Серця трьох - Лондон Джек
Знаєш, ти не абстрактна величина в двісті п’ятдесят доларів — ти справжній hombre!
З цього неон не зрозумів нічого, крім слова "hombre".
— Я людина, — гордовито сказав він, випинаючи груди і підводячи свою закривавлену голову. — Так, я hombre, я — майя.
— Хіба ти індіанець із племені майя? — засумнівався Френк.
— Наполовину, — знехотя зізнався пеон. — Мій батько — той справжній майя. Він жив у Кордильєрах, але жінки майя не подобалися йому. І ось він закохався в метиску з tierra caliente . Від неї народився я, але потім вона пішла від батька до негра з Барбадосу, а мій батько повернувся в Кордильєри. Мені теж, як і батькові, судилося закохатися в метиску з tierra caliente. Вона вимагала грошей, а я так кохав її, що зовсім збожеволів і запродався за двісті песо. З того часу я більше не бачив ні її, ні грошей. Ось уже п’ять років, як я пеон. П’ять років я був рабом і знав тільки побої, і що ж? Тепер мій борг зріс, і вже не двісті, а двісті п’ятдесят песо.
Поки Френк Морган і багатостраждальний нащадок племені майя пробиралися вглиб Кордильєр, прагнучи нагнати своїх, а нафтові поля Юкатана палахкотіли, викидаючи в повітря чорні клуби диму, десь далеко, в самому серці Кордильєр, назрівали події, які мали звести разом і переслідуваних, і переслідувачів: Френка, Генрі, Леонсію, її рідних і пеонів, з одного боку, а з другого — плантаторів, загін жандармів на чолі з начальником поліції та Альвареса Тореса, якому не терпілося швидше домогтися не тільки обіцяних Ріганом грошей, а й руки Леонсії Солано.
У печері сиділи чоловік і жінка. Жінка-метиска була молода і вродлива. Вона читала вголос при світлі дешевенької гасової лампи, у руках у неї був переплетений у телячу шкіру том творів Блекстона іспанською мовою. І чоловік, і жінка були босі, одягнені в ряси із відлогами, але без рукавів. У жінки відлога була відкинута назад, відкриваючи її густе чорне волосся, розсипане по плечах. А в старого відлога була насунута на чоло, як у ченця. Його обличчя аскета, з гострими рисами, виразне й одухотворене, дихало силою — таке обличчя могло бути тільки в іспанця. Напевно, таке саме обличчя було і в Дон Кіхота. Тільки очі старого були закриті вічною пітьмою сліпоти. Ніколи він не міг би побачити вітряка і стати до бою з ним.
Він сидів у позі роденівського "Мислителя" і неуважно слухав читання вродливої метиски. Але він зовсім не був мрійником, і не в його натурі було боротися з вітряками, як це робив Дон Кіхот. Незважаючи на сліпоту, що закривала від нього світ непроникною завісою, це був діяльний чоловік і душа в нього не була сліпа: він безпомилково проникав у глиб речей і явищ, так само як і в людські серця, умів бачити і таємну порочність, і чисту шляхетність.
Рухом руки він зупинив метиску і почав міркувати вголос про прочитане.
— Закони, створені людьми, — повільно, але переконано вимовив він, — зводяться в наші дні до змагання розуму. Вони ґрунтуються не на справедливості, а на софістиці. Закони створювалися для блага людей, але в тлумаченні їх і застосуванні люди пішли хибним шляхом. Вони взяли дорогу до мети за саму мету, метод дії — за остаточний результат. І все ж закони є закони, вони необхідні, вони корисні. Але в наші дні їх застосовують абияк. Судді й адвокати мудрують, змагаючись один з одним у спритності розуму, вихваляються своєю вченістю і зовсім забувають про позивачів і відповідачів, котрі платять їм і чекають від них не спритності і вченості, а безпристрасності і справедливості.
І все-таки старий Блекстон має рацію. В основі законів, як наріжний камінь, на якому будується цитадель правосуддя, лежить гаряче і щире прагнення чесних людей до безпристрасності і справедливості. Але що ж говорить із цього приводу Вчитель? "Судді й адвокати виявилися досить винахідливими". І закони, створені для блага людей, були настільки винахідливо перекручені, що тепер вони вже не служать захистом ні скривдженому, ні кривднику, а лише загребущим суддям та ненаситним адвокатам, котрі прагнуть слави і наживають собі багатство, коли їм щастить довести, що вони розумніші за своїх супротивників і навіть самих суддів, які виносять вирок.
Він замовк і задумався в тій самій позі роденівського "Мислителя", ніби зважуючи долю світу; метиска сиділа й чекала знаку, аби відновити читання. Нарешті, вийшовши з глибокого роздуму, старий заговорив:
— Але в нас тут, у Панамських Кордильєрах, закон зберігся у всій своїй недоторканності — справедливий, безсторонній. Він служить не комусь одному і не тільки багатіям. Справедливому судді більше личить полотняний одяг, аніж тонке сукно. Читай далі, Мерседес. Блекстон завжди правий, коли його правильно читати. По-твоєму, це парадокс? Так! Але, до речі, усі сучасні закони теж парадокс. Читай же далі! Блекстон — це основа людського правосуддя, але — Боже! — скільки хитромудрості пускають у хід розумні люди, щоб прикрити ім’ям Блекстона те зло, яке вони чинять.
Хвилин через десять сліпий філософ підвів голову, понюхав повітря і жестом зупинив дівчину. Наслідуючи його, вона теж втягнула в себе повітря.
— Може, це лампа, о Справедливий? — розмірковувала вона.
— Ні, це горить нафта, — заперечив сліпий. — Лампа тут ні до чого, бо горить десь далеко. Мені ще вчулися постріли в ущелині.
— А я нічого не чула... — почала було метиска.
— Доню моя, зрячі не мають потреби в такому гострому слуху, як я. В ущелині стріляли. Нехай мої діти з’ясують, у чому річ, і повідомлять мені.
Шанобливо вклонившись старому, який хоч і не бачив її, але звик за допомогою слуху розрізняти кожний її порух і тому знав, що вона вклонилася, молода жінка підняла полог з ковдр і вийшла з печери. Біля входу сиділи два пеони. У кожного була рушниця і мачете, а при поясі ножі. Дівчина передала їм наказ; обоє підхопилися і вклонилися, але не їй, а тому невидимому, хто віддав наказ. Один з них постукав мачете по каменю, на якому щойно сидів, потім приклав до нього вухо і прислухався. Камінь цей прикривав рудну жилу, що тяглася через усю гору і виходила в цьому місці на поверхню. А за горою, на протилежному схилі, в орлиному гнізді, з якого відкривалася чудова панорама Кордильєр, вартував інший пеон. Він припав вухом до такої ж брили кварцу і відстукав відповідь своїм мачете. Потім підійшов до високого напівзасохлого дерева, що стояло за кілька кроків від нього, всунув руку в дупло і смикнув там за мотузку, немов дзвонар на дзвіниці;
Але ніякого звуку не почулося. Замість цього могутня гілка, що відгалужувалася на зразок семафорної стрілки від головного стовбура на висоті п’ятдесяти футів, звелася вгору, а потім униз, як це буває на семафорі. За дві милі від нього, на гребені гори, йому відповіли за допомогою такого ж дерева-семафора. А ще далі, униз по схилах, заблискали ручні дзеркала, відбиваючи сонячні промені і за допомогою їх передаючи наказ сліпого з печери. І незабаром уся ця частина Кордильєр заговорила умовними знаками, передаючи їх рудними жилами, сонячними відблисками та рухливими гілками.
Енріко Солано, стрункий, ніби юнак-індіанець, їхав стежкою, намагаючись якомога вигідніше використати час, що дав йому ар’єргардний бій Френка. Александро і Рікардо бігли поруч, тримаючись за стремена його сідла, тоді як Леонсія і Генрі Морган не занадто квапилися: то вона, то він безперестану оглядалися, щоб перевірити, чи не здоганяє їх Френк. Вигадавши якийсь привід, Генрі повернув назад. А хвилин через п’ять і Леонсія, хвилюючись не менше за нього про Френка, теж вирішила повернути. Але її кінь, не бажаючи відставати від коня Солано, уперся, став дибки, заходився бити ногами і нарешті зупинився. Леонсія зіскочила із сідла і кинула повід на землю, як це роблять панамці, замість того щоб спутати чи прив’язати осідланого коня і поспішила назад. Вона йшла так швидко, що майже наздогнала Генрі, коли він зустрів Френка й пеона. А через хвилину обоє — Генрі і Френк — уже сварили її за нерозсудливість, але в голосі кожного мимоволі звучали любов і ніжність, що викликало ревнощі суперника.
Кохання настільки заполонило їх, що вони були просто приголомшені, коли з джунглів раптом вискочив озброєний загін плантаторів. Незважаючи на те, що пеон-утікач, на якого негайно посипався град ударів, був виявлений у їхньому товаристві, ніхто не зачепив би Леонсію й обох Морганів, коли б власник пеона, давній друг сімейства Солано, виявився тут. Але напад малярії, що тіпав його кожного третього дня, звалив плантатора, і він лежав тепер, тремтячи від гарячки, неподалік від того місця, де палала нафта.
Проте плантатори, відлупцювавши пеона так, що той, ридаючи на колінах просив пощади, повелися по-царськи чемно з Леонсією і не надто грубо з Френком і Генрі, хоча і зв’язали їм руки за спиною, перед тим як вибиратися крутим схилом до того місця, де залишалися копі. Зате на пеонові вони зганяли свою злість із властивою для латиноамериканців жорстокістю.
Але їм не судилося дістатися туди разом їз полоненими. Раптом на схилі, радісно вигукуючи, з’явилися жандарми на чолі зі своїм начальником і Альваресом Торесом. Миттєво в усіх запрацювали язики: у наростаючому базіканні тонули запитання тих, хто вимагав пояснення, і відповіді тих, хто намагався щось пояснити. А поки тривало це сум’яття й усі кричали, не слухаючи один одного, Торес, кивнувши Френку і з переможною усмішкою глянувши на Генрі, підійшов до Леонсії і, як справжній ідальго, шанобливо схилився перед нею.
— Вислухайте мене! — тихо сказав він, помітивши її жест, сповнений відрази. — Не помиліться щодо моїх намірів. Зрозумійте мене правильно. Я тут, щоб урятувати вас і захистити від будь-якого лиха. Ви — моя королева. Я готовий умерти заради вас, і вмер би з радістю, хоча з іще більшою радістю готовий жити для вас.
— Я вас не розумно, — різко відповідала вона. — Хіба йдеться про наше життя або смерть? Ми нікому не заподіяли зла. Ні я, ні мій батько, ні Френк Морган і ні Генрі Морган. Тому, сер, нашому життю не може ніщо загрожувати.
Генрі і Френк підійшли до Леонсії і стали поруч з нею, намагаючись, незважаючи на загальний лемент і гамір, не пропустити жодного слова з її розмови з Торесом.
— Генрі Моргану, безсумнівно, загрожує смерть через повішення, — наполягав Торес.
