Українська література » Зарубіжна література » Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Читаємо онлайн Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Скільки там є, половину тобі, половину мені. А ні — все одберу.

— Нінко, ти що? — всерйоз захвилювалася баба.— Ображаєш стару. Я ж тебе ще маленькою в люльці гойдала. Ти вже краще пусти, бо закричу.

— Кричи, кричи! — сказала Нінка і штовхнула стару в груди.

— Батечку! — схлипнула баба Дуня, падаючи на спину.

Не звертаючи на неї ніякої уваги, Нінка схопила мішок і кинулася геть. Пробігши декілька кроків, зупинилася, повернулася, підхопила з землі той шматок мила, який викладала баба Дуня, і побігла назад. Але тут хтось вхопив мішок ззаду.

— Ох ти, вражина! — замахнулася Нінка, думаючи, що то баба Дуня. Але, озирнувшись, побачила перед собою Мишка Горшкова, за яким стояла Тайка.

— Не квапся,— посміхнувся Мишко.— Давай порівну.

— Зараз порівняю,— сказала Нінка, смикаючи мішок до себе.— Спішу аж перекидаюсь.

— І-і-і! — заверещала Тайка і вчепилася в Нінчині коси.

— Грабують! — заволала Нінка і двигонула Тайку ногою в живіт. А з-за городу Степана Фролова вже насувався велетенський натовп, на чолі його мчав Плечовий і вимахував над головою кілком, висмикнутим з чийогось тину.

9

Коли голова Голубев, парторг Килін, а за ними й Чонкін прибули до місця події, очам їхнім відкрилося неповторне видовище. Учасники мітингу, збившись в одну купу, являли собою багатоголову, багаторуку і багатоногу гідру, яка гула, дихала і ворушила всіма своїми головами й кінцівками, наче намагаючись видрати щось із власних нутрощів. Окремі люди були помітними частково і лише в переплутаному вигляді. В голови ворухнулося на тім'ї поріділе волосся, коли він побачив у Степана Фролова, що вилазив з купи, жіночі груди, котрі, коли придивитися, виявилися грудьми Тайки Горшкової. Дві розведені в боки ноги в брезентових чоботях силкувалися втягнутися назад, а третя, з задертою штаниною, боса, стирчала вертикально у вигляді антени, і на ній від кісточки до коліна синіло розмите часом татуювання: "права нога".

Сумна ця картина доповнювалася собаками, які, збігшись з усього села, гасали довкола загального сум'яття і відчайдушно гавкали. Серед них Чонкін на свій подив помітив і кабана Борка, який бігав, рохкав і вищав більше за всіх, наче намагаючись показати себе найголовнішою собакою.

Друга свого і сусіда Гладишева Чонкін знайшов неподалік, він височів над битвою. Заклавши руки за спину, з болем за своїх односельців спостерігав Кузьма Матвійович кипіння пристрастей.

— Ось, Ваню, тобі наочний доказ, від кого походить ця тварина, яка гордовито називає себе людиною.

Гладишев поглянув на Чонкіна і сумно похитав головою. Раптом гідра виплюнула до ніг селекціонера напіврозчав-лений шматок мила.

— Ось через що люди втрачають свою подобу,— вказав Гладишев на предмет усіх нещасть і гидливо відкинув його носком чобота. І пішов геть, підштовхуючи об'єкт своєї зневаги ногами, наче через наукову неуважливість. Але не пройшов він і п'яти кроків, як збоку підлетів якийсь хлопчик, підхопив на льоту цей жалюгідний шматок і, ухилившись від жорстокої руки селекціонера, кинувся навтіки.

— Ось вона, наша молодь,— повідомив Гладишев, повернувшись до Чонкіна,— наша зміна і наша надія. За що боролися, на те й напоролися. На країну нападає підступний ворог, люди гинуть за Батьківщину, а цей шкет останній шматок мила рве в старої людини.

Гладишев важко зітхнув і насунув капелюха на лоб, марно чекаючи від долі чергового подарунка.

10

Після хвилинної розгубленості Килін з Голубєвим вступили в нерівний бій з несвідомим натовпом. Порадивши парторгу зайти з протилежного боку, голова стрімголов ринувся в бійку і через деякий час витягнув звідтіля Миколу Курзова в подертій сорочці з прилиплим до плеча кавалком мила і головою, вкритою зубним порошком.

— Стій тут! — наказав йому Іван Тимофійович і пірнув знову в купу, але діставшись аж до її дна, знайшов там того Самого Курзова вже не тільки в розідраній сорочці, але й з роз'юшеним носом і чітким відбитком чийогось чобота на правій щоці.

Незважаючи на свою м'яку вдачу, Голубев розлютився. Випірнувши з Курзовим на поверхню, він підвів його до Чонкіна і попрохав:

— Ваню, будь другом, постережи. Коли що, одразу стріляй, я відповідаю.

Голова втретє кинувся до гідри, і вона його проковтнула.

Курзов, поставлений під охорону, одразу заспокоївся, нікуди більше не рвався, стояв, важко дихаючи і торкаючи пальцем розпухлого носа.

А Чонкін шукав очима Нюру, яка була десь там, у цій бійці, і нервував, боячись, що її задушать. І коли перед ним майнуло знайоме плаття, Чонкін не витримав.

— На, потримай,— він тицьнув гвинтівку Курзову і підбіг до бійки, сподіваючись, що йому вдасться схопити і витягти Нюру. Тут хтось сильно штовхнув його в бік. Чонкін похитнувся і відірвав од землі одну ногу, намагаючись відновити рівновагу, але його смикнули за іншу ногу, і він звалився в загальну купу. Його закрутило, мов тріску у вирі. То він опинявся на самому низу, то виринав нагору, то знову потрапляв усередину між тілами, що пропахли потом і керосином. І хтось хапав його за горло, і він також кусав і дряпав когось.

Коли він опинився на самісінькому дні, і його протягли потилицею по землі, і рот засипали пилом, а очі зубним порошком і він, кашляючи, чхаючи, відпльовуючись, рвонувся назад, у цей самий момент обличчя його потонуло в чомусь м'якому, теплому, рідному.

— Це ти, Нюрко! — схлипнув він приглушено.

— Ваню! — зраділа Нюра, відбрикуючись від когось ногами.

Говорити обоє не мали змоги і лежали, уткнувшись один в одного, на дні розбурханого бойовиська, доки хтось не заїхав Чонкіна закаблуком у підборіддя. Він зрозумів, що час вибиратися, і порачкував назад, підтягуючи Нюру за ноги.

11

— Ну от,— сказав парторг Килін, тримаючи в руках мішок з залишками ширвжитку.— Отепер справа інша. Зараз ви знову зберетеся, і мітинг ми все ж закінчимо. А хто думає інакше, той з цього мішка нічого не одержить. Ходімо, Іване Тимофійовичу.

Килін перекинув через плече мішок, що значно полегшав, і рушив першим.

На місці недавнього бойовиська, сидячи в пилюці, плакала баба Дуня. Вона плакала, обхопивши голову чорними, скривленими від подагри долонями. Трохи збоку лежала розшматована картонна коробка і окремо від неї лялька Таня № 5 без капелюшка і з надірваною головою.

Плечовий взяв стару під пахви, допоміг підвестися.

— Ходімо, бабко,— сказав він.— Годі плакати, ходімо поаплодуємо.

12

Не встигли з'юрмитися на колишньому місці, як за цариною виник стовп куряви і став швидко просуватися до контори. Люди шарпнулися вбік. Стовп покрутився біля контори й опав. З пилюки виникла "емка". Люд здивувався, начальство захвилювалося. Раз "емка", то не інакше, як хтось із області. В районі навіть перший секретар товариш Ревкін пересувається виключно на "козлі".

З "емки" висипали якісь люди з блокнотами й фотоапаратами. Один підбіг до задніх дверцят, розчинив їх. З дверцят висунулися спершу величезні сідниці, обтягнуті синім, а відтак з'явилася і вся власниця сідниць, тілиста жінка в бостоновому костюмі, білій блузці і/ з орденом на грудях ліворуч.

— Люшка, Люшка,— мов сухе листя зашаруділо в натовпі.

— Здорові були, земляки! — голосно сказала приїжджа і крізь публіку, яка шанобливо розступилася, попрямувала до ґанку. Дорогою окремо кивнула Плечовому, котрий дивився на неї з іронією: — Здрастуй, брате!

— Бувай здорова,— відказав Плечовий.

Раптом жінка вздріла миршавого чоловічка Єгора Мяки-шева, який скулився в натовпі.

— Єгоре! — вона метнулася в натовп і витягла Єгора на видноту.— Що ж це ти свою кохану дружину не стрічаєш? Чи ж не радий?

— Та ну,— знітившись, пробурмотів Мякишев і похнюпився .

— А ти не нукай,— сказала Люшка.— Цілуй жінку, давно не бачилися. Тільки губи спершу витри, а то знову, бачу, яйця сирі трощив,— вона нахилилася до Мякишева і підставила йому спершу одну щоку, потім другу. Мякишев витер губи брудним рукавом і приклався, куди було вказано. Люшка поморщилася.

— Тютюном тхне, не дай Боже. Та нічого, тютюновий дух мужеський заміняє. А вже ж я за тобою так знудилася, передати не можу. Як там, думаю, половина моя законна проживає? Чи не сумно йому одному в холодному ліжку? А може, вже кого притяг, га?

Мякишев, розгубившись, дивився на дружину незмигно.

— Та на біса йому когось тягти? — голосно озвався Плечовий.— Коли він з конем живе на стайні.

У натовпі хтось хихикнув, решта притихла. Прибулі з блокнотами перезирнулися. Люшка зупинилася і звела на Плечового важкий погляд.

— Усе дурня справляєш, брате? — запитала вона з прихованою погрозою.

— Справляю,— охоче погодився Плечовий.

— Ну-ну,— сказала Люшка,— гляди, дожартуєшся.

І, повільно зійшовши східцями ґанку, зникла за розчиненими дверима.

У кабінеті стало тісно од прибулих гостей. Люшка одразу всілася за головин стіл, Килін примостився збоку, кореспонденти повсідалися попід стінами. Голубєв став біля сейфу, притисши плечем його дверцята.

— Ну, що, начальники? — бадьорим голосом запитала Л юшка.— Як живете?

— Та як живемо? — розвів руками парторг.— По-простому живемо, по-селянськи. З народом ось потроху воюємо.

— А в чому річ? — поцікавилася Люшка.

— Та так,— ухилився Килін.— Ти про себе розкажи. Адже в столиці живеш. Мабуть, зі Сталіним щодня чаї розпиваєш?

— Ну, щодня, не щодня, а, бува, стрічаємося.

— Ну і який він із себе? — жваво поспитав Голубев.

— Як тобі сказати? — замислилася Люшка.— Дуже проста людина,— сказала вона, покосувавши на кореспондентів.— І дуже скромна. Як прийом у Кремлі, так неодмінно до себе підкличе, привітається за ручку: "Здрастуйте, Люша! Як живете? Як здоров'я?"— Дуже чуйна людина.

— Чуйна? — жваво перепитав голова.— Ну, а який він узагалі вигляд має?

— Добрий вигляд,— сказала Люшка і раптом заплакала.— Важко йому зараз. Один за всіх нас думає.

13

Люшка народилася і виросла в бідній селянській сім'ї. Влітку наймитувала, зиму постійно проводила на печі, не маючи ні валянок, ні штанів. До колективізації вона не могла стати знаменитою дояркою, оскільки напівздохла корівчина, що була в господі, рекордних надоїв не давала. Коли ж корівчина внаслідок скупого харчу й зовсім здохла, від неї й геть не стало користі. До такого ж сумного результату могло б прийти і Люшчине життя, але тут наспіли благодатні зміни.

Відгуки про книгу Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: