Хлопці, наших б'ють - Шулмен Макс

Я був у Нью-Йорку, Нолінсі, Сент-Луїсі, Чікаго й Голлівуді і клянусь господом богом, дрррузі, що в маленьких містечках на один квадратний дюйм припадає більше любощів, ніж в будь-якому великому місті.

— Невже? — запитали хлоп'ята, обступаючи капрала.

— Факт, — запевнив їх Опі. — Візьміть дівчину з великого міста. Настає вечір — їй є куди піти, є що робити. А візьміть нещасну дівчину з глухого містечка. Тй увечері нікуди йти і нема чого робити крім одного: крутити любов,

— Може, в тебе на півдні це й так, — зауважив рядовий Роджер Литвайлер. — А нас пруть до Нової Англії.

— Провінція — усюди провінція, — впевнено відповів Опі. — Я співав по всіх Сполучених Штатах: на півночі, півдні, сході та заході, навіть у Канаді, — і всюди у цих провінціальних дівок лише одне в голові

— Любощі? — з надією запитав рядовий Густав Морісетт.

— Любощі! — підтвердив Опі.

Юні воїни враз піднеслися духом. За останні три місяці, проведені у форті Блаженство, вони переконалися, що Опі можна довіряти. Це був не якийсь там зелений допризивник, а зріла досвідчена людина, яка багато подорожувала, багато бачила, артист, що давно вже затьмарив би Ферліна Хаскі, а може, й самого Ернеста Табба, коли б клята військова служба не перервала його кар'єри.

До речі, саме завдяки Ернесту Таббу Опі став на слизький, крутий, тернистий шлях артиста. Одного вечора Табб разом з трупою другорядних акторів давав концерт у місті Олтус, штат Оклахома, нз який зійшлися всі жителі, і серед них тато й мама Делримпли з шестирічним Опі. З цього й почалося його захоплення народною музикою. Опі просидів увесь вечір немов у забутті, вирячивши очі й роззявивши рота. Рухалась лише його маленька ніжка, урочисто відбиваючи ритм, та крихітні пальчики, що іноді смикали струни невидимої гітари.

Після концерту мама й тато запросто, по-сільському, підійшли до містера Табба, щоб подякувати за ту радість, яку він приніс їм своїми піснями.

Опі, що подибав слідом, тримаючись за материну спідницю, раптом набрався духу, відпустив спідницю і, вчепившись обіруч за білу шкіряну лямівку гарної червоно-жовтої ковбойки містера Табба, запитав тремтячим, але рішучим голосом:

— Містел Табб, сцо мені лобити, сцоб стати такою зілкою, як ви?

— Чого ти причепився до містера Табба? — вигукнув батько, даючи Опі дзвінкого ляпаса.

— Дарма, — посміхаючись, мовив містер Табб і погладив Опі по каштанових кучерях. — Отже, ти хочеш стати зіркою? — запитав він.

— Еге, сел! — з запалом вигукнув Опі.

— Що ж, хлопче, ось моя порада, — сказав містер Табб, кладучи руку собі на груди. — Співай так, щоб це йшло від серця, хлопче, від самого серця!

Опі ніколи не забував цієї чудової настанови. Коли б він не співав, його пісня завжди йшла від серця — від його серця до сердець слухачів... Звичайно, минуло чимало років, поки навколо нього стали юрмитися слухачі, та й гітара з'явилась не зразу. Тато Опі хоч і кохався в народній музиці, але й на думці не мав заохочувати артистичний потяг свого єдиного сина. Врешті, мусив же хтось обробляти п'ятнадцять акрів сухої, як попіл, піщаної землі навколо ферми. Але мама завжди співчутливо стежила за Опі, який до пізньої ночі не відходив од радіо, слухаючи передачі ковбойських пісень, та потай одкладала гроші, виручені за яйця, і, коли хлопцеві сповнилося десять років, подарувала йому гітару.

Не можна сказати, що Опі навчився грати на гітарі. Вчитися не було потреби. Як тільки гітара опинилася в його руках, вона ніби сама зіграла всі вісімнадцять куплетів знаменитої кантати "У відрі моєму дірка".

Не минуло й місяця, як Опі склав свою першу пісню. Стоячи в напівпорожній силосній башті, де була незрівнянна акустика, він настроїв гітару і, вдаривши по струнах, заспівав:

Мені ти занадто брехала,

Хоч знала, що тяжкий то гріх.

Душа моя гірко страждала.

Від тебе ж я чув лише сміх.

Від тебе ж я чув лише сміх.

Мені ти занадто брехала,

Тобі ж я не вірить не міг,

Любов ти мою розтоптала.

Та ще й вкоротила мій вік.

Та ще й вкоротила мій вік.

Мені ти занадто брехала.

Ридав я, шукала ти втіх,

Про мене ти й думки не мала,

А я плазував біля ніг,

А я плазував біля ніг.

Мені ти занадто брехала,

Хай вразить тебе божий гнів.

Сухотний я, сил в мене мало,

Та я ще не зовсім здурів,

Та я ще не зовсім здурів.

Хоч у свої десять років Опі не був безпосередньо обізнаний з муками кохання, але пісня його йшла від серця, і мама визнала її чудовою. Захоплення татка було трохи стриманішим, "Щоб я ноги твоєї не бачив у силосній башті, сучий сину!" — сказав він, даючи Опі ляща.

Та Опі повертався до башти при всякій нагоді.

Впродовж наступних шести років, опріч відвідування школи, доїння корів, оранки, сіяння, косіння і збирання бавовни, він займався ще й грою на гітарі і склав коло трьох тисяч таких пісень, як: "На березі резервуара", "Віскі — то моя погибель, але біблія — мій щит", "Пішла дівчина до міста, ким повернеться вона?" та "Хвала тобі, боже, що взяв мою Етель: мені остогидла її доброта".

Опі награвав та співав свої пісні (що йшли від серця) на вечірках, весіллях, родинах, іменинах і на всіх церковних та національних святах, які відзначалися в місті Олтусі, штат Оклахома, і навколо нього завжди товпилися захоплені слухачі. Проте імпресаріо чомусь уперто обминали це місто, і Опі, нарешті, вирішив, що, оскільки слава не йде до нього, він мусить піти їй назустріч. Того дня, коли Опі сповнилось шістнадцять, він повідомив батьків про свій намір залишити рідну домівку. Мама заридала, тато добряче огрів його по спині сокирищем, але ніщо не могло зупинити хлопця, і він подався до Оклахома-сіті шукати щастя-долі.

В столиці Опі побачив, що він був не єдиним вундеркіндом, який прийшов сюди ловити фортуну. Приймальні шефів радіостанцій кишіли сотнями юнаків з гітарами, кожен з яких мав невичерпний репертуар саморобних пісень, умів співати "від серця" й хотів, щоб його послухали. Та Опі не занепадав духом, і через кілька голодних місяців черга дійшла до нього.

Директор станції та його помічник перезирнулись між собою і схвально закивали головами. Хлопець, безперечно, мав і слух, і голос, і серце.

З того дня. власне, й почалася артистична кар'єра Опі, можливо, не така вже й сліпуча, але все-таки висхідна. Якийсь час він виступав у Оклахома-сіті, потім у інших центрах — Літл-Року, Шрівпорті, Річмонді і, нарешті, домігся визнання — його запросили до нашвіллського естрадного ансамблю "Гранд-опера", справжнього розсадника народних талантів.

У Нашвіллі Опі вперше познайомився з тим, як можна робити бізнес на народній музиці. Звідси на американський ринок виходило сорок відсотків усієї пластинкової продукції, тут такі гірки, як Ернест Табб, Ферлін Хаскі, Ред Фолі, Карл Сміт, Уебб Пірс, про яких навіть не чули в Нью-Йорку чи Голлівуді, заробляли по сто й більше тисяч доларів на рік; тут виконавці самі складали свої пісні й передавали їх до видавництва на магнітофонній стрічці, бо жоден з них не знався на нотах; тут майже в кожного співака був свій "каділлак", не для хизування, а тому, що нерідко доводилося їхати на концерт за п'ятсот, шістсот, а то й сімсот миль, долаючи цю відстань протягом одного дня.

Під час свого першого турне Опі (п'ятий у списку трупи з п'яти чоловік) об'їздив штати Луїзіану та Дакоту, перетяв канадський кордон і побував у Вінніпегу, Калгарі та Едмонтоні, потім повернувся на південь до Боудмена, штат Монтана, завітав до штату Вашінгтон, далі подався до Каліфорнії і звідти через Арізону та Нью-Мексіко до Техасу. Він співав "од серця" в сорока п'яти містах і всюди викликав захоплення слухачів.

Особливо — молодих слухачок. Юних провінціальних уболівальниць народної музики аж ніяк не можна змішувати з нью-йоркськими сестрами. Поклонниці Френка Сінатра, які щовечора юрмляться в театрі "Парамаунт", звичайно, теж сповнені екстазу, але екстазу здебільшого платонічного. Як усяка зірка, Френк для них далекий і недосяжний, і їхні помисли рідко сягають далі того, щоб роздобути клапоть його сорочки чи гудзика від його піджака. Про дівчат з провінціальних містечок цього не скажеш. Вони не відчувають ніякої прірви між собою та співаком. Для них хлопець, що сидить на сцені й наспівує "од серця" свої нехитрі пісеньки", — це свій, сільський хлопець, такий же простий, як і вони самі, і юні слухачки не бачать жодних перешкод для того, щоб познайомитися з ним тісніше після концерту.

Під час турне Опі охоче зав'язував такі тісні знайомства і під їх враженням склав кілька нових пісень — не більше двох-трьохсот. Повернувшись до Нашвілла, він купив небесно-блакитний "каділлак", вдруге завітав до "Гранд-опери", записав на пластинку кілька пісень і вирушив у нове турне (на цей раз третім у трупі з п'яти), спочатку на схід до обох Каролін, потім на північ до Вермонта і далі додому через штати Нью-Йорк, Пенсільванія та Огайо.

Повістка призивної комісії переслідувала його впродовж усього турне, але наздогнала лише у Нашвіллі. Це було дуже несвоєчасно, — Опі ще не встиг навіть як слід закріпитися у "Гранд-опері", — та йому й на думку не спало просити відстрочки. Проклинаючи свою долю, він добряче напився, а вранці відправив батькові "каділлака" й тихенько пішов під прапори.

Армія зустріла Опі неприязно. Товариші по казармі ніяк не могли обминути ні його бачків, ні мальовничих костюмів, облямованих оленячою шкірою, ані розкішної гітари. Якийсь час Опі мовчки зносив усі знущання, але невдовзі терпець йому урвався, і він поклав на землю двох найлютіших мучителів коротким ударом правої та лівої руки. Цькування припинилось.

Глянувши на Опі іншими очима, — особливо після того, як він змінив свій ковбойський наряд на уніформу кольору хакі й залишив кучеряві бачки на підлозі казарменої перукарні — хлопці побачили, що це не якийсь там сільський телепень, а людина з великими даними. Він був дружелюбний, простий, розумний, добре розбирався в житті, міг легко звалити будь-кого ударом правої чи лівої руки і до того ж співав "од серця".

Мантія ватажка сама собою лягла на плечі Опі, і він носив її з царственою байдужістю природженого командира. Незабаром начальство теж помітило його таланти, і Опі доручили виконувати обов'язки капрала. Коли рота дістала призначення в Патнем-Лендінг, Опі було офіціально вручено капральські погони.

Таким оце чином капрал Делримпл опинився у вагоні військового ешелону, що прямував на північний схід, підскакуючи на стиках рейок.