Пітер Пен і Венді - Баррі Джеймс Метью

Пітер зробив їм знак поховатись, а сам підійшов до Венді й перерізав її пута.

Тепер не було нічого легшого, як усім гуртом полетіти геть. Лиш одна річ стояла на заваді — ота Пітерова клятва: "Або Гак, або я!" Тому, визволивши Венді, він пошепки звелів їй сховатись разом з іншими, а сам став замість неї біля щогли й загорнувся в її плащ, щоб пірати думали, ніби то справді вона. Тоді набрав повні груди повітря й голосно кукурікнув.

Для піратів то була звістка, що всіх хлопчаків перебито в каюті, і їх охопив розпач. Даремно Гак намагався підбадьорити їх — він-бо сам зробив з них лютих псів, отож тепер вони й вищиряли ікла, мов справжні пси. І він знав: досить йому хоч на мить спустити їх з ока, як вони кинуться на нього.

— Хлопці,— сказав він, готовий при потребі вдатись і до лестощів, і до сили, але ні на мить не здригнувшись.— Я все розважив. На кораблі є людина, що приносить нещастя.

— Авжеж!— злісно відказали пірати.— Із залізним гачком!

— Ні, хлопці, ні. Оце дівчисько. Там, де на борту жінота, добра не жди! Як тільки позбудемось дівчиська, все знов стане гаразд.

Дехто з піратів пригадав, що те саме не раз казав і Флінт.

— Може, варто спробувати,— з сумнівом сказали вони.

— Кидайте дівчисько за борт!— Звелів Гак.

Пірати підступили до загорнутої в плащ постаті біля щогли.

— Ну, панночко, тепер уже тебе ніхто не врятує,— глумливо просичав Малінз.

— Врятує,— відказала постать.

— Хто б це?

— Месник Пітер Пен!— почулась грізна відповідь, і Пітер скинув з плечей плащ.

Тепер вони всі збагнули, хто був у каюті і сіяв серед них смерть. Двічі Гак намагався щось сказати, і двічі його зраджував голос. Мабуть, саме в ту моторошну хвилину й зломився його могутній дух.

Нарешті він вигукнув:

— Ану випустіть із нього тельбухи!— Та в голосі його не було рішучості.

— Сюди, хлоп'ята! До бою!— пролунав дзвінкий поклик Пітера.

І в ту ж мить по всьому кораблю розітнувся брязкіт зброї.

Якби пірати держалися гурту, вони напевне взяли б гору. Але напад захопив їх зненацька, вони не були готові до бою і заметалися по палубі, безладно відбиваючись. Кожному здавалось, ніби він останній з команди лишився живий. Один проти одного пірати, звісно, були дужчі за хлопчаків, але вони тільки боронилися, і це давало змогу хлоп'ячому воїнству нападати по двоє та ще й вибирати, на кого напасти. Дехто з піратів у розпачі кидався в море, інші позабивалися в темні закапелки, де їх вишукував Задавака. Він сам не бився, а никав по палубі з ліхтарем і світив ним просто в обличчя тим, що поховалися, засліплюючи їх і роблячи легкою здобиччю для метких шпаг інших хлопчаків.

Чути було лише брязкіт зброї, вряди-годи лунав крик чи сплеск та ще монотонний голос Задаваки, що вів свою лічбу:

— П'ять... шість... сім... вісім... дев'ять... десять... одинадцять...

Здається, на кораблі вже не лишилося жодного живого пірата, коли розпашілі хлопчаки всі разом оточили капітана Гака. Але той був наче заворожений і не давав їм зімкнути кільце. Вони легко розправилися з його псами, а от цей чоловік сам один не поступався цілому їхньому гурту. Знов і знов натискали вони на нього, і знов і знов він одбивав їх назад. Навіть підчепив на свій гачок одного з них і спритно орудував ним як щитом.

Та в цю мить наперед вискочив ще один хлопчик. Він щойно проштрикнув своєю шпагою Малінза.

— Сховайте шпаги, хлопята!— гукнув він.— Цей супротивник — мій!

Отак Гакові довелось зіткнутися віч-на-віч з Пітером. Інші хлопчаки відступили й оточили їх широким кільцем.

Два запеклі вороги довго й пильно дивились один на одного. Гак ледь помітно тремтів, Пітер загадково усміхався.

— Отже, Пене,— промовив Гак нарешті,— усе це твої штуки!

— Еге, Джеймсе Гак,— була сувора відповідь,— усе це мої штуки.

— Зухвалий хлопчисько!— сказав Гак.— Ось і прийшла твоя остання година.

— Чорний лиходій!— відказав Пітер.— Не моя, а твоя!

Без дальших слів вони зійшлись у двобої. Якийсь час жодному не вдавалося здобути перевагу. Пітер був чудовий фехтувальник і блискавично відбивав Гакові удари. Раз по раз він спритно обманював супротивника хитрим випадом і сам переходив у наступ, але, маючи коротші руки, не міг сягнути шпагою куди треба, і його удари не завдавали Гакові шкоди.

Гак не поступався перед ним майстерністю, і хоч був не такий спритний, проте дедалі потісняв Пітера потужним наступом, сподіваючись от-от закінчити бій своїм улюбленим раптовим ударом, що його навчився колись у Ріо від Старого Кока. Та, на превеликий його подив, супротивник щоразу відбивав цей підступний випад. Тоді Гак пішов на зближення, щоб завдати смертельного удару своїм залізним гачком, що досі тільки марно розтинав повітря. Але Пітер спритно пригнувся, а тоді зробив невідпорний випад і встромив шпагу Гакові під ребра.

Ви, певно, пригадуєте, що Гак не міг бачити власної крові — так вражав його її незвичайний колір. Отож і тепер, помітивши на камзолі кров, він враз упустив шпагу й стояв перед Пітером геть безпорадний.

— Кінець!— в один голос вигукнули хлопчаки.

Та Пітер величним жестом дозволив супротивникові підняти зброю. Гак миттю підхопив шпагу, але водночас його пронизала болісна думка: хлопчисько повівся пристойно!

Досі він гадав, що б'ється з якоюсь нечистою силою, але тепер у душу йому закралася ще страшніша підозра.

— Хто ти такий, Пене? Хто ти є?— хрипко запитав він.

— Я дитинство! Я радість!— не роздумуючи, відказав Пітер.— Я пташеня, яке щойно виклюнулось із яйця!

Це, звісно, були пусті слова, але Гакові стало ясно, що Пітер сам не знає, хто він є, а це ж. бо, як відомо, ознака найвищої пристойності.

— Тож биймося далі!— відчайдушно гукнув він.

Він вимахував шпагою, наче молотник ціпом, і кожний його удар розчахнув би навпіл будь-кого іншого, але Пітер пурхав довкола так легко, немовби сам вітер виносив його з небезпечних місць. А потім знов і знов нападав і завдавав блискавичних ударів.

Гак уже остаточно втратив надію на перемогу. Його могутній дух більш не прагнув життя. Лиш одного він жадав перед тим, як згаснути навіки: щоб Пітер хоч раз порушив правила пристойності.

Раптом Гак облишив битись, метнувся до порохової комори й підпалив гніт.

— За хвилину,— гукнув він,— весь корабель розлетиться на друзки!

"Ось побачимо зараз,— думав він,— як поведеться цей хлопчисько!"

Та Пітер уже вискочив із порохової комори з запалом у руках і спокійно пожбурив його за борт.

А як же повівся далі сам Гак? Хоч ми аж ніяк не схильні йому співчувати, проте раді відзначити, що наостанку цей пропащий чоловік показав себе гідним нащадком свого роду. Хлопчаки вистрибували навколо нього з глумливими вигуками, а він важко задкував по палубі, марно намагаючись відігнати їх своїм гачком. Та думки його були вже не тут — вони блукали ген у далекому минулому. Ось він іде перевальцем по зелених лужках свого славетного навчального закладу, ось прощається з ним назавжди, ось спостерігає футбольний матч. І все на ньому як треба, все пристойне — і черевики, і жилет, і галстук, і шкарпетки.

Джеймсе Гак, у тобі таки є щось героїчне, але прощавай назавжди! Адже це останні хвилини твого життя.

Побачивши, що Пітер поволі підлітає до нього з кинджалом напоготові, Гак скочив на борт, щоб кинутись у море. Він не знав, що там уже чатує на нього крокодил: ми навмисне зупинили годинник, щоб позбавити його цієї болісної свідомості. Хай це буде йому невеличким знаком поваги перед кінцем.

Судилась Гакові ще одна остання втіха, і, гадаю, ви не будете заперечувати, щоб він її зазнав. Він стояв на борту і дивився через плече, як Пітер кружляє в повітрі,, наближаючись до нього; а тоді зробив йому знак ударити ногою, а не кинджалом. І Пітер копнув його ногою.

Нарешті справдилось найзаповітніше передсмертне бажання Гака!

— Це ж непристойн о!— радісно гукнув і з легким серцем полетів у пащу крокодилові.

Так загинув Джеймс Гак.

— Сімнадцять!— проспівав Задавака.

Та він трохи помилився. Не сімнадцять, а п'ятнадцять піратів тієї ночі наклали життям за свої злочини. Двом пощастило допливти до берега. Джентльмена Старкі спіткала невесела, як для пірата, доля: його тут-таки полонили червоношкірі й приставили за няньку до своєї малечі. Що ж до боцмана Чмиря, то він відтоді блукає по світу в своїх окулярах і сяк-так перебивається з хліба на воду, розпові-

даючи скрізь, що він був єдиний, кого боявся покійний капітан Джеймс Гак.

Венді, як ви розумієте, в бій не встрявала, а стояла осторонь, не зводячи блискучих очей з Пітера. Та тепер, коли все скінчилося, вона знов почала порядкувати. Насамперед похвалила всіх хлопчаків, нікого не вирізняючи окремо, а коли Майкл показав їй місце, де він сам убив пірата, здригнулась і потішено кивнула головою. Тоді повела їх до капітанської каюти й показала на годинник, що висів на цвяху. І всі побачили, що вже пів на другу ночі.

Те, що хлоп'ята не сплять такої пізньої години, видалось Венді чи не важливішим за все, що сталося раніш. І будьте певні, що вона тут-таки повкладала їх спати на піратських койках. Усіх, крім Пітера. Він ще довго походжав по палубі, аж поки, зрештою, теж заснув, умостившись біля Великого Тома. Тієї ночі йому знову щось наснилося, і він довго плакав уві сні, а Венді міцно пригортала його до себе.

Розділ шістнадцятий

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

На той час, як вибило дві склянки, всі були вже на ногах, бо море страшенно розбурхалось і корабель аж ходором ходив. Боцман Базіка стояв на палубі, тримаючись за линву, і жував тютюн. Усі хлоп'ята понадягали на себе піратські вбрання, підкоротивши їх до колін, чисто виголились, і, твердо ступаючи, походжали по кораблю, мов справжні морські вовки, хоч їм і доводилось раз по раз підсмикувати штани.

Навряд чи треба казати, хто був тепер капітан. Першим своїм помічником він призначив Хвалька, другим — Джона. Була на борту одна жінка. Решту хлопчаків зараховано до команди рядовими матросами й оселено в кубрику на баці.

Пітер міцно стискав у руках стернове колесо. Перед тим він зібрав усю команду на палубі й звернувся до неї з коротким словом. Мовляв, він сподівається, що його підлеглі гідно виконають свій обов'язок, хоча йому добре відомо, що на борту зібралась найгірша потолоч Ріо й Золотого Берега. А як хтось наважиться огризатись, він сам роздере того на шматки.