Дванадцять стільців - Ільф і Петров

Словесна баталія наростала. Компаньйони спустилися вниз, до Іванопуло.

Студента не було дома. Іполит Матвійович засвітив сірник. На дверях висіла записка: "Буду не раніш як о 9 г. Пантелій".

— Не біда, — сказав Остап, — я знаю, де ключ.

Він понишпорив під вогнетривкою касою, дістав ключ і відчинив двері.

Кімната студента Іванопуло була такого ж самісінького розміру, як і Коліна, але зате кутова. Одна стіна її була камінна, чим студент вельми пишався. Іполит Матвійович з сумом зауважив, що у студента не було навіть матраца.

— Прекрасно улаштуємось, — сказав Остап, — пристойна кубатура для Москви. Якщо ми ляжемо усі втрьох на підлозі, то навіть залишиться трохи місця. А Пантелій — сучий син! Куди він подів матрац, хотілося б мені знати?

Вікно виходило в провулок. Там ходив міліціонер. Навпроти, в будиночку, побудованому на манір готичної башти, містилося посольство крихітної держави. За залізними ґратами грали в теніс. Літав білий м'ячик. Лунали короткі вигуки.

— Аут, — сказав Остап, — клас гри невисокий. Однак давайте спочинемо.

Концесіонери розстелили на підлозі газети. Іполит Матвійович витяг подушку-думку, яку возив із собою.

Остап упав на телеграми й заснув. Іполит Матвійович спав уже давно.

Розділ XVII

Шануйте матраци, громадяни!

— Лізо, ходім обідати!

— Мені не хочеться. Я вчора вже обідала.

— Я тебе не розумію.

— Не піду я їсти фальшивого зайця.

— Ну, і безглуздо!

— Я не можу харчуватися вегетаріанськими сосисками.

— Сьогодні їстимеш шарлотку.

— Мені чомусь не хочеться.

— Говори тихіше. Все чути.

І молоде подружжя перейшло на драматичний шепіт.

Через дві хвилини Коля зрозумів уперше за три місяці подружнього життя, що кохана жінка любить морквяні, картопляні й горохові сосиски далеко менше, ніж він.

— То ти волієш собачину, ніж дієтичне харчування? — закричав Коля, в запалі не взявши до уваги підслуховуючих сусідів.

— Та говори тихіше! — голосно закричала Ліза. — І крім того, ти до мене погано ставишся. Так! Я люблю м'ясо! Інколи. Що ж тут поганого?

Коля здивовано замовк. Цей поворот був для нього несподіваним. М'ясо завдало б Колиному бюджетові великої, непоправної шкоди. Прогулюючись уздовж матраца, на якому, згорнувшись клубочком, сиділа розчервоніла Ліза, молодий чоловік робив відчайдушні обрахунки.

Копіювання на кальку в креслярському бюро "Техносила" давало Колі Калачову навіть у найщасливіші місяці максимум сорок карбованців. За квартиру Коля не платив. У дикому селищі не було кербуда, і квартирна плата була там поняттям абстрактним. Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох (одне перше — борщ монастирський і одне друге — фальшивий заєць або справжні локшини), що його вони їли чесно навпіл у вегетаріанській їдальні "Не украдь", виривав з бюджету подружжя тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей, розпливалась невідь-куди. Це найдужче бентежило Колю. "Куди ідуть гроші?" — задумувався він, проводячи рейсфедером на небесного кольору кальці довгу і тонку лінію. За таких умов перейти на м'ясоспоживання означало загибель. Тому-то Коля палко заговорив:

— Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо.

— Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна.

— Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції.

— Як це нерозумно!

— Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів.

Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет.

— Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя.

— Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити.

— Чому ж ти не хотіла говорити?

— Мені забракло сили. Я боялась заплакати.

— А тепер ти не боїшся?

— Тепер мені байдуже.

Ліза схлипнула.

— Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса.

— Та-ак, — відповіла Ліза, гикаючи од сліз, — граф їв спаржу.

— Спаржа не м'ясо!

— А коли він писав "Війну і мир", він їв м'ясо! Їв, Їв, Їв! І коли "Анну Кареніну" писав, — їв, їв, їв!

— Та замовчи!

— Їв! Їв! Їв!

— А коли "Крейцерову сонату" писав, тоді теж лопав? — ущипливо запитав Коля,

— "Крейцерова соната" маленька. Хай би він написав "Війну і мир", сидячи на вегетаріанських сосисках!

— Чого ти нарешті присікалась до мене зі своїм Толстим?

— Я до тебе присікалася з Толстим? Я? Я до вас присікалася з Толстим?

Коля й собі перейшов на "ви". У пеналах гучно раділи. Ліза поквапно з потилиці на лоб натягала голубу плетену шапочку.

— Куди ти йдеш?

— Дай мені спокій. Їду в справі. І Ліза втекла.

"Куди вона могла піти?" — подумав Коля. Він прислухався.

— Багато волі дано вашій сестрі за Радянської влади, — сказали в крайньому пеналі ліворуч.

— Утопиться! — вирішили в третім пеналі.

П'ятий пенал розпалив примус і почав свої повсякденні поцілунки.

Ліза схвильовано бігла вулицями.

Була та година недільного дня, коли щасливці везуть по Арбату з ринку матраци.

Молодожони і радянські середняки — головні покупці пружинних матраців. Вони везуть їх ставма і обнімають обома руками. Та як їм не обіймати голубу, в лискучих квіточках, основу свого щастя!.

Громадяни! Шануйте пружинний матрац у голубих квіточках! Це — родинне вогнище, альфа і омега меблювання, загальне і ціле хатнього затишку, любовна база, батько примуса! Як солодко спати під демократичний дзвін його пружин! Які чудові сни бачить людина, засинаючи на його голубій ряднині! Якою пошаною користується кожний матрацоволодар!

Людина, що не має матраца, жалюгідна. Вона не існує. Вона не платить податків, не має дружини, знайомі не дають їй в борг грошей "до середи", шофери таксі посилають їй навздогін образливі слова, дівчата сміються з неї: вони не люблять ідеалістів.

Людина, що не має матраца, здебільшого пише вірші:

Під чистий дзвін годинника Буре хто подрімати заборонить?

Мете сніжок. Як мрії, на подвір'ї маячать ворони.

Творить вона за високою конторкою телеграфа, затримуючи ділових матрацоволодарів, що прийшли подати телеграми.

Матрац ламає людське життя. У його оббивці й пружинах захована незнана сила, приваблива і до цього часу не досліджена. На кличний дзвін його пружин сходяться люди і речі. Приходять фінагенти і дівчата. Вони хочуть дружити з матрацоволодарями. Фінагент робить це з метою фіскальною, що має на оці державну користь, а дівчата — цілком безкорисно, підлягаючи законам природи.

Починається цвітіння молодості. Фінагент, зібравши податок, як бджола збирає весняний узяток, з радісним дзумом летить у свій дільничний вулик. А зниклих дівчат заміняє дружина і примус "Ювель № 1".

Матрац ненажерний. Він вимагає жертв. Ночами злітає а нього дзвін упалого м'яча. Йому потрібна етажерка. Йому потрібен стіл на тумбах. Брязкаючи пружинами, він вимагає штор, портьєр і кухонного посуду. Він штовхає людину і каже їй:

— Піди! Купи рубель і качалку!

— Мені соромно за тебе, чоловіче, у тебе досі немає килима!

— Працюй, я скоро принесу тобі дітей! Тобі потрібні гроші на пелюшки і дитячий візочок!

Матрац усе пам'ятає і все робить по-своєму.

Навіть поет не може уникнути загальної долі. От він везе з ринку матрац, із жахом притискаючись до його м'якого черева.

— Я зламаю твою впертість, поете! — каже матрац. — Тобі вже не треба буде бігати на телеграф писати вірші. Та й загалом чи варто їх писати? Служи! І сальдо буде завжди тобі на користь. Подумай про дружину і дітей.

— У мене немає жінки! — кричить поет, одсахнувшись од пружинного вчителя.

— Вона буде. І я не ручуся, що це буде найкраща дівчина в світі. Я не знаю навіть, чи буде вона добра. Приготуйся до всього. У тебе родяться діти.

— Я не люблю дітей!

— Ти полюбиш їх!

— Ви лякаєте мене, громадянине матрац!

— Мовчи, дурню! Ти не знаєш всього! Ти ще візьмеш у Мосдереві кредит на меблі.

— Я уб'ю тебе, матраце!

— Щеня! Коли ти насмілишся таке вчинити, сусіди донесуть на тебе в домоуправління.

Так щонеділі, під радісний дзвін матраців, циркулюють по Москві щасливці.

Але не тільки цим, певна річ, знаменна московська неділя. Неділя — музейний день.

Є в Москві особлива категорія людей. Вона не розуміється зовсім на живописі, не цікавиться архітектурою і не любить пам'яток старовини. Ця категорія одвідує музеї тільки тому, що вони містяться в прекрасних будинках. Ці люди вештаються по світлосяйних залах, заздро розглядають розмальовані стелі, мацають руками те, що мацати заборонено, і безупинно бурмочуть:

— Ех! Люди жили!

Їм байдуже, що стіни розмальовані французом Пюві де Шаванном. Їм цікаво дізнатися, скільки це обійшлося колишньому власникові особняка. Вони піднімаються сходами з мармуровими статуями на площадках і уявляють собі, скільки лакеїв стояло тут, скільки платні та чайових одержував кожен лакей. На каміні стоїть порцеляна, але вони не звертають на неї уваги, доходять висновку, що камін — штука невигідна: надто багато пожирає дров. У їдальні, обшитій дубовою панеллю, вони не дивляться на чудову різьбу. Їх мучить одна думка: що їв тут колишній власник-купець і скільки б це коштувало за теперішньої дорожнечі?

У першому-ліпшому музеї можна знайти таких людей. Тим часом як екскурсії бадьоро марширують од шедевра до шедевра, такий чоловік стоїть посеред зали і, не дивлячись ні на що, мимрить тужно:

— Ех! Люди жили!

Ліза бігла по вулиці, ковтаючи сльози. Думки підганяли її. Вона думала про своє щасливе і бідне життя:

"От, якби був іще стіл та два стільці, було б зовсім добре. І примус врешті-решт треба завести. Треба якось влаштуватись".

Вона пішла повільніше, бо раптом згадала про сварку з Колею. Крім того, їй дуже хотілося їсти. Ненависть до чоловіка спалахнула в ній несподівано.

— Це просто чортзна-що! — сказала вона вголос, їсти захотілося ще дужче.

— Добре ж, добре.