Війна і мир - Толстой Лев

Ох, який жаль!..

Мавра Кузьмівна тимчасом уважно і співчутливо розглядала знайомі їй риси ростовської породи в обличчі юнака, і порвану шинель, і сходжені чоботи, що були на ньому.

— А вам для чого графа треба було? — спитала вона.

— Та вже... що вдієш!—з досадою промовив офіцер і взявся за хвіртку, ніби збираючись іти. Він знову нерішуче зупинився.

— Бачите,— раптом сказав вйі.— Я графів родич, і він завжди дуже добрий був до мене. Отож, бачите (він з лагідною і веселою усмішкою подивився на свій плащ і на чоботи), і обносився, і грошей зовсім нема; то я хотів попросити графа...

Мавра Кузьмівна не дала йому доказати.

— Ви хвилиночку зачекали б, батечку. Одну хвилиночку,— сказала вона. І тільки-но офіцер відняв руку від .хвіртки, Мавра Кузьмівна повернулася і швидкою старечою ходою пішла на чорний двір до свого флігеля.

У той час, як Мавра Кузьмівна бігала до себе, офіцер, опу-

ставши голову І дивлячись на свої порвані чоботи, злегка усміхаючись, проходжувався по подвір'ю. "Як жаль, що я не застав дядечка. А добра бабуся! Куди вона побігла? І як би мені довідатись, якими вулицями ближче догнати полк, що тепер має підходити до Рогозької?" — думав тимчасом молодий офіцер. Мавра Кузьмівна із зляканим і разом рішучим обличчям, несучи в руках згорнуту картату хусточку, вийшла з-за рогу. Не доходячи кілька кроків, вона, розгорнувши хусточку, вийняла з неї білу двадцяти-п'ятирубльову асигнацію і поспішно віддала її офіцерові.

— Якби були їх сіятельство вдома, звісно, вони б справді породинному, а ось, може... теперечки...— Мавра Кузьмівна сторопіла і збентежилась. Але офіцер, не відмовляючись і не кваплячись, узяв папірця і подякував Маврі Кузьмівні.— Якби граф були вдома,— перепрошуючи, все говорила Мавра Кузьмівна.— Христос з вами, батечку! Нехай вас бог береже,— казала Діавра Кузьмівна, кланяючись і проводячи його. Офіцер, ніби глузуючи з себе, усміхаючись і похитуючи головою, майже риссю побіг безлюдними вулицями до Яузького мосту доганяти свій полк.

А Мавра Кузьмівна ще довго з мокрими очима стояла перед зачиненою хвірткою, в задумі похитуючи головою, зненацька охоплена наплиаом материнської ніжності і жалості вр невідомого їй офіцерика.

XXIII

В недобудованому будинку на Варварці, внизу якого був шинок, лунали п'яні вигуки і співи. На лавах біля столів у невеликій брудній кімнаті сиділо чоловік з десять фабричних. Усі вони, п'яні, спітнілі, з мутними очима, напружуючись і широко роззявляючи роти, співали якусь пісню. Вони співали незлагоджено, важко, з зусиллям, очевидно, не тому, що їм хотілося співати, а для того лише, щоб довести, що вони п'яні і гуляють. Один з них, високий білявий парубок у чистому синьому каптані, стояв над ними. Обличчя його з тонким рівним носом було б гарне, якби не тонкі, підібрані губи, що безперестанку ворушились, та мутні і нахмурені, нерухомі очі. Він стояв над тими, які співали, і, ясно уявляючи собі щось, урочисто й незграбно розмахував над їх головами білою рукою з засунутим до ліктя рукавом; брудні пальці він неприродно намагався розчепірювати. Рукав його каптана раз у раз спускався, і парубок старанно^ лівою рукою знову засував його, наче було щось особливо важливе в тому, щоб ця біла жилава рука, махаючись, була неодмінно гола. Серед пісні в сінях і на ґанку залунав галас бійки і почулись удари. Високий парубок махнув рукою.

— Шабаш! — крикнув він владно.— Бійка, хлопці! — і він, не перестаючи засувати рукав, вийшов на ґанок.

Фабричні пішли за ним. Фабричні, які пили в шинку цього ранку під орудою високого парубка, принесли шинкареві шкіри з фабрики, і за це він дав їм горілки. Ковалі з сусідніх кузень, почувши гульню в шинку і гадаючи, що шинок розбито, силоміць хотіли вдертися в нього. І на ґанку зав'язалася бійка.

Шинкар у дверях бився з ковалем, і в той час, як виходили фабричні, коваль одірвався від шинкаря і впав обличчям на брук.

Другий коваль поривався у двері, грудьми налягаючи на шинкаря.

Парубок з засунутим рукавом ще на ходу вдарив у обличчя коваля, який поривався у двері, і дико закричав:

— Хлопці! наших б'ють!

В цей час перший коваль підвівся з землі і, розмазуючи кров на розбитому обличчі, закричав плаксивим голосом:

— Гвалт! Убили!.. Людину вбили! Братці!..

— Ой, матінко, вбили до смерті, вбили людину! — заверещала жінка, вийшовши з сусідніх воріт. Натовп людей зібрався біля закривавленого коваля.

— Мало ти народ он грабував, сорочки знімав,— сказав якийсь голос, звертаючись до шинкаря,— нащо ж ти людину вбив? Розбійник!

Високий парубок, стоячи на ґанку, мутними очима водив то на шинкаря, то на ковалів, ніби міркуючи, з ким тепер слід битися.

— Душогубі — раптом крикнув він на шинкаря.— В'яжи його, хлопці!

— Чом ні, зв'язав одного такого ось! — крикнув шинкар, од-махнувшись від людей, що накинулись на нього, і, зірвавши з себе кашкета, він кинув його на землю. Наче жест цей мав якесь таємниче загрозливе значення, фабричні зупинилися в нерішучості навколо шинкаря.

— Порядок я, брат, знаю дуже прекрасно. Я до частного дійду. Ти думаєш, не дійду? Чинити розбої нині нікому не дозволено! — прокричав шинкар, піднімаючи кашкета.

— І підемо, ач який! І підемо... ач який! — повторювали один за одним шинкар і високий парубок, і обидва разом рушили вперед вулицею. Закривавлений коваль ішов поруч з ними. Фабричні та сторонні люди з гомоном і галасом ішли за ними.

На розі Маросейки, навпроти великого з зачиненими віконницями будинку, на якому була вивіска шевського майстра, стояли з похмурими обличчями чоловік зо двадцять шевців, худих, стомлених людей у халатах та обшарпаних каптанах.

— Нехай він людей розрахує як слід!—говорив худий майстровий з рідкою бородою і з насупленими бровами.— А що ж, він нашу кров смоктав —та й квит. Він нас водив, водив — цілий тиждень. А тепер довів до останнього краю, а сам виїхав.

Побачивши юрму і закривавленого чоловіка, майстровий перестав говорити, і всі шевці, з поспішною цікавістю приєднавшись до натовпу, рушили разом з ним.

— Куди оце йде народ?

— Звісно куди, до начальства йде.

— А що, хіба й справді наша не взяла сила?

— А ти думав як! Дивись-бо, що народ говорить.

Чутно було запитання й відповіді. Шинкар, скориставшися з того, що юрма побільшала, відстав від народу й вернувся до свого шинку.

Високий парубок, не помічаючи зникнення свого ворога шинкаря, розмахуючи оголеною рукою, не переставав говорити, привертаючи тим до себе загальну увагу. Саме до нього переважно тиснулися люди, сподіваючись дістати від нього розв'язання питань, що турбували всіх.

— Нехай він покаже порядок, закон нехай покаже, на те начальство поставлено! Чи так я кажу, православні? — говорив високий парубок, ледь помітно усміхаючись.

— Він думає, і начальства нема? Хіба без начальства можна? А то грабувати он мало їх є хіба?

— Нащо пусте говорити! — озивалось у юрмі.— Як же, так і кинуть Москву ось! Тобі на сміх сказали, а ти й повірив. Мало хіба війська нашого йде. Так його й пустили! На те начальство. Он послухай, що люди гомонять,— говорили, показуючи на високого парубка.

Біля стіни Китай-города друга невеличка купка людей оточу* вала чоловіка у фризовій шинелі, який тримав у руках папір.

— Указ, указ читають! Указ читають! — загомоніли в натовпі, і народ посунув до читця.

Чоловік у фризовій шинелі читав афішку від 31 серпня. Коли натовп оточив його, він ніби збентежився, але на вимогу високого парубка, який протиснувся до нього, він з легким дрожем у голосі почав читати афішку спочатку.

"Я завтра рано їду до найяснішого князя,— читав він (ясніючого! — урочисто, усміхаючись ротом і хмурячи брови, повторив високий парубок),— щоб з ним переговорити, діяти й допомагати військам винищувати лиходіїв; будемо й ми з них дух...— продовжував читець і зупинився ("Бачив? — переможно прокричав парубок.— Він тобі всю дистанцію розв'яже...") — викорінювати і цих гостей до дідька виряджати; я приїду назад до обіду і візьмемось за діло, виконаєм, доконаємо, лиходіїв одчу-храємо".

Останні слова читець прочитав у повному мовчанні. Високий парубок сумовито опустив голову. Очевидно було, що ніхто не зрозумів цих останніх слів. Особливо слова "я приїду завтра до обіду", видно, навіть запечалили і читця і слухачів. Свідомість людей була настроєна на високий лад, а це було занадто просто і непотрібно зрозуміло; це було те саме, що кожен з них міг би сказати і чого тому не міг говорити указ, що виходить од вищої влади.

Усі стояли в сумному мовчанні. Високий парубок поводив губами й похитувався.

— У нього спитати б!.. Це сам і є?.. Аякже, спитаєш!.. А то що ж... Він скаже...—раптом почулось у задніх рядах натовпу, і загальну увагу привернула до себе поліцеймейстерова дрожка, що виїжджала на площу в супроводі двох кінних драгунів.

Поліцеймейстер їздив— цього ранку за наказом графа спалювати барки і на цьому дорученні виручив велику суму грошей, які були тепер у нього в кишені; побачивши юрму людей, що посунула до нього, він звелів кучерові зупинитися.

— Що за народ? — крикнув він на людей, які розрізнено і боязко наближалися до дрожки.— Що за народ? Я вас питаю? — повторив поліцеймейстер, не дістаючи відповіді.

— Вони, ваше благородіє,— сказав приказний у фризовій шинелі,— вони, ваше благородіє, на оголошення ясновельможного графа, не жаліючи життя, бажали послужити, а не то, щоб бунт який, як сказано від ясновельможного графа...

— Граф не виїхав, він тут, і про вас розпорядження буде,— промовив поліцеймейстер.— Паняй!—сказав він до кучера. Натовп зупинився, скупчуючись біля тих, які чули, що сказало начальство, і,дивлячись, як від'їжджає дрожка.

Поліцеймейстер у цей час злякано оглянувся, щось сказав кучерові, і коні його побігли швидше.

— Обман, хлопці! Веди до самого! — пролунав голос високого парубка.— Не пускай, хлопці! Нехай одвіт дасть! — розляглися голоси, і народ бігом кинувся за дрожкою.

Натовп за поліцеймейстером з галасливим гомоном попрямував на Лубянку.

— Що ж, пани та купці повиїжджали, а ми за те й пропадаємо? Що ж, ми собаки, чи що! — частіше лузало в натовпі.

XXIV

Увечері 1 вересня, після свого побачення з Кутузовим, граф Растопчин, засмучений і ображений з того, що його не запросили на військову раду, що Кутузов зовсім не зважав на його пропонування своєї участі у захисті столиці, і здивований з нового погляду, що відкрився йому в таборі, погляду, за яким питання про спокій столиці і про патріотичний її настрій виявлялося не тільки другорядним, а й зовсім непотрібним і незначним,— засмучений, ображений і здивований з усього цього; граф Растопчин повернувся в Москву.