Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир
В колгосп Люшка записалася однією з перших. Потім дали їй колишніх куркульських корів. Щоправда, тих надоїв, які були раніше, корови вже не давали, але за інерцією продовжували доїтися щедро. Поступово Люшка ставала на ноги. Взулася, одяглася, вийшла заміж за Єгора, вступила в партію. Небавом повсюди стали висувати передовиків і ударників, і Люшка з усіх показників цілком підійшла під цю категорію. В місцевій і центральній пресі з'явилися перші замітки про Люшчині досягнення. Але справжній злет її розпочався, коли якийсь кореспондент з її слів (а може, й сам вигадав) обнародував у газеті сенсаційне повідомлення, що Люшка пориває з дідівським методом доїння корів і віднині береться смикати корову за чотири дійки одночасно — по дві в кожній руці. Тут все й почалося. Виступаючи в Кремлі на з'їзді колгоспників, Л юшка запевнила присутніх і особисто товариша Сталіна, що з відсталою колишньою технологією покінчено раз і назавжди. А на репліку товариша Сталіна "Кадри! Кадри!" зобов'язалася навчити своєму методу всіх доярок свого колгоспу. "А чи ж вийде в усіх?" — лукаво запитав товариш Сталін. "Таж у кожної доярки, товаришу Сталін, по дві руки",— хвацько сказала Л юшка і виставила наперед власні долоні. "Правильно!" — посміхнувся Сталін і кивнув головою. Відтоді вже й зовсім не бачили Л юшку в рідному колгоспі. То вона засідає у Верховній Раді, то присутня на нараді, то приймає англійських докерів, то бесідує з письменником Ліоном Фейхтвангером, то отримує орден у Кремлі. Прийшла до Люшки велика слава. Газети пишуть про Люш-ку. Радіо говорить про Л юшку. Кінохронікери знімають фільми про Люшку. Журнал "Огонёк" на обкладинці друкує Люшчин портрет. Червоноармійці пишуть, хочуть одружитися.
Зовсім замоталася Люшка. Прискочить на день-другий в рідне село, посмикає корову за дійки перед фотоапаратом і далі. Сесія в сільгоспакадемії, зустріч з письменниками, виступ перед ветеранами революції... І від журналістів ніякого спасу. Куди Люшка, туди й вони. Для них сама Люшка стала вже не гірше дійної корови. Строчать про неї статті, нариси, пісні складають. Та й сама вона, геть знавіснівши, повірила вже, що всі ці журналісти тільки для того й створені, аби готувати їй статті, доповіді, описувати її життя і фотографувати.
Виник і поширювався так званий мякишевський рух. Мя-кишівці (з'явилася така назва) брали зобов'язання, заполонили верховні органи, ділилися досвідом через газети і красувалися на кіноекранах. Корів доїти зовсім стало нікому.
14
— Ну що з вами робити? — з досадою звернувся до народу парторг.— Ось ви зібралися і стоїте. І думаєте, що організовано стоїте. А я звідсіля, згори, щось ніякої організованості не помічаю. Я помічаю тільки, що кожен намагається стати позаду, аби потім першим бігти до магазину. І вам нікому не соромно. Хоч би землячки своєї посоромилися. Адже вона в нас легендарна. Особисто з товаришем Сталіним неодноразово зустрічалася. А з нею кореспонденти. Вони ж можуть про все написати. Я вас, товаришу кореспондент,— звернувся він до одного з прибулих,— особисто прошу, напишіть і надрукуйте на весь Радянський Союз. Напишіть, що в нашому колгоспі народ несвідомий. Повсюди свідомий, а тут— ні. Нехай стане їм соромно. Розбрелися, розтяглися, як стадо, слово честі. Ану ж бо, давайте всі до гурту, та щільніше. І коли ви не вмієте стояти як належить, то я вам скажу так: чоловіки всі візьмуться за руки, а жінки посередниці. Ото й стійте. Хоча так теж кепсько. А плескати хто буде? Попідручки беріться. Тепер інща річ.
Навівши таким чином лад, Килін надав слово Люшці. Л юшка виступила наперед, помовчала трохи і розпочала тихо, по-домашньому.
— Жінки й чоловіки! — сказала вона.— Важке горе звалилося на нас із вами. Підступний ворог напав на нашу країну без оголошення війни. А ще ж недавно прикидалися друзями. Бувши в Москві два роки тому, мені довелося бачити їхнього Ріббентропа. Правду скажу, не справив він на мене враження. Чоловічина нестатурний, на кшталт нашого, припустимо...— вона пошукала очима, з ким би порівняти, хоча порівняння приготувала заздалегідь,— та скидається на Степана Фролова, ну, звісно, тямковитіший. Усміхається, все по-своєму шпрехен зі дойч тости проголошує, однак і тоді ще мені Климент Єфремович Ворошилов сказав на вухо: "Ти, Люшо, не дивись, що він такий привітний, насправді ж камінь за пазухою, ох, який тримає". І тепер часто я згадую слова Климента Єфремовича і думаю, так, справді, камінь тримали ці пани за пазухою. Жінки й чоловіки! Тепер, коли сталося таке нещастя, нам більше й робити нічого не зостається, як згуртуватися довкола своєї рідної партії, довкола особисто товариша Сталіна. Ось буду в Москві, побачу його, рідного, дозвольте сказати від вашого імені, що всі трудівники нашого господарства всі свої сили оддадуть... та не лізь ти в очі зі своїм фотоапаратом,— несподівано, на загальне задоволення, повернулася вона до кореспондента, який знімав її, повиснувши на поруччях.— Збоку знімай! Всі сили віддадуть для підвищення врожайності. Все для фронту, все для перемоги! — Вона помовчала, зат-нулася, збираючи думки. І тихо вела далі: — До вас, жінки, звернення особливе. Не сьогодні-завтра мужики наші, наші чоловіки, наші брати підуть захищати свободу. Війна є війна, може, й не кожному вдасться повернутись. Але доки вони будуть там, ми тут самі залишимося. Важко доведеться. І дітлахи малі, і в хаті треба прибрати, і зготувати, і випрати, і за своїм городом доглянути, і про колгоспну справу не забувати. Хочемо ми того чи ні, а тепер кожній за двох, за трьох доведеться працювати. І за себе, і за чоловіків. І ми це повинні витримати і витримаємо. Чоловіки! Йдіть на фронт, виконуйте свій чоловічий обов'язок, захищайте нашу Батьківщину від супостатів до останку. А щодо нас не турбуйтеся. Ми вас замінимо...
Люшка говорила просто, дохідливо, і ті, які стояли внизу, то плакали, то всміхалися крізь сльози. Та й сама Люшка декілька разів приклала хустинку до очей. А далі з усіма своїми кореспондентами сіла в "емку" і, піднявши куряву стовпом, покотила в свої високі сфери.
Після мітингу, як було обіцяно, поділили сіль, сірники й мило. Своя частка дісталася й Нюрі: півшматка мила, кульок солі та сірників дві коробки. Додому вона повернулася — вже вечоріло. Чонкін сидів при вікні і з допомогою шила та сурової нитки (дратви не було) намагався полагодити черевик".
— Ось,— Нюра виклала на стіл свою здобич.— Дали. Чонкін позирнув без інтересу.
— Може, завтра все ж приїдуть,— сказав він із зітханням.
— Хто? — запитала Нюра.
— Хто, хто,— розсердився Чонкін.— Війна йде, а я тут... Нюра нічого не відповіла. Дістала з печі гороховий суп,
донесла до столу і розплакалася.
— Ти що це? — здивувався Чонкін.г
— Чого ж це ти так на війну рвешся? — крізь сльози сказала Нюра.— Та невЯсе ж тобі там буде краще, ніж у мене?
15
Гладишеву не спалося. Він витріщався в пітьму, зітхав, охкав і ловив на собі блощиць. Та не блощиці йому спати не давали, а думки. Вони крутилися довкола одного. Своїм дурнуватим запитанням на мітингу Чонкін збурив йому душу, похитнув його, здавалося б, непорушну віру в науку й наукові авторитети. "Чому кінь не стає людиною?" А й справді, чому?
Притиснутий Афродітою до стіни, він лежав, розмірковував. Дійсно, кожен кінь працює багато, більше від будь-якої мавпи. На ньому їздять верхи, возять найрізноманітніші вантажі. Кінь працює влітку і взимку по багато годин, не знаючи ні вихідних, ні відпусток. Тварина, звичайно, не найдурніша, але все ж жоден з усіх коней, що їх знав Гладишев, не став ще людиною. Не знаходячи хоч якогось прийнятного пояснення такій загадці природи, Гладишев шумно зітхнув.
— Ти не спиш? — голосним шепотом запитала Афродіта.
— Сплю,— сердито відповів Гладишев і одвернувся до стіни.
Щойно став долати його сон, як. прокинувся й заплакав Геракл.
— Ш-ш-ш-шшш-шш,— зашикала до нього Афродіта і, не встаючи, стала гойдати з гуркотом колиску. Геракл не вгавав. Афродіта спустила ноги з ліжка, вийняла Геракла з колиски і дала йому цицьки. Дитина заспокоїлася і зацмокала губами. Годуючи її, Афродіта однією рукою нишпорила в колисці, мабуть, міняла пелюшки. Але коли вона поклала сина на місце, той знову заплакав. Афродіта гойдала колиску й наспівувала:
Баю-баюшки-баю, Спи, Герушо, на краю...
Далі слів вона не знала і нескінченно повторювала одне й те саме:
Баю-баюшки-баю, Спи, Герушо, на краю...
Нарешті дитина заснула. Притихла Афродіта, став засинати й господар дому. Але щойно він заплющив очі, як цілком виразно почув, що прочинилися двері. Гладишев здивувався. Невже він, лягаючи спати, не замкнув їх? А коли навіть і так, то хто б це міг у такий пізній час, бачачи, що у вікнах немає світла, турбувати людей?
Гладишев насторожився. Може, примарилося? Ні. Хтось пройшов через сіни, тепер навпомацки лапав у коридорі. Кроки наближалися, і ось уже з рипінням прочинилися двері до кімнати. Гладишев звівся на лікті, напружено вдивляючись у темряву, і, на свій великий подив, упізнав у тому, хто ввійшов, коня Осоавіахіма. Гладишев струсонув головою, аби отямитися і переконатися, що все це йому не привиджується, але все було насправді так, і Осоавіахім, якого добре знав Гладишев, бо саме на ньому Кузьма Матвійович звичайно возив на склад продукти, власною персоною стояв посеред кімнати і шумно дихав.
— Здрастуй, Кузьмо Матвійовичу,— несподівано сказав він людським голосом.
— Здрастуй, здрастуй,— усвідомлюючи дивовижність того, що відбувалося, стримано відповів Гладишев.
— Ось я прийшов до тебе, Кузьмо Матвійовичу, повідомити, що я тепер став людиною і продуктів більше не возитиму.
Кінь чомусь зітхнув і, переступаючи з ноги на ногу, стукнув копитом об підлогу.
— Тихіше, тихіше,— зашикав Гладишев.— Дитя розбудиш,— відсунувши злегка Афродіту, він сів на ліжку і, відчуваючи незвичайну радість від того, що йому, можливо, першому з людей довелося стати свідком такого чудового феномена, нетерпляче запитав:
— Як же тобі вдалося стати людиною, Осю?
— Та воно, бач, як вийшло,— задумливо сказав Осоаві-ахім,— я останнім часом багато працював. Сам знаєш, і продукти возив зі складу, і гною не цурався, і орати доводилося — ні від чого не відмовлявся, і от у результаті копіткої праці перетворився я нарешті на людину.
— Цікаво,— сказав Гладишев,— це дуже цікаво, тільки на кому я тепер продукти возитиму?
— Ну, це вже твій клопіт, Кузьмо Матвійовичу, — похитав головою кінь.— Доведеться підшукати заміну.
