Амок - Мавр Янка

Щоб не рискувати життям кого-небудь з товаришів, вирішили завтра на ніч зосередити в лісі, ближче до храму, чоловік п'ятдесят повстанців. Вони повинні були втрутитися лише тоді, коли вже ніяк не можна буде обійтися тихо.

Інші ж товариші повинні були якось піднятися на першу, а коли треба, то й на другу терасу храму, а там уже є різні дірки, щоб пролізти всередину.

— Головна біда не в тому, щоб злізти вгору, — казав Пуан, — а в тому, щоб не заблудитися там всередині, бо цей стародавній масивний храм, видно, має багато різних закапелків.

— А якщо будуть вартові? — сказав Селім.

— Навряд чи будуть, їм нема кого пильнувати. А коли й були б, то в нас вистачить людей, щоб тихенько заткнути їм роти. Взагалі кажучи, я б охочіше погодився вступити в бій проти вдвоє більшого загону, ніж лізти в. цю чортову пастку.

— Тому ж ми й беремо стільки людей, щоб при потребі можна було почати справжню війну, — сказав Салул.

Обміркувавши всі технічні сторони справи, товариші лягли спати.

А назавтра вночі відбулося все те, що ми вже знаємо.

Справа пройшла вдало. Спеціальних вартових не було, бо жерці добре знали, якою неприступною фортецею є їх храм. А втекти зсередини полоненому було ще більш неможливим.

Ставши один одному на плечі, інсургенти швидко закріпили вгорі вірьовку і злізли на першу терасу. Не знайшовши з цього боку дірки, вони злізли й на другу терасу, виламали в одному вікні грати і пролізли всередину.

Тут виявилося, що вони виконали мізерну частину своєї роботи, бо знайти дорогу всередині, як і припускав Пуан, було куди важче, ніж проникнути в самий храм. Та нарешті, як ми бачили, завдання було виконано успішно.

Опинившись на волі, Піп не знав навіть, якими словами виявити свою вдячність Декеру, але той уперто відхиляв подяку.

— Чи варто стільки говорити про це? Це ж зрозуміло само собою.

— Але як ви опинилися тут? Як довідалися про мене? Де ви взяли помічників для цієї справи? Може, разом повернемося назад? — посипалися запитання Піпа.

— Я повинен ще лишитися тут, — сказав Декер-Гейс. — Мені доручили оглянути тут землю для плантації. Це і є товариші з моєї експедиції, — показав він на чотирьох (крім Нонга) товаришів.

Звісно, що всього загону він не показав.

Але не було часу довго міркувати. Лишилося ще не менш важке завдання — виїхати звідси. Салул відвів Нонга вбік і сказав йому:

— Тобі, мабуть, доведеться завершити цю справу, провести його назад, бо, як ти казав, у вас є навіть один хворий. За ніч ви встигнете чимало відійти, а там, коли навіть бадувіси і погналися б, чого я не думаю, то з вашою зброєю ви легко справитеся з ними.

— Я хотів би лишитися з вами, — почав Нонг.

— Знаю. Ти і повернешся через кілька днів. Але, крім того, ти ще раз можеш довести нам свою вірність. Знайди слугу асистент-резидента, Рагу, і передай йому цю річ. Пам'ятай, що це великий секрет. Коли що трапиться, то знищ її.

І він дав Нонгу якусь трісочку з зарубками.

Через деякий час експедиція Піпа тихенько виїхала з селища. Завдяки тому, що хата Того була крайньою, ніхто не помітив від'їзду. Всі трофеї Піпа і навіть намет довелося лишити господареві, бо мул потрібен був для Хаона, який ще не міг ходити. Але після всього того, що відбулося, Піп не дуже шкодував за своїм багатством, йому на пам'ять і без того лишилося досить вражень.

На світанку вони перейшли перше болото, десь опівдні були вже поблизу своєї першої стоянки і тут з радістю зустріли загін голландських солдатів.

Піп готовий був кинутися в обійми до них, але вони навели на нього свої гвинтівки, а офіцер ступив уперед і сказав:

— Кидайте зброю! Ви заарештовані!

XI. ЗА РАХУНОК БОГА БАГАРА-ТУНГАЛЯ

Закон переміг. — Розшуки входу. — Допомога природи. — Новосілля. — На дальшу роботу.

Відправивши Піпа, товариші повернулися в табір і стали чекати результатів своєї роботи. Щоб бути в курсі справ, вони лишили в селищі одного з інсургентів, який мав там хороших приятелів.

— Коли сказати правду, йдучи на цю авантюру, я не сподівався на те, що вони залишать нам свій притулок, — сказав Салул. — Якби не Піп, я ніколи не подумав би серйозно братися за таку недоречну справу.

— Що й казати, — погодився Гейс, — історія смішна, дивна. Але що нам? Побачимо. Все одно визволити цього бідолаху варто було.

— Зате я дуже сподіваюся на успіх, — сказав Селім, — бо знаю таких фанатиків. Для них закон — все.

"Кому краще знати, як не тобі, бо ти й сам, здається, добрий фанатик", подумав Гейс, але не сказав нічого.

Надвечір прийшов розвідник, а разом з ним Того. Ось що вони розповіли. Про зникнення полоненого довідалися досить пізно і, здається, спочатку хотіли приховати секрет, щоб обміркувати, як поводитись далі перед людьми. Але це не пощастило: звістка миттю облетіла селище. Всі загули, що Гіранг-Ту-Ун повинен буде залишити своє житло.

Треба мати на увазі, що люди хоч і не бачили приміщення Гіранг-Ту-Уна, але знали, що воно мусить бути десь там на горі чи в самій горі. Неможливо ж приховати секрет від усього народу протягом багатьох десятків років, тим паче що святі мужі все-таки мали відношення до народу, йшлося не про те, що ніхто не знав про існування Гіранг-Ту-Уна, а лише про те, щоб надати йому таємничості й божественної сили.

Коли вже люди почали говорити, що Гіранг-Ту-Уну доведеться залишити своє житло, то жерцям неможливо було замазати справу. Як останній засіб приховати становище, виникла була думка замінити безпосереднього винуватця його помічником Того, але він про це дізнався і завчасно втік.

Знову відбулася нарада в Гіранг-Ту-Уна, але вже зовсім в іншому плані. Цього разу найстаріший і наймуд-ріший муж виголосив промову зовсім іншого змісту:

— Браття! Ми помилилися. І не тільки помилилися, а навіть розгнівили великого духа. Ми не мали права по-своєму тлумачити закон, яким керувалися наші предки. Вони ж були мудріші за нас і знали, що робили. Великий Самнамбунгу недаремно ж робив так, а не інакше. Вони не тлумачили закон по-своєму. І ось Багара-Тунгаль показав нам, що він не визнає нашого довільного тлумачення, що він вимагає, щоб ми виконували закон, яким він є, без ніяких хитрощів. Інакше хіба він міг би допустити, щоб цей чужоземець утік з храму? Чимало таких людей було за сотні років, але ми жодного разу не чули, щоб вони тікали. І ось тепер це чомусь сталося. І сталося саме тоді, коли ми відступили від закону. Чи може бути кращий доказ нашого гріха? Браття! Більше нам нема чого роздумувати. Ми повинні лише покаятися й виконати закон. Не забувайте, що ми вважаємось єдиними захисниками великої релігії наших дідів! — грізно кінчив старий.

І знову, як і тоді, настала тиша. Знову ніхто не хотів говорити. Але думки в усіх були зовсім інші. Не один з них боявся, що і йому влетить від Багара-Тунгаля за те, що наважився критикувати закон.

… Наступного дня Гіранг-Ту-Ун переселився в спільне приміщення "сорока". Хоч і відвели йому хороші покої, хоч і обставили їх по-царському, а все ж таки це було зовсім не те, що раніше. І найбільше жалкувала за своїм місцем і проливала сльози дружина Гіранг-Ту-Уна, єдина жінка, яка мала право жити серед святих мужів.

… У таборі одразу ж довідалися про всі ці справи від своїх розвідників і були дуже задоволені.

— Тепер і я вже вважатиму стародавні закони дуже мудрими й корисними, — сміявся Пуан.

— Для кого-небудь вони завжди бувають корисними, — додав Гейс.

— Головним чином для тих, хто вміє їх використати, — кінчив Салул.

— Все це так, — сказав Селім, — але як нам зайняти вільне приміщення? Коли ми з'явимося на вершині гори й почнемо працювати там перед усім білим світом, то весь наш секрет пропаде.

— Почекай. Ми навіть не бачили ще його. Підемо спочатку оглянемо.

Чотири товариші попрямували до гори. Вони обережно поповзли вгору і побачили все те, що спочатку бачив Піп.

— Але ж тут нічого нема! — здивувався Гейс. — Ставок — і більше нічого. Не у воді ж він жив.

— Тим краще, — сказав Салул. — Значить, ми не марно старалися. Значить, це місце справді таке, що ніхто не зацікавиться. Нам лишається тільки знайти вхід, яким користувався колишній господар. Він, напевне, мусить бути з того боку.

Обійшли кругом і справді знайшли місце, де, мабуть, був вхід, але він був зруйнований, а свіжа земля старанно вирівняна, щоб не було жодного сліду. Через кілька тижнів місце заросте, і нікому й на думку не спаде, що тут був підземний хід.

Товариші почали радитися. Зрозуміло, що вхід потрібен і треба буде його зробити, але рисковано знову копати цей самий. Напевне, хто-небудь з дьєлемів колись та потрапить сюди і одразу зрозуміє, що тут оселився хтось інший. А це дуже небажано. Може, знайдеться місце з іншого боку гори, де можна було б зробити новий вхід?

Почали шукати далі. Знайшли долину, що якраз ішла в напрямі гори. Потім долина перейшла у вузький зарослий яр, по якому біг струмок. Яр звужувався все більше і глибоко врізався в бік гори.

— Чого ж кращого? — сказав Гейс. — Він, здається, так глибоко врізався, що нам лишається тільки прокопати якихось кілька метрів. Я переконаний, що джерело витікає з внутрішнього ставу і вже само промило вихід, а це полегшить нашу роботу.

Там, де вибивався струмок, були великі камені; усю землю вода знесла.

Обставини складалися дуже добре. Копати треба було зовсім мало. Та ще пробитою дорогою! Сам яр-щілина був такий вузький, зарослий і непомітний, що його було важче помітити, ніж той попередній вхід. І, нарешті, він був з протилежного боку, з півдня, тобто ще далі від людського ока. Мабуть, лише тому це місце й не було використано колишнім господарем, бо знаходилося дуже далеко.

За кілька годин двадцять чоловік працювали в яру. Але як тільки одвернули основну масу каміння, одразу грізно загула вода й ринула зсередини, зносячи з собою і каміння, і землю, і людей. У декого повискакували гулі в цій щасливій для них катастрофі.

Вода бурлила і мчала з годину; потім почала спадати, і, нарешті, лишився маленький струмок. Коли після цього підійшли до виходу, то побачили, що там поміж двох уламків скель утворилася дірка, через яку було легко пролізти людині, а далі йшов широкий вільний хід аж до самісінької середини гори.

Зраділи приятелі, що природа сама допомогла їм, і наввипередки полізли всередину.

— Еге-ге! Он як добре обставлявся цей Оранг-Утанг! — скрикнув Гейс, коли вони побачили все приміщення.

А з другого боку була й неприємність: зник ставок, а на його місці в глибокій ямі лишалася тільки невелика калюжа.

— Це мені не подобається, — промовив Селім. — Тепер наша резиденція має зовсім інший вигляд.