же ангели взяли.
Ви зближаєтесь сміливо —
Той, хто любить, вас притяг;
Та — щасливі! Не були ви
На кругах земних путях.
Щоб освоїтися з ними,
В очі досвідні ввійдіть
І моїми — як своїми —
Наоколо поглядіть.
(Сприймає їх у себе).
Ось дерева, гори-кручі,
Онде бистрень клекотить,
Прямовисно вниз летючи,
Щоб дорогу скоротить.

Хор блаженних немовлят
(зсередини)
Все тут грізне і зловісне,
Хоч і повне красоти…
Вже нам острах серце тисне, —
Любий, добрий, відпусти!
Pater seraphicus
В вищі сфери підійміться,
Ростучи там без кінця,
Наскрізь силою пройміться,
Що виходить од Творця.
В оболоні ефіровій,
Духом благісним натхненні,
В вічнім сяєві любові
Вічно будете блаженні.

Хор блаженних немовлят
(в'ючись круг найвищої вершини)
Взявшись за руки,
Побожний хор створім,
Врочисті звуки
У небеса знесім!
І нелукавим
Вірмо словам:
Той, кого славим,
Явиться нам.

Ангели
(ширяють у вищій атмосфері, несучи
безсмертну частину Фауста)
Далося нам із лиха пут
Шляхетний дух розкути:
Стремління вічне й ревний труд[121]
Сподобляться покути.
Любов одвічная над ним,
Пильнуючи, витає,
І сонм святих псалмом гучним
Прибулого вітає.

Молодші ангели
Ці троянди, дар покутний
Грішниць, каючихся щиро,
Тут явили чар могутній —
Довершили подвиг віри:
Врятували скарб душевний.
Де кидали ми ті квіти,
Упадали пекла діти;
Вже не злобу — смуток ревний
Відчували вражі духи;
У Диявола самого
Серце мліло, повне скрухи.
Торжествуймо перемогу!

Повні ангели
Як тяжко нам нести
Ці земні лишки,
Святої чистоти
Тлінні домішки!
Дух до матерії
Приріс там щільно,
Зняти тепер її
І нам не вільно.
Міцний зв'язок єдна
Єство подвійне,
Вічна любов одна
Його роздійме.

Молодші ангели
В'ється імлистий круг
Понад горою,
В нім ми вчуваєм рух
Звинного рою.
Хмарки світлішають,
В них вже виднішають
Діти блаженні,
Вільні від земних бід,
В весен новітніх цвіт
Преображенні.
Хай же і ця душа
З гроном ясним руша
В радісний літ,
В сфери священні,
У горній світ!

Блаженні немовлята
Радо приймаємо
Духа сповитого,
В ньому вбачаємо
Ангела скритого.
Пелен земних розрив —
Мука остання:
Вже він достиг, дозрів
До раювання!

Doctor Marianus
(в найвищій, найчистішій келії)
Вгору здіймають дух
Обрії чисті…
Хором звершають круг
Світлі невісти.
Чий то з зірок вінок
Злотом яскриться?
То ж серед тих жінок
Неба цариця!
(В екстазі).
О Владичице, молю,
Хай у неба сині
Тайну благісну Твою
Я побачу нині.
Що плекав у грудях муж
Ніжно і суворо,
Ти прийми як принос душ,
Як любов-покору.
Волю вишнюю Твою
Радісно ми творим,
Укріпившись вірою,
Пал гріховний борем, —
Діво-Мати пресвята,
Вічно чиста й чесна,
Осіянна красота,
Владарко небесна!

Круг Неї в'ються
Хмарки прозорі:
Душі покутні,
Тихі в покорі,
В каянні щирі,
Линуть за Нею
В чистім ефірі.

Ти, Приснодівочная,
їх не проганяєш,
Ти, Пренепорочная,
їм гріхи прощаєш.
Не в одної сильна плоть
Слабий дух скусила,
Хіть гріховну побороть
їм самим несила:
То знадливі пестощі
їх спасінню шкодять,
То зрадливі лестощі
У спокусу вводять.

Mater gloriosa ширяє вгорі.
Хор покутниць
Ти незрівнянна,
Ти благостинна!
Вчуй же благання,
Вчуй же моління —
Дай нам спасіння!

Magna peccatrix
(St.