Буремний перевал - Бронте Емілі
З ним, я гадаю, усе гаразд, хоч він і віддає своїм ученим заняттям більше часу, ніж зазвичай: весь час сидить зі своїми книжками, бо не має іншого товариства.
Я б не стала так говорити з нею, якби розуміла, в якому вона стані; та я не могла позбутися думки, що її недуга є почасти удаваною.
— Сидить із книгами! — збентежено скрикнула вона. — А я?" вмираю! Я на краю могили! Господи! Та він хоч знає, як я змінилася? — продовжувала вона, втупивши погляд у дзеркало, що висіло навпроти неї на стіні. — Хіба це Катрина Лінтон? Він гадає, це просто вередування чи гра з мого боку. Невже ти не можеш йому сказати, що це страшна правда? Неллі, поки ще не пізно, мені треба дізнатися, що він відчуває насправді — і тоді я зроблю свій вибір між цими двома… і тоді або відразу ж помру з голоду — хоч це не буде покаранням для нього, якщо він такий безсердечний, — або одужаю і покину цей край. Ти кажеш правду про нього? Дивися, не збреши мені! Йому справді байдуже, що зі мною?
— Чому ж, мем, — відповіла я, — просто хазяїн і гадки не має, що ви нездужаєте: і, звісно, він не підозрює, що ви збираєтеся вмерти з голоду.
— Ти гадаєш? А ти не можеш йому про це сказати? — мовила вона. — Переконай його! Скажи, ніби це ти так думаєш: скажи, що ти впевнена, що я це зроблю!
— Ви, певно, забуваєтеся, місіс Лінтон, — докинула я, — ви ж з апетитом поїли дещо сьогодні ввечері; а завтра побачите, що це вам пішло на краще.
— Якби тільки я була впевнена, що це вб'є Едгара, — перервала вона, — я вбила б себе одразу ж! Ці три ночі були просто жахливі, я ні на мить не склепила очей — і, Боже, як я мучилася! Мене мучать примари, Неллі! То мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що хоч люди й ненавидять та зневажають одне одного, вони не можуть не любити мене. І за кілька годин ці люди обернулися на моїх ворогів — оці, ті, хто зі мною поруч. Як страшно зустріти смерть в оточенні їхніх холодних облич! Ізабелла з переляку й огиди боїться навіть зайти до кімнати, це ж так страшно — дивитись, як помирає Катрина. А Едгар урочисто постане поруч, щоб бачити, як усе скінчиться; а потім закличе всіх по дякувати Господові за те, що відновився мир і спокій у його домі, і повернеться до своїх книжок! В ім'я всіх, хто має хоч якісь живі почуття, скажи мені: як він може сидіти за книжками, коли я вмираю?
Для неї було нестерпним моє зауваження про філософську відчуженість містера Едгара Лінтона. Вона совалась у ліжку, її болісне зачудування потроху переходило у напад божевілля; вона роздерла зубами подушку; потім звелася на ліжку, вся палаючи з жару, та наказала відчинити вікно. Була середина зими, дув сильний північно-східний вітер, і я відмовилася.
Постійна зміна виразів на її обличчі та миттєві перепади настрою почали лякати мене — і нагадали про її колишню хворобу та застереження лікаря, що їй не можна суперечити. Хвилину тому вона шаленіла від люті; а зараз, підпершись рукою і не завваживши на мою відмову їй скоритися, вона, мов мала дитина, знайшла собі розвагу у шкоді — висмикувала пір'їни із щойно продертих дірок та розкладала їх на ліжнику: її думки перескочили на інше.
— Оце індиче перо, — бурмотіла вона до себе, — а це від дикої качки, а це голубине. Еге, то вони напихають подушку голубиним пір'ям — не дивно, що я не можу вмерти! Дозвольте мені розкидати його по підлозі, коли я ляжу. Оце перо куріпки, а це — я його впізнаю з тисячі,— це чайки. Гарна пташка; пам'ятаю, вона кружляла в нас над головою у вересовому полі. Хотіла швидше дістатися свого гніздечка, бо хмари нависли над вершиною пагорба, й відчувала, що збирається на дощ. Цю пір'їнку підняли з землі, пташку ніхто не підстрелив. Ми бачили взимку її гніздо, повне малих скелетиків: Гіткліф поставив сильце над гніздом, і старші не наважилися підлетіти. Я попросила його, хай пообіцяє, що ніколи не стрілятиме в чайку; і він не стріляв. О, іще одне! Невже він застрелив моїх чайок, Неллі? Є хоч одна червона пір'їна? Дай глянути.
— Покиньте ви ці дитячі витівки! — перервала я, потягла до себе подушку і поклала її дірками до простирадла, бо Катрина витягала з неї повні жмені пір'я. — Лягайте й заплющіть очі; ви марите. Оце безлад! Натрусили пір'я, наче сніг іде.
Я ходила кімнатою, збираючи пір'я.
— Неллі,— сонно промимрила вона, — я зараз бачу тебе А старенькою: така скоцюблена, сива. Це ліжко — печера чаклунки біля Пеністон-Крегу, і ти збираєш "чортові пальці", щоб украсти молоко в наших корів; а коли я підійду ближче, удаєш, ніби це прядиво. Отакою ти будеш через п'ятдесят років. Я знаю, зараз ти не така. Ні, я не марила, ти помиляєшся; а то б я вірила, що ти справді стара відьма і що я справді Пеністон-Крегу; а я ж бачу, що зараз ніч, і дві свічки горять на столі, і від них чорна скриня сяє, мов агат.
— Чорна скриня? Де ж вона? — спитала я. — Вам щось наснилося!
— Під стіною, як завжди, — відповіла Катрина. — Вона справді якась чудна — я бачу в ній чиєсь обличчя!
— Тут нема ніякої скрині й не було ніколи, — мовила я і знову сіла на ліжко, відхиливши запону, щоб придивитися до неї.
— А ти хіба не бачиш обличчя? — спитала вона, спрямувавши на дзеркало суворий погляд.
І що б я не казала, мені не пощастило її переконати, що то лише вона сама; тому я встала і запнула дзеркало хусткою.
— Воно все одно там! — наполягала вона злякано. — Воно ворухнулося! Хто це? Сподіваюся, вони не вилізуть, коли ти підеш! О Неллі, тут привиди! Я боюся лишатись сама!
Я взяла її за руку і просила заспокоїтись; бо вона здригалася, не в змозі відвести від дзеркала зачудовані очі.
— Тут нікого немає! — переконувала я. — Це були ви, ви самі, місіс Лінтон; ви ж знаєте!
— Я сама! — видихнула вона.— І годинник б'є північ! Отже, це правда! Який жах!
Вона вп'ялась у простирадло і затулила ним очі.
Я хотіла нишком прослизнути до дверей, аби покликати хазяїна; та мене змусив повернутися відчайдушний крик — хустка злетіла з дзеркала.
— Та що за лихо! — вигукнула я. — Ну, чого ви сполошились? Отямтеся! Це ж скло — дзеркало, місіс Лінтон; і ви бачите в ньому себе і мене з вами поруч!
Здригаючись, уся нашорошена, вона міцно тримала мене, та вираз жаху поступово зникав із її обличчя; бліді щоки спаленіли від сорому.
— О Боже! Я думала, що я вдома, — зітхнула вона. — Думала, ніби лежу у своїй кімнаті у Буремному Перевалі. Я слаба і не тямлю себе; і застогнала мимоволі. Не кажи нічого — просто посидь зі мною поруч. Я боюся заснути, сни мучать мене.
— Сон піде вам на користь, мем, — відповіла я.— І сподіваюся, ці страждання застережуть вас від спроби замучити себе голодом.
— О, якби я лежала у своєму ліжку в старому домі! — продовжувала вона, з розпукою стискаючи руки. — А цей вітер, як він шумить у ялинах! Дай мені його відчути! Він приходить звідти, з вересових полів, — дай вдихнути його хоч раз!
Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд відчинила шибку; влетів холодний порив вітру; я причинила вікно і повернулася на місце. Вона тепер лежала тихо, її лице було залите слізьми. Тілесне виснаження зломило непокірливий дух: наша палка Катрина стала безпорадною, мов дитя.
— Скільки я тут просиділа? — спитала вона з раптовим пожвавленням.
— З понеділка, — відповіла я, — а зараз ніч із четверга на п'ятницю — чи то радше п'ятниця, бо вже світає.
— Що? Того ж самого тижня? — вигукнула вона. — Так мало минуло часу?
— Не так уже й мало, як жити з самої води та власної злості,— зауважила я.
— А минуло ніби небагато годин, — недовірливо пробурмотіла вона. — Мусило бути більше. Я пам'ятаю, як сиділа у вітальні після їхньої сварки; і як Едгар почав так жорстоко й мене ображати, і я з відчаю побігла сюди. А коли я замкнула двері, мене огорнув морок і я впала на підлогу. Я не могла А цього пояснити Едгарові — та сама відчувала, що в мене починається напад і я збожеволію, якщо він не припинить мене дратувати! Я вже не володіла собою, а він, мабуть, не здогадувався, як мені зле: а я ледь себе тямила, щоб утекти від нього і від його голосу. Коли я опритомніла настільки, щоб бачити й чути, вже світало; Неллі, я розкажу тобі все, про що я думала, що спливало у свідомості знову й знову — поки я не злякалася за свій розум. Коли я лежала тут — головою біля ніжки стола, дивлячись на сіру пляму вікна у темряві,— мені здавалося, нібито я вдома, у своєму ліжку з дубовою панеллю, і в мене щемить серце від глибокої образи — якої, я не могла згадати спросоння. Я мучилася, гадаючи, що б це могло бути, і — як дивно! — всі останні сім років ніби розтанули; так, наче їх не було зовсім! Я знову була дитиною; батька щойно поховали, і горе моє було ще глибшим від того, що Гіндлі наказав розлучити мене з Гіткліфом. Мене поклали спати саму — вперше в житті; я проплакала усю ніч, а потім поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму — навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, — із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, — вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, — уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,— це ж ти допомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром — мусила! — і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою — якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?
— Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,— відповіла я.
— Бо не хочеш, щоб я ожила! — похмуро мовила вона. — Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!
Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг.