Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс

Не можна сказати, що він бажав, щоб Анжела повернулася до нього, — ні. Оскар розумів, що такій людині, як він, краще всього залишатися старим парубком. Але він не міг не думати про те, в чому ж, власне, річ, як можна було запобігти цьому та що робитиме Анжела відтепер.

— Джентльмени, — мовив шостий Даб Хочкіс, — ви, звичайно, не повірите, але, їй-бо, в мене є ідея. Я рішуче проти машини часу. Мені здається, що ми даремно риємо землю, шукаючи жолудів, коли треба глянути вгору, аби побачити, звідки вони падають. В чому найбільший плюс нашої програми? Найбільший плюс, джентльмени, — це бог! За останні кілька тижнів ми встановили чудові, теплі, щирі взаємини між Давидом та богом-отцем. То чому ж ми не можемо — звичайно, з належним благоговінням — зробити так, щоб сам бог приніс йому пляшку "лока-лоли" у видінні?

— Цей трюк — з бородою,— мовив перший Даб Хочкіс, понуро киваючи головою. — Можуть присікатися різні віруючі йолопи. Правда, Оскаре?

Оскар знову загарчав.

"Тут не обійшлося без кохання, — подумав він. — Анжела нізащо не побігла б розводитись, коли б на неї не чекав якийсь чолов'яга. Вона занадто хитра для того, щоб так безглуздо ризикувати. Але хто цей молодець? Де він? І чим він кращий за нього, Оскара?"

На столі задирчав селектор.

— Хто? — рявкнув він, натискаючи на ключ.

— Містер Стронгхолд на проводі, — відповіла секретарка.

Оскар ніколи не любив абстрактних роздумів, і замість того, щоб ламати голову, міркуючи, кого саме обрала Анжела собі в коханці, він найняв приватного сищика на ім'я Альберт Стронгхолд, який почав стежити за Анжелою, як тільки та повернулася з Рено. Поки що не було жодних сигналів, але, з хвилюванням подумав Оскар, цей дзвінок може означати, що детектив натрапив на слід.

— Я слухаю, — рявкнув він у трубку.

— Об'єкт виїхав із Патнем-Лендінга о десятій ноль сім цього ранку, — повідомив містер Стронгхолд. — Об одинадцятій п'ятдесят чотири об'єкт прибув до готелю "П'яца" і зняв номер дев'ятсот двадцять один. О дванадцятій п'ятнадцять до номера дев'ятсот двадцять один зайшов мужчина — високий на зріст, років за тридцять віком, у макінтоші, бежевому капелюсі й сірому фланелевому костюмі. Вигляд має знервований, без особливих прикмет.

— Ура! — вигукнув зраділий Оскар і кинув трубку на місце. — Даби, — мовив він, звертаючись до всіх агентів, — ви все це обміркуйте, занотуйте, спаліть, розтрусіть, ідіть додому, не кажіть нікому. Бувайте!

— А як же наше питання? — у відчаї вигукнув другий Даб Хочкіс. — Як же нам пов'язати царя Давида з трестом "Лока-лола"?

— Дуже просто, — відповів Оскар. — Цар Давид сам винаходить лока-лолу, зрозуміло? Але це така таємниця, що він не розповідає про неї простим людям і тримає формулу в секреті. Після його смерті формулу загубили, і вона була знайдена лише через п'ять тисяч років.

— Де знайдена? — запитав третій Даб.

— На дні Мертвого моря, — відповів Оскар, — Де ж іще?

Всі шестеро Дабів Хочкісів глянули на нього з таким захопленням, яке межувало з благоговінням.

— Яка глибина! — мовив перший.

— Яка простота! — мовив другий.

— Яка мудрість! — мовив третій.

— Так-так, — сказав Оскар.—Ну, бувайте!

Він рвучко підвівся з-за столу і вилетів з кабінету.

Високий на зріст мужчина, років за тридцяті віком, у макінтоші, бежевому капелюсі й сірому фланелевому костюмі, знервований на вигляд, без особливих прикмет, підняв руку, щоб постукати в двері номера дев'ятсот двадцять один, потім раптом передумав і рвучко сховав руку в кишеню.

Це повторилося двічі. Нарешті він знизав плечима, зітхнув і боязко постукав.

Двері в ту ж мить відчинилися.

— Гаррі! — вигукнула Анжела Хоффа. — Гаррі, любий!

— Хеллоу, Анжело, — мляво посміхнувся Гаррі, простягаючи їй правицю.

— Чому так офіціально? — весело вигукнула Анжела і, взявши Гаррі за руку, втягла його в кімнату й захлопнула двері. — Роздягайся.

— Ні, пробач, Анжело, я ненадовго.

— Дурниці! — сказала вона і, зайшовши ззаду, вправно стягла макінтош.

— Їй-богу, Анжело, я лиш на хвилинку.

— Та годі вже тобі! — сказала Анжела, знімаючи телефонну трубку. — Ресторан? Це місіс Анжела Хоффа з номера дев'ятсот двадцять один. Накажіть, будь ласка, принести пляшку віскі на льоду... Дякую.

— Спасибі, Анжело, але зараз мені зовсім не хочеться пити.

— А мені хочеться, — лагідно сказала Анжела. — Дозволиш?

— Пробач, — мовив він. — Слухай, Анжело, я згодився зустрітися з тобою, бо...

Анжела міцно схопила Гаррі за руки й допитливо глянула йому в очі.

— Як ся маєш, Гаррі? — запитала вона серйозним голосом.

— Чудово, — відповів він. — Так от, я згодився...

— А ти навіть не запитав, як у мене справи, — сказала Анжела з легким докором в голосі. — Адже цілих сім тижнів ти не бачив мене!

— Пробач, Анжело, — зніяковіло мовив Гаррі. — Як у тебе справи?

— Отож-то, — зауважила Анжела, схвально кивнувши головою. — Все гаразд, дякую.

— Дуже радий... Слухай, Анжело...

— Тебе не цікавить, як зараз у Рено?

— Цікавить, — мовив Гаррі. — Розкажи, як зараз у Рено.

— Жарко й сухо, — мовила Анжела. — 3 ранку до вечора тріщить рулетка.

— Сподіваюсь, ти виграла чимало грошей, — чемно промовив Гаррі.

— Ні, — зітхнула Анжела. — Мені щастить лише в коханні.

Гаррі рвучко відійшов на кілька кроків од неї.

— Анжело, я мушу тобі дещо сказати.

— Стривай. Як поживає Грейс?

— Грейс? Дякую, нічого.

— Ти хоч бачишся з нею?

— Що?! — спантеличено вигукнув Гаррі. — Звичайно, бачусь. Чом би й ні?

— Слухай, любий, вже скоро тиждень, як я повернулася до Патнем-Лендінга, і весь час я тільки й чую, що про Комітет гостинності. Вона працює вдень і вночі, правда?

— Е-е-е... Так, — обережно промовив Гаррі, — Грейс справді дуже зайнята.

— Бідний мій котику! — прошепотіла Анжела, співчутливо дивлячись на Гаррі.

— При чому тут я? Грейс сама виконує всю роботу.

— А ти стоїш поруч і питаєш себе, де поділася та дівчина, з якою ти колись одружився.

— Анжела, мене цікавить лише одне, — серйозно промовив Гаррі. — Навіщо ти мене переслідуєш? Хіба в тебе мало клопоту без мене?

— А в тебе — менше? — відпарирувала вона.

— По горло!

— То чому б нам не втішити одне одного?

— Втішити?! Я не можу глянути жінці в очі. Я не можу глянути в очі тобі. Я став гидким для самого себе. І це ти називаєш втіхою?

— Бідне ягнятко!

— Я не бідне ягнятко. Я гадюка... Пацюк... Тхір... Я прийшов сюди, щоб сказати, що між нами все скінчилося. Мені дуже прикро, що через мене тобі довелося побувати в Рено. Мені дуже прикро за всю цю кляту історію... Але між нами все скінчилося.

— Гаразд, любий. Скінчилося, то скінчилося. Чого ж у тебе таке сумне обличчя? Сприймемо це веселіше. Ми весело почали, давай же весело й закінчимо.

— Е ні! Ради бога, не треба! Досить з мене цього самопожертвування! Якщо ти сховала в рукаві пістолет з перламутровою рукояткою, то вийми його і всади в мене кулю. Але не треба мені ніяких посмішок крізь сльози. Я цього не витримаю.

— Тебе мучить совість, правда, котику?

— Страшенно!

— Нещасний ти мій!

— І ми нічого не поправимо тим, що знову скочимо в ліжко, хоч ти, здається, міркуєш саме про це.

— Правду кажучи, в мене теж була така думка.

— Навіщо? У нас немає майбутнього.

— Отже, на прощання. Адже ми повинні як слід попрощатися,

— Анжело, ради бога, що тобі від мене потрібно? Я воша. Більш того, я жоната воша... І чим більше я стаю вошею, тим більше я залишаюсь жонатим. Ти це розумієш?

— Ти зовсім не воша, любий. Ти бідний, загнаний, нещасний чоловік. Чому ти не хочеш. Щоб я тобі допомогла?

— Анжела, зроби ласку, допоможи комусь іншому... Ось, ось моя рука. Потисни її, відпусти мене з богом і подякуй йому за те, що ми більше ніколи не зустрінемось.

Вона взяла його руку, вправно притягла Гаррі до себе, міцно притиснулась до нього своїм м яким пахучим тілом і потяглася до губ.

Раптом хтось лунко загрюкав у двері.

— О господи! — простогнав Гаррі тремтячим голосом. — Сищики!

— Заспокойся, любий, — посміхнулась Анжела. — Це кельнер.

— Надто гучно для кельнера, — з сумнівом прошепотів Гаррі.

— Ти страхополох, — мовила Анжела і, легенько цмокнувши Гаррі в губи, пішла відчиняти двері. В ту ж мить до кімнати, немов той вовк до вівчарні, вдерся Оскар Хоффа. Вгледівши Гаррі, він раптом зупинився, протер очі і спантеличено замотав головою.

— Не може бути! — прошепотів він. — Ні, ні! Тільки не ви!

— З якого права ти вломився сюди? — вигукнула Анжела, гнівно блискаючи очима.

Оскар витріщився на Гаррі й немовби закляк.

— Гаррі Беннермен, боже милий! — раптом крикнув він, плеснувши себе рукою по лобі. — О, боже милий!

— Я звертаюсь до тебе, Оскаррр! — обурено заверещала Анжела. — Що тобі тут потрібно?

— Тихше, тихше, — мовив Оскар до Анжели. — Не треба істерики. Я прийшов не для помсти. Я від тебе нічого не хочу, я не збираюсь зчиняти скандалу... Але ж, врешті, я маю право знати, хто саме звільнив мене від тебе? — Він знову пильно оглянув Гаррі, спантеличено хитаючи головою. — Гаррі Беннермен, хто б міг подумати?!

— Я не певен, що можу робити вам зауваження в цій ситуації, — мовив Гаррі, — але ваш тон мені не подобається.

— Не ображайся, хлопче, — примирливо відповів Оскар. — Просто я завжди мав тебе за хорошого сім'янина та вірного чоловіка. Пробач.

— Охоче, — мовив Гаррі. — Це природна помилка.

— Але все-таки я не уявляю тебе з Анжелою, — додав Оскар. — Сподіваюсь, ти не втюрився в неї, абощо?

— Облишмо це, Оскар. О'кей? — сказав Гаррі.

— Нє-е-е, — мовив Оскар, відповідаючи власним думкам. — Ти не міг втюритися в неї. Тобі просто закортіло скочити в гречку, ось що. Але чому ти обрав Анжелу? Адже з нею сама морока. Чому ти мені не сказав? В мене є такі дівки, що оближешся, — високі, низенькі, худенькі, гладенькі, молоді, старі, білі, чорні, рябі, — які завгодно, тільки гукни... Я б тебе зразу записав на свій рахунок.

— Оскар, геть звідси негайно! — знову вереснула Анжела.

— Чого ти надриваєшся? — запитав її Оскар. — Я ж думаю тільки про тебе.

— Скажи це комусь іншому, — гірко зауважила Анжела. — Хіба ти коли-небудь думав про мене?

— Завжди, як тільки мав час, — відповів Оскар.

— Спасибі.

— Слухай, Анжело, — мовив Оскар. — Я не Дуже знаюся на коханні. Коли б мені довелося сказати якійсь кралі "я люблю вас", то в мене, мабуть, зламалася б щелепа.