Буремний перевал - Бронте Емілі

Катрина і справді засміялася, побачивши, як Гіткліф пройшов біля вікна. Я вибирала У попіл із коминка і помітила на її вустах глузливу посмішку. Ізабелла, чи то поринувши у думки, чи то заглибившись у читання, сиділа, поки не розчинилися двері; а тоді було вже пізно тікати — що вона вчинила б із радістю, якби це було можливим.

— Заходь, ти прибув саме вчасно! — грайливо промовила моя пані, присуваючи стілець до вогню. — Тут двоє осіб, яким потрібен хтось третій, аби розтопити між ними лід; і ти саме той, кого б ми обоє для цього обрали. Гіткліфе, я вельми пишаюся з того, що можу нарешті показати тобі людину, яка тебе любить більше, ніж я. Сподіваюся, це тобі полестить. Ні, це не Неллі, не дивися на неї! То в моєї бідолашної зовиці серденько розбите від самого замилування твоєю тілесною й душевною красою. Відтепер ти можеш стати Едгарові братом — якщо захочеш. Ні, ні, Ізабелло, не тре' тікати, — провадила вона, ніби жартома втримуючи знічену дівчину, що обурено схопилася з місця. — Ми тут гризлися, мов дві кішки, — і все через тебе, Гіткліфе! І зізнаюся, я була змушена скласти зброю перед виявами надзвичайно палкої відданості! Ба навіть більше — я тепер розумію, що якби мені вистачило глузду триматися осторонь, то моя суперниця пустила б у твоє серце стрілу, що вразила б тебе довіку — і мій образ порине у вічне забуття!

— Катриної — мовила Ізабелла, зібравши рештки своєї гідності й полишаючи марні спроби видертися з рук Катрини, що стискали її, мов лещата. — Я була б тобі дуже вдячна, якби ти припинила зводити на мене наклеп — навіть якщо це жарт! Містере Гіткліф, будьте ласкаві, попросіть цю вашу добру приятельку відпустити мене: вона забуває, що ми з вами не такі близькі знайомі; і те, що її розважає, для мене є просто нестерпним.

Та оскільки гість нічого не відповів і сів на стілець, усім своїм виглядом виявляючи цілковиту байдужість до почуттів, що їх навіяли його чари, Ізабелла відвернулася від нього і пошепки почала благати свою мучительку, аби та звільнила її.

— Нізащо! — вигукнула місіс Катрина Лінтон. — Я не хочу, щоб мене ще раз назвали собакою на сіні. Ти мусиш лишитися. А ти, Гіткліфе, — щось ти не дуже радієш такому щастю!

Ізабелла клянеться, що любов Едгара до мене — ніщо перед тою пристрастю, яку вона плекає до тебе. Я добре пам'ятаю цю пишну промову, — а ти, Неллі? І вона не їсть нічого з учорашнього дня — після нашої прогулянки, — печалиться, що я не дозволила їй насолодитися твоїм товариством, бо вважаю його для неї небажаним!

— Я гадаю, ти її обмовляєш, — мовив Гіткліф, розвертаючи стільця, щоб бачити їхні обличчя. — Вона аж ніяк не прагне бути в моєму товаристві — принаймні зараз!

І він втупив важкий погляд у предмет їхньої суперечки — так, ніби дивився на чудернацьку огидну тварину: наприклад, на індійську стоногу, яку цікаво роздивлятися, хоча вона й викликає відразу. Бідолашна дівчина не могла цього стерпіти; вона зблідла, потім густо почервоніла і, кліпаючи очима, щоб втримати сльози, докладала відчайдушних зусиль, вивільнюючи свої тендітні пальчики з чіпких рук Катрини. Переконавшись, що ледве вона висмикне з її руки один палець, як та ще міцніше стискає інші, вона скористалася своїми нігтями; її гострі пазурі прикрасили руку супротивниці низкою червоних півмісяців.

— Ну й тигриця! — вигукнула місіс Катрина Лінтон, випустивши її й стріпуючи рукою від болю. — Йди звідси, заради Бога, щоб я не бачила твого лисячого обличчя! Ну, хіба не дурість — отак викрити себе з головою при ньому! Ти що, не ці здогадуєшся, який він зробить висновок? Подивися, Гіткліфе, ось її знаряддя тортур — бережи свої очі! — Я б позривав у неї нігті, якби вона посміла мені ними загрожувати, — грубо мовив він, коли за Ізабеллою зачинилися двері. — Та чого тобі забаглося дражнити дівчину, Кеті? У Ти ж не казала правди?

— Запевняю тебе, це щира правда, — відповіла вона. — Вона упадає за тобою вже кілька тижнів; а сьогодні вранці марила тобою — і звинуватила мене у всіх смертних гріхах, коли я змалювала тебе у твоїй справжній подобі, з усіма твоїми вадами, щоб зняти полуду з її очей. Та не слід тобі на це зважати: я хотіла лише покарати її за зухвалість, та й по всьому. Я надто прихильна до неї, мій любий Гіткліфе, щоб дозволити тобі впіймати її і зжерти.

— А я надто гребую нею, щоб її їсти, — відповів він, — хіба що у вурдалацький спосіб. Тобі довелося б почути про деякі дивацтва з мого боку, якби я був приречений постійно бачити поруч оте нудно-солодкаве воскове личко: це було б найбуденнішим із моїх діянь — що кілька днів розмальовувати його білу шкіру в усі барви веселки і ставити синці під її голубими очима: вони до нудоти схожі на очі Едгара Лінтона.

— Чарівно схожі! — зауважила Катрина. — Очі голубки, янгола!

— Вона спадкоємиця свого брата, чи не так? — спитав він, трохи помовчавши.

— Мені було б прикро так думати, — заперечила вона. — Сподіваюся, з півдесятка племінничків позбавлять її такої нагоди! Та облиш це: ти надто ласий на сусідське добро; але пам'ятай, що добро цього сусіди — моє.

— Якби воно було моїм, ти б володіла ним так само, — сказав Гіткліф. — Але хоч би якою дурненькою була Ізабелла Лінтон, навряд чи вона божевільна; тому твоя правда — не варто більш про це говорити.

І вони більш не говорили про це — а Катрина, певно, й не думала, — та її співбесідник протягом вечора, безперечно, раз у раз подумки звертався до їхньої розмови. Я бачила, як він посміхається — чи то радше шкіриться — до самого себе і поринає у свої лиховісні роздуми, тільки-но місіс Лінтон вийде з кімнати.

Я вирішила за ним простежити. Серцем я завжди була на боці хазяїна, а не Катрини, і гадаю, що недаремно — бо він завжди був добрим, надійним і шляхетним у своїх вчинках. А вона… не можу сказати, щоб вона була цілковитою його протилежністю, але дозволяла собі поводитись надто вільно — і я не йняла віри її переконанням, а її почуттям вірила ще менше. Я потай прагнула якоїсь події, що тихо звільнить і Буремний Перевал, і Грейндж од присутності містера Гіткліфа; і ми заживемо, як жили досі, до цього вражого нашестя. Його відвідини були для мене постійним нічним кошмаром, і я підозрювала, для мого хазяїна також. Нас неймовірно гнітило те, що Гіткліф замекав у Буремному Перевалі. Я відчувала, що Господь відвернувся від своєї заблукалої вівці, покинувши її простувати стежиною погибелі, а лютий звір чигає на неї, ждучи нагоди, щоб накинутись і роздерти.

Розділ одинадцятий

Інколи, під час моїх роздумувань про це на самоті, мене обіймав жах, і я схоплювалася з місця та надягала чепця, щоб піти подивитись, як там справи на фермі. Я переконала власне сумління, що мій обов'язок — застерегти Гіндлі. розповісти йому, які про нього ходять чутки; та потім вагалася, гадаючи, що він надто зав'яз у своїй кривді й навертати його на добро — то марна справа, тож мені не ставало сили увійти в цей похмурий дім, де мене навряд чи стали б слухати.

Одного разу, йдучи до Гімертона, я наблизилась до старої брами. Це було о тій порі, до якої я дійшла у своїй оповіді; був ясний холодний день. Суха земля, скута морозом, дзвеніла під ногами. Я наблизилася до кам'яного стовпа на перехресті д доріг, де від битого шляху відходить ліворуч польова стежина. Ця велика брила із шкарубкого піщаника, на якому були вибиті літери: Б. П. з північного боку, Г.— зі східного і Т. Г.— з південно-західного. Він правив за вказівний знак для дороги на Грейндж, Перевал та селище Гімертон.

Сонце вигравало на сірій верхівці каменя жовтим, нагадавши мені світлі літні дні. Не знаю чому, але в моє серце вмить увірвалися давні дитячі спогади і відчуття. Двадцять років тому то було наше з Гіндлі улюблене місце. Якийсь час я вдивлялася у загартований вітрами камінь, а схилившись, розгледіла поруч нашу схованку — ямку, і досі повну жорстви та черепашок, які ми любили складати сюди разом з іншими, більш підвладними часові скарбами. І раптом я побачила так виразно — як навіч — ніби мій давній товариш по іграх сидить поруч, на вижовклій траві: його темна голова схилилася долі, а затиснутим у руці шматком слюди хлопчина вигрібав із ямки землю. "Бідолашний Гіндлі!" — мимоволі вихопився в мене вигук. Я здригнулася — на секунду моє око вловило дивну річ: хлопчик ніби озирнувся назад і втупився мені просто у вічі! Тієї ж миті все щезло, а я раптом відчула непереборне бажання зазирнути до Перевалу. Забобонність змусила мене скоритися цьому пориву. "А що як він помер, — думала я, — чи помре незабаром! Що, як це знамення смерті!" Що ближче я підходила до будинку, то більше хвилювалася; зобачивши будинок ще здалеку, затремтіла всім тілом. Видіння випередило мене: он воно стоїть біля брами, крізь паркан виглядаючи на дорогу. Така думка першою промайнула в мене, коли я побачила розкуйовджену кучеряву голівку і карі очі хлоп'яти, що вистромило своє рум'яне личко між штахетинами паркану. Та наступної миті я збагнула, що це Гортон, мій Гортон — не так уже й змінився за ті десять місяців, що ми не бачились.

— Боже тебе благослови, крихітко! — вигукнула я, одразу ж забуваючи про свої дурні страхи. — Гортоне, це я, Неллі! Неллі, твоя няня.

Він ухилився від моєї руки і підібрав із землі велику каменюку.

— Я прийшла провідати твого батька, Гортоне, — вирішила за потрібне додати я, бачачи, що він не впізнає в мені свою Неллі — якщо вона взагалі ще живе в його пам'яті.

Він підняв свій снаряд, щоб його запустити. Я лагідно повела далі, проте моя мова на нього не подіяла: камінь влучив у мій капелюшок, а з вуст малого посипалися прокльони, які — розумів він їх чи ні — були виголошені звичним й упевненим тоном і страшно спотворили дитячі риси виразом недитячої злостивості.

Можете бути певні, це більше засмутило мене, аніж розсердило. Вже готова розплакатися, я витягла з кишені апельсин і простягла малому, щоб хоч якось його задобрити. Він, повагавшись, вихопив апельсин у мене з рук так, ніби думав, що я хочу лише подражнитися, а потім залишити його ні з чим. Я показала інший апельсин, тримаючи його так, щоб хлопчик не міг дотягтися.

— Хто це навчив тебе таких гарних слів, серденько? — спитала я. — Вікарій?

— До біса вікарія і тебе! Дай!

— Скажи, хто тебе навчив, тоді матимеш.