Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Візьми хоча б Тюльпана, він ще людиною не скоро бтане.

— Чому ж так? — здивувався Гладишев.

— Лінивий тому що, все робить з-під палиці. Доки його не вдариш, з місця не зрушить. А щоб людиною стати, треба ганяти, знаєш як? Ого-го-го! — він раптом заіржав, але враз і спохопився.— Вибач, Кузьмо Матвійовичу, даються ще взнаки кінські пережитки.

— Нічого, буває,— вибачив Кузьма Матвійович.— Ну, а цікаво мені знати, що ти тепер думаєш робити? В колгоспі зостанешся, чи як?

— Навряд,— зітхнув Осоавіахім.— Мені тепер тут з моїм талантом робити нічого. Подамся, певно, в Москву, професорам покажуся. Може, з лекціями виступатиму. Ех, Кузьмо Матвійовичу, життя для мене тепер допіру лише розпочинається, одружився б, дітей понароджував для дальшого прогресу науки, а от не можу.

— Чому ж?

— Ще й запитуєш,— гірко всміхнувся Осоавіахім.— Ти ж сам вісім років тому що мені вчинив? Позбавив необхідних для продовження роду частин організму.

Незручно стало Гладишеву.

Він знітився і начебто аж почервонів, добре, що темно й не видно.

— Вибач, друже Осю,— сказав він щиро.— Якби ж то я знав, що ти людиною станеш, та хіба ж я дозволив би собі. Я ж то гадав, кінь, він і є кінь. Якби ж то я знав...

— Якби ж то,— передражнив його Осоавіахім.— А кінь то що? Хіба ж він не жива істота? Хіба ж од нього можна відбирати останню радість? Ми ж у кіно не ходимо, книжок не читаємо, одне тільки й лишається, а ти ножем...

Насторожився Гладишев. Щось не те плете Осоавіахім. Ще не встиг людиною стати, а вже критикує. Досягнення, звичайно, значне з біологічної точки зору, а коли надати цій справі ще й політичного забарвлення, то перетворитися коневі на людину ще півділа. Головне, на яку людину — нашу чи не нашу? І, виявивши належну пильність, поставив Гладишев коню запитання, так би мовити, "руба":

— А от ти мені скажи, Осю, коли тебе, приміром, на фронт візьмуть, ти за кого воювати станеш — за наших чи за німців?

Глипнув на нього кінь співчутливо, помотав головою, дурний, мовляв, чоловік.

— Мені, Кузьмо Матвійовичу, на фронт іти нема ніякої можливості.

— Як це нема можливості? — скрадливо поспитав Гладишев.

— А так,— розсердився кінь,— мені на спусковий гачок натискувати нічим. У мене пальців нема.

— Он воно що,— ляснув себе по лобі Гладишев і прокинувся.

Розплющив очі, ніяк не може второпати, куди ж подівся кінь. Обстановка в кімнаті колишня, і він, Гладишев, лежить у своєму ліжку на пуховій перині, притиснутий Афро-дітою до самісінької стінки. Навалилася вона на нього всією своєю вагою, прицмокує, посвистує уві сні, та з таким апетитом, що аж гидко. Спечно, млосно. Гладишев стусонув дружину плечем — не зрушив. Стусонув удруге — наслідки ті самі. Розсердився, вперся в стіну руками й ногами і так штовхнув Афродіту задом, що вона ледь з ліжка не гепнулася і підскочила.

— Га? Що? — нічого допетрати не може.

— Чуєш, Афродіто? — пошепки поспитав Гладишев.— А куди це кінь дівся?

— Який — кінь? — Афродіта трусила головою, намагаючись щось збагнути.

— Та кінь же, Осоавіахім,— сердився Гладишев на нетямущість дружини.

— О, Господи! — пробурмотіла Афродіта.— Патяка бозна-що. Коня якогось вигадав. Спи собі.

Вона беркицьнулась на живіт, уткнулася в подушку і одразу ж заснула знову.

Гладишев лежав, утупившись у стелю. Свідомість неквапом поверталася до нього, і нарешті він зрозумів, що кінь приходив до нього уві сні. Гладишев був освіченою людиною. Він читав книгу "Сон і сновидіння", яка допомогла йому дати сьогоднішньому сну вірну оцінку. "Вчора наслухався од Чонкіна дурниць, от і наснилося",— міркував він подумки. Але якась дивна думка, котру він не міг висловити, гризла й мучила його, і Гладишев ніяк не міг збагнути, що це означає. Заснути більше не міг. Лежав, крутився, а лишень за вікном засіріло, переліз через Афродіту і став натягати на себе кавалерійське галіфе.

Цього ранку Нюра прокинулася раніше за Івана, ще поночі. Покрутилася, покрутилася, нічого не вдієш, треба вставати. Корову доїти було зарано, задумала сходити до річки по воду. Взяла в сінях відра й коромисло, відчинила двері і заціпеніла — на ґанку хтось сидить.

— Хто це? — запитала вона злякано і двері про всяк випадок потягла на себе.

— Не лякайся, Ганно, це я, Гладишев. Нюра здивувалася, прочинила двері знову.

— Чого ж це ти тут умостився?

— Та так,— непевно відповів Гладишев.— Твій ще не прокинувся?

— Де там,— засміялася Нюра,— спить, як байбак. А що?

— Діло є,— Гладишев уник прямої відповіді.

— Може, розбудити? — Нюра поважала сусіда як вчену людину і гадала, що він з дріб'язкової причини турбувати не стане.

. — Та ні, не варто.

— А чого ж не варто? Я розбуджу. Нехай встає. А то як ніч, так на війну рветься, а як ранок, так не добудишся.

Гладишев дуже не заперечував, бо міркування, яке він хотів повідомити своєму другові, хоча й не мало важливого значення, проте було таким, яке важко втримати при собі.

За хвилину на ґанок вийшов Чонкін у кальсонах.

— Кликав, чи що? — запитав він, чухаючись і позіхаючи. Гладишев не квапився. Він зачекав, доки Нюра візьме

відра і одійде на певну відстань, а вже після того, ніяковіючи, що збудив людину через таку дрібницю, невпевнено мовив:

— Ось ти вчора щодо коня питав.

— Якого — коня? — не зрозумів Іван.

— Ну взагалі, чому, мовляв, він людиною не стає.

— А-а,— Іван згадав, що справді вчора була якась така розмова.

— Так от,— з гордістю повідомив Гладишев,— я зрозумів, чому кінь не стає людиною. Він не стає людиною тому, що в нього пальців немає.

— Ото здивував,— сказав Чонкін.— Це я змалку знаю, що в коня немає пальців.

— Та я тобі не про те. Я кажу не те, що в нього немає пальців, а те, що він не стає людиною, бо в нього немає пальців.

— А я тобі кажу — це всім відомо, що в коня немає пальців.

Тут вони засперечалися, як часто люди сперечаються між собою, доводячи один одне, а другий інше, не намагаючись зрозуміти співбесідника, і мало не полаялися, але на ґанок своєї хати вийшла в білизні Афродіта й покликала чоловіка снідати. Не заперечуючи, Кузьма Матвійович попрямував додому. На столі шкварчала щойно з вогню яєчня з салом. Гладишев присунув до себе сковорідку, сів на лавку і враз відчув сідницями щось не те щоб гостре, проте тверде й нерівне. Він підскочив і озирнувся. На лавці лежала кінська підкова.

— Що це? — строго запитав він, показуючи підкову дружині.

— А звідкіля мені знати? — стенула та плечима.— Он біля порога валялася. Я спершу хотіла викинути, а потім подумала, може, потрібна...

Договорити їй не вдалося. Гладишев схопив підкову, вискочив з-за столу і, як був у розхристаній сорочці, кинувся геть із дому.

Ще віддалік угледів він біля стайні гурт людей, серед яких були голова Голубєв, парторг Килін, обидва бригадири та конюх Єгор Мякишев.

— Що тут скоїлося? — поцікавився Гладишев.

— Кінь утік,— пояснив Мякишев.

— Який — кінь? — похолов від здогадки Гладишев.

— Осоавіахім,— конюх спересердя сплюнув.— Ми тут намітили, яких коней в армію здавати і його також, а він вночі зламав загорожу і щез. А може, цигани вкрали.

— Може бути,— поквапився погодитись Гладишев.

Підполковник Опаликов стояв, розвівши врізнобіч руки й ноги, чекаючи, доки інженер полку Кудлай і два старших техніки надінуть на нього парашут. Опаликов супився. Через кілька хвилин йому належить підняти полк у повітря і спрямувати в район Тирасполя згідно з наказом. Маршрут вивірено, викреслено, інструктаж з льотним складом проведено. Командири ескадрилей доповіли про готовність до зльоту. "Тирасполь так Тирасполь,— міркував Опаликов.— Яка різниця, де тебе зіб'ють? А зіб'ють, нікуди не дінешся. Не нашим "ішакам" з "месерами" битися. Гаразд, казав він сам собі, річ не в цьому. Тридцять чотири роки прожив, і годі. Декому й стільки не вдається. Дещо бачив. Але ж Надька, Надька..." Згадка про дружину ще більше зіпсувала настрій. "Я тебе чекатиму",— сказала вона. Ще б пак. Ждатиме в чужому ліжку. Сучка! Інші жінки, коли почули про війну, ридали. А вона хоча б сльозинку із себе видушила. Хоч би задля годиться. Ялівка. Певно, навіть рада. Чоловік на фронт, їй — повна воля. Та їй і раніше цієї волі не бракувало. Перетягала на собі всіх, кого тільки могла. Часом ідеш містечком і соромно. Здається, всі на тебе пальцем показують. Он він йде. Командир полку. Взявся полком командувати, а зі своєю власною дружиною впоратися не може. В армії все на виду. Гірше, ніж у селі. Всі про все знають. І про той випадок, коли вона з інтендантом на складі речового постачання, на старих шинелях... До чого опуститися! Адже хотів тоді її застрелити, пістолета з кобури добув... Рука не послухалася. Хоча, звичайно, сам у всьому винен. Як каже Кудлай, бачили очі, що купували... Видно, така вже в неї натура. Ненаситна тварюка. Ну й хай іде вона під три чорти, думав підполковник Опаликов, коли в мотоциклетній колясці під'їхав Пахомов.

— Товаришу підполковник,— Пахомов, вистрибнувши з коляски, рвучко підніс руку до скроні.

— Ну, що в тебе? — перебив його Опаликов, піднімаючи ногу, щоб Кудлаю було зручніше протягти й обгорнути лямку парашута.

— Вантаження аеродромного обладнання в ешелон закінчено,— доповів Пахомов.— Днів через чотири, гадаю, і ми до Тирасполь доберемося.

— Ну-ну,— сказав Опаликов, якого інженер підсаджував на крило.— Так ми тебе там і чекатимемо в Тирасполі.

Він сів у кабіну, посовався, вмощуючись зручніше. Поклав планшет на коліна, ще раз подумки пройшов першу частину маршруту. Зліт. Збір у зоні очікування. Потім курс 257 і 4 градуси поправки на вітер. Після проходження контрольного пункту на 12 градусів поворот ліворуч. Все нормально, все правильно, тільки от Надька... Опаликов підвів голову.

Пахомов усе ще стояв біля літака, переступав з ноги на ногу.

— Ну, що іще, Пахомов? — звернув на нього увагу командир полку.

— Та ось не знаю, як з Чонкіним бути,— невпевнено сказав комбат.

— З яким ще Чонкіним? — здивовано звів брови Опаликов.

— З червоноармійцем, котрий біля аварійної машини.

— А-а,— Опаликов поставив ноги на педалі, перевірив легкість ходу керма та елеронів, увімкнув тумблер запалення.— Його хіба досі не змінили?

— Та ні ж,— сказав Пахомов.— І машина там.

— Це не машина,— махнув рукою Опаликов,— це домовина.