Дванадцять стільців - Ільф і Петров

Я сама знаю, що мені робити.

І Ліза, червоніючи, купила у перекупки бутерброд з вареною ковбасою. Хоч яка була вона голодна, їсти на вулиці видалося їй незручним. Все-таки вона була матрацоволодарка і тонко розбиралась у житті. Вона озирнулася і ввійшла в під'їзд двоповерхового особняка. Там, відчуваючи велику насолоду, вона почала вминати бутерброд. Ковбаса була напрочуд смачна. Велика екскурсія ввійшла в під'їзд. Проходячи повз Лізу, що стояла під стінкою, екскурсанти поглядали на неї.

"Хай бачать!" — подумала розлючено Ліза.

Розділ XVIII

Музей меблів

Ліза витерла хусткою рот і змела з кофточки крихти. їй стало веселіше. Вона стояла перед вивіскою:

МУЗЕЙ МЕБЛЕВОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

Повертатись додому було незручно. Іти було нікуди. У маленькій кишені лежало двадцять копійок. І Ліза вирішила почати самостійне життя з одвідин музею. Перевіривши готівку, Ліза пішла у вестибюль.

Там вона одразу наразилась на чоловіка з бородою, який, уп'явшись тоскним поглядом у малахітову колону, цідив крізь вуса:

— Розкішно жили люди!

Ліза шанобливо подивилась на колону і пройшла нагору.

У маленьких квадратних кімнатах, з такими низькими стелями, що кожний одвідувач здавався гігантом, Ліза ходила хвилин десять.

Це були кімнати, обставлені павлівським ампіром, червоним деревом і карельською березою — меблями строгими, чудовими і войовничими. Дві квадратні шафи, скляні дверцята яких були навхрест перетяті списами, стояли проти письмового столу. Стіл був безкраїй. Сісти за нього було все одно, що сісти за Театральний майдан, причому Великий театр з колонадою і четвернею бронзових коняк, що тягнуть Аполлона на прем'єру "Червоного маку", видався б на столі чорнильним прибором. Так принаймні здалося Лізі, яку виховували на моркві, немов якогось кролика. По кутках стояли крісла з високими спинками, — верхівки їхні були зігнуті на манір баранячих рогів. Сонце лежало на персиковій оббивці кріселок.

У таке крісло хотілось одразу ж сісти, але сидіти на ньому заборонялося.

Ліза у думці прикинула, який вигляд мало б крісло коштовного павлівського ампіра поряд з її матрацом у червону смужку. Виходило — нічого собі. Вона прочитала на стіні табличку з науковим і ідеологічним обгрунтуванням павлівського ампіра і, засмутившись, що у неї з Колею немає кімнати в цьому палаці, вийшла в несподіваний коридор.

Ліворуч од самої підлоги йшли низенькі напівкруглі вікна. Крізь них, під ногами Ліза угледіла величезний білий двосвітний зал з колонами. У залі теж стояли меблі й блукали одвідувачі. Ліза спинилась. Ніколи ще вона не бачила залу у себе під ногами.

Дивуючись і мліючи, вона довго дивилась униз. Несподівано вона помітила, що там од крісел до бюро переходять її сьогоднішні знайомі — Бендер і його супутник, бритоголовий поважний старик.

— От добре! — сказала Ліза. — Буде не так нудно.

Вона дуже зраділа, побігла вниз і одразу ж заблудила. Вона потрапила в червону вітальню, де стояло з сорок речей. Це були горіхові меблі на гнутих ніжках. З вітальні не було виходу. Довелось бігти назад через круглу кімнату з горішнім світлом, мебльовану, здавалось, тільки квітчастими подушками.

Вона бігла мимо парчевих крісел італійського Відродження, мимо голландських шаф, мимо великого готичного ліжка з балдахіном на чорних гвинтових колонах. Людина на цьому ліжку видавалась би завбільшки з горіх.

Нарешті Ліза почула гомін екскурсантів, що неуважно слухали керівника, який викривав імперіалістичні заміри Катерини II у зв'язку з любов'ю небіжчиці імператриці до меблів стилю Луї-Сез.

Це і був великий двосвітний зал з колонами. Ліза пройшла в протилежний його кінець, де знайомий їй товариш Бендер палко розмовляв зі своїм бритоголовим супутником.

Наближаючись, Ліза почула звучний голос:

— Меблі в стилі шик-модерн. Але це, здається, не те, що нам треба.

— Так, але тут, очевидно, є іще й інші зали. Нам треба все оглянути.

— Здрастуйте, — сказала Ліза.

Обидва обернулись і одразу поморщились.

— Здрастуйте, товаришу Бендер. Добре, що я вас знайшла. А то самій нудно. Нумо оглядати все разом.

Концесіонери перезирнулись. Іполит Матвійович набрав поважного вигляду, хоч йому було неприємно, що Ліза може їх затримати у важливій справі розшуку діамантових меблів.

— Ми — типові провінціали, — сказав Бендер нетерпляче, — але як потрапили сюди ви, москвичка?

— Цілком випадково. Я посварилася з Колею.

— Он як? — зауважив Іполит Матвійович.

— Ну, залишмо цей зал, — сказав Остап.

— А я його ще не оглянула. Він такий гарненький.

— Починається! — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу. І, звертаючись до Лізи, додав: — Дивитись тут зовсім нема чого. Занепадницький стиль. Епоха Керенського.

— Тут десь, мені казали, є меблі майстра Гамбса, — повідомив Іполит Матвійович, — туди варт піти.

Ліза погодилась і, взявши Вороб'янінова під руку (він видався їй дивовижно любим представником науки), попрямувала до виходу. Дарма що становище було дуже серйозне і наставав рішучий момент у розшуку скарбів, Бендер, ідучи позаду парочки, грайливо сміявся. Його звеселяв предводитель команчів у ролі кавалера.

Ліза дуже заважала концесіонерам. Тим часом як вони з першого погляду визначали, що в кімнаті потрібних меблів нема, і мимоволі їх тягло далі, Ліза надовго застрягала в кожному відділі. Вона перечитувала вголос усі друковані відгуки на меблі, пускала гострі дотепи на відвідувачів і довго простоювала біля кожного експоната. Мимоволі і цілком непомітно для себе вона пристосовувала бачені меблі до своєї кімнати й потреб. Готичне ліжко їй аж ніяк не сподобалось. Ліжко було занадто велике. Коли б навіть Колі пощастило чудом дістати кімнату на три квадратних сажні, то й тоді середньовічне ложе не вмістилося б у кімнаті. Однак Ліза довго ходила круг ліжка, обміряючи своїми невеличкими кроками справжню його площу. Лізі було дуже весело. Вона не помічала кислих фізіономій своїх супутників, лицарські характери яких не дозволяли їм стрімголов кинутися до кімнати майстра Гамбса.

— Потерпимо, — шепнув Остап, — меблі не втечуть; а ви, предводителю, не притискайтесь до дівчини. Я ревную.

Вороб'янінов самовдоволено всміхнувся.

Зали тяглися повільно. Їм не було кінця-краю. Меблі олександрівської епохи були показані численними комплектами. Порівняно невеликі їхні розміри захопили Лізу.

— Дивіться, дивіться! — довірливо кричала вона, хапаючи Вороб'янінова за рукав. — Бачите це бюро? Воно дуже пасувало б до нашої кімнати. Правда ж?

— Прекрасні меблі! — гнівно сказав Остап. — Занепадницькі тільки.

— А тут я уже була, — сказала Ліза, увійшовши до червоної вітальні. — Тут, я гадаю, зупинятися не варто.

На її превелике здивування байдужі до меблів супутники завмерли біля дверей, немов вартові.

— Чого ж ви стали? Ходімо. Я вже втомилась.

— Заждіть, — сказав Іполит Матвійович, звільняючись від її руки, — одну хвилиночку.

Велика кімната була перевантажена меблями. Гамбсівські стільці розмістились уздовж стіни і навколо столу. Канапу в кутку теж оточували стільці. Їх гнуті ніжки і зручні спинки були до болю знайомі Іполитові Матвійовичу. Остап допитливо глянув на нього. Іполит Матвійович почервонів.

— Ви втомились, панночко, — сказав він Лізі, — сядьте-но сюди і спочиньте, а ми з ним походимо трохи. Це, здається, цікавий зал.

Лізу всадовили.

Концесіонери одійшли до вікна.

— Вони? — запитав Остап.

— Начебто зони. Треба пильніше оглянути.

— Усі стільці тут?

— Зараз я перелічу. Заждіть, заждіть…

Вороб'янінов почав переводити очі з стільця на стілець.

— Дозвольте, — сказав він нарешті, — дванадцять стільців. Цього не може бути. Адже їх повинно бути тільки десять.

— А ви придивіться добре. Можливо, це не ті стільці.

Вони почали ходити поміж стільців.

— Ну? — квапив Остап.

— Спинка начеб не така, як у моїх.

— То це не ті?

— Не ті.

— Надаремне я з вами зв'язався, здається.

Іполит Матвійович був украй пригнічений.

— Гаразд, — сказав Остап, — засідання триває далі. Стілець — не голка. Найдеться. Дайте ордери сюди. Доведеться вступити в неприємний контакт з адміністрацією музею. Сідайте поруч дівчини й сидіть. Я зараз прийду.

— Чого ви такий сумний? — говорила Ліза. — Ви втомились?

Іполит Матвійович відбувся мовчанкою.

— Вам голова болить?

— Еге, трошечки. Клопоти всякі. Брак жіночої ласки дається взнаки на життєвій дорозі.

Ліза спочатку здивувалась, а потім, глянувши на свого бритоголового співрозмовника, і справді його пожаліла. Очі у Вороб'янінова були оповиті стражданням. Пенсне не ховало виразно окреслених мішечків. Швидкий перехід від спокійного життя діловода повітового загсу до незручного і клопітного побуту мисливця за діамантами й авантюрника не минув даремне. Іполит Матвійович страшно схуд, і вряди-годи йому боліла печінка. Під суворим наглядом Бендера Іполит Матвійович втрачав свою фізіономію і швидко розчинявся в могутньому інтелекті сина турецько-підданого. Тепер, коли він на хвилину лишився віч-на-віч з чарівною громадянкою Калачовою, йому захотілось розказати їй про всі болі і хвилювання, але він не посмів цього зробити.

— Так, — сказав він, ніжно дивлячись на співрозмовницю, — такі-то справи. Як же ви проживаєте, Єлизавето.

— Петрівна. А як вас звуть?

Обмінялись іменами й по батькові.

"Казка незабутнього кохання" — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у простеньке обличчя Лізи. Так пристрасно, так непереборно захотілося старому предводителеві жіночої ласки, брак якої важко дається взнаки на життєвій дорозі, що він негайно взяв Лізину лапку в свої морхлі руки і палко заговорив про Париж. Йому захотілось бути багатим, марнотратом і непереможним кавалером. Йому захотілось чарувати і під шум оркестрів пити редерери з красунею з дамського оркестру в окремому кабінеті. Про що було говорити з цим дівчам, яке, безперечно, нічого не знає ні про редерери, ні про дамські оркестри і яке з природи своєї навіть не може збагнути всієї чарівності цього жанру. А бути привабним так хотілося! І Іполит Матвійович спокушав Лізу оповіданнями про Париж.

— Ви науковий працівник? — запитала Ліза.

— Звичайно, до певної міри, — одказав Іполит Матвійович, відчуваючи, що з дня знайомства з Бендером до нього знову вернулося не властиве йому останніми роками нахабство.

— А скільки вам років, пробачте мою нескромність?

— До науки, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.

Ця швидка і дотепна відповідь одразу покорила Лізу.

— А все-таки? Тридцять? Сорок? П'ятдесят?

— Майже.