Війна і мир - Толстой Лев
Замість чисто заліпленої клеєм і зметеної віялами крил підлоги, на дні лежать кришки вощин, екскременти бджіл, напівмертві бджоли, які ледве ворушать ніжками, і зовсім мертві, неприбрані.
Пасічник відкриває верхню колодязню і оглядає голову вулика. Замість суцільних рядів бджіл, що обліпили всі проміжки стільників і гріють черву, він бачить майстерно зроблені стільники, але вже не в тому вигляді незайманості, в якому вони були раніш. Усе занехаяне й загиджене. Грабіжниці — чорні бджоли — нишпорять швидко і скрадливо по роботах; свої бджоли, висохлі, короткі, мляві, наче старі, повільно бродять, нікому не заважаючи, нічого не бажаючи і втративши свідомість життя. Трутні, шершні, джмелі, метелики безтолково стукаються на льоту об стінки вулика. Де-не-де між вощинавди з мертвою червою і з медом зрідка чутно з різних боків сердите буркотіння; де-небудь дві бджолу, за старою звичкою і пам'яттю очищаючи гніздо вулика, старанно, над силу, тягнуть геть мертву бджолу або джмеля, самі не знаючи, для чого вони це роблять. У другому кутку інші дві старі бджоли ліниво б'ються, чи чистяться, чи годують одна одну, самі не знаючи, по-ворожому чи дружелюбно вони це роблять. У третьому місці юрма бджіл, чавлячи одна одну, нападають на яку-небудь жертву, б'ють і душать її. І ослабла чи забита бджола поволі, легко як пух, спадає зверху в купу трупів. Пасічник розвертає дві середні вощини, щоб бачити гніздо. Замість колишніх суцільних чорних кружал тисяч бджіл, що сидять спинка до'спинки і пильнують вищих таємниць рідної справи, він бачить сотні марудних, напівживих і поснулих кістяків бджіл. Вони майже всі померли, самі не знаючи цього, сидячи на святині, яку вони пильнували і якої вже нема більш. Від них пахне гнилизною і смертю. Тільки деякі з них ворушаться, піднімаються, мляво летять і сідають на руку ворогові, неспроможні померти, жалячи його,—решта, мертві, як риб'яча луска, легко сипляться вниз. Пасічник закриває коло-дязню, позначає крейдою колоду і, вибравши час, виламує і випалює її.
Така пуста була Москва, коли Наполеон, втомлений, неспокійний і насуплений, ходив туди й сюди біля Камер-колезького валу, чекаючи на те хоч зовнішнє, але конче потрібне, на його розуміння, дотримання пристойності,— на депутацію.
У різних кутках Москви лише несвідомо ще ворушились люди, дотримуючи старих звичок і не розуміючи того, що вони робили.
Коли Наполеона з належною обережністю повідомили, що Москва пуста, він сердито глянув на того, хто доносив про це, і, одвернувшись, продовжував своє мовчазне ходіння.
— Дати екіпаж,— сказав він. Він сів у карету поруч з черговим ад'ютантом і поїхав у передмістя.
"Moscou déserte. Quel .événement invraisemblable!"1 — говорив він сам з собою.
Він не поїхав до міста, а зупинився в заїзді Дорогомиловського передмістя.
Le coup de théâtre avait raté 2.
XXI
Російські війська проходили через Москву з другої години ночі І до другої години дня і втягали у свій рух решту тих мешканців та поранених, що виїжджали.
Найбільша тиснява під час руху військ була на мостах Кам'яному, Москворіцькому і Яузькому.
Тимчасом як, роздвоївшись навколо Кремля, війська стовпилися на Москворіцькому і Кам'яному мостах, величезна кількість солдатів, користуючись зупинкою та тиснявою, повертались назад від мостів і скрадливо й мовчазно прошмигували повз Василя Блаженного і під Боровицькі ворота назад під гору, до Красної площі, де, якимсь чуттям вони почували це, легко можна було
1 "Москва пуста. Яка неймовірна подія!" 1 Не вдалася розв'язка театральної вистави.
брати чуже. Такий самий натовп людей, як на дешевому крамі, заповнював Гостиний двір в усіх його ходах та переходах. Але не було привітно-нудотних заманюючих голосів гостинодворців, не було рознощиків і строкатої жіночої юрми покупців — були лише мундири та шинелі солдатів без рушниць, солдатів, які мовчазно з ношею виходили і без ноші входили у ряди. Купці і моно-польщики (їх було мало) самі не свої ходили між солдатами, відмикали і замикали свої крамниці і самі з підручними кудись виносили свій крам. На площі біля Гостиного двору стояли барабанщики й били збір. Але звук барабана примушував солдатів-гра-біжників не збігатися на поклик, як перше, а, навпаки, відбігати далі від барабана. Між солдатами, по крамницях та проходах, видно було людей у сіряках і з голеними головами. Два офіцери, один у шарфі по мундиру, на худому темносивому коні, другий у шинелі, піший, стояли на розі Іллінки і про щось розмовляли. Третій офіцер під'їхав до них.
— Генерал наказав хоч би там що зараз вигнати всіх. Що ж це, неподобство! Половина людей розбіглася.
— Ти куди?.. Ви куди?..— крикнув він на трьох піхотних солдатів, які, без рушниць, підібравши поли шинелей, прошмигнули повз нього в ряди.— Стій, каналіє!
— Егеж, ось і зберіть їх! — відповів другий офіцер.— їх не збереш; треба йти швидше, щоб решта не втекла, от і все!
— Куди ж іти? там стали, збилися на мосту і не рухаються. Може, цеп поставити, щоб решта не розбіглася?
— Та підіть же туди! Гони ж їх геть! — крикнув старший офіцер.
Офіцер у шарфі зліз з коня, гукнув барабанщика і ввійшов а ним разом під арки. Кілька солдатів кинулось бігти юрмою. Купець, з червоними прищами на щоках коло носа, зі спокійно-незворушним виразом розрахунку на гладкому обличчі, поспішно і франтовито, розмахуючи руками, підійшов до офіцера.
— Ваше благородіє,— сказав він,— зробіть ласку, захистіть. Ми не рахували б там якої дрібниці, це з дорогою душею! Прошу вас, сукна зараз винесу, для благородної людини хоч два сувої, з дорогою душею! Бо ми чуття маємо, а це що ж, чистий розбій! Прошу вас! Караул, чи що, поставили б, хоч замкнути дали б...
Кілька купців з'юрмилося біля офіцера.
— Е! пусте плетеш! —сказав один з них, худорлявий, з суворим обличчям.— Стявши голову, за волоссям не плачуть. Бери, що кому хочеться! — І він енергійним жестом махнув рукою і боком повернувся до офіцера.
— Тобі, Іване Сидоровичу, добре говорити,—сердито промовив перший купець.— Прошу вас, ваше благородіє.
— Що й казати! — крикнув худорлявий.— У мейе тут у трьох крамницях на сто тисяч краму. Хіба вбережеш, коли військо пішло! Ех, люди, проти божої волі з києм не підеш!
— Прошу вас, ваше благородіє,— казав перший купець, вкло-
няючись. Офіцер стояв, вагався, і на обличчі його видно було нерішучість.
— Та мені що до тогої — крикнув він раптом і пішов швидкими кроками вперед по ряду. В одній відчиненій крамниці чутно було удари і лайку, і в той час, як офіцер підходив до неї, з дверей вискочив виштовхнутий чоловік у сіряку і з поголеною головою.
Чоловік цей, зігнувшись, проскочив повз купців і офіцера. Офіцер накинувся на солдатів, що були у крамниці. Але в цей час страшний крик величезного натовпу розлігся на Москворіць-кому мосту, і офіцер вибіг на площу.
— Що таке? Що таке? — питав він, але товариш його вже мчав у напрямі крику, повз Василя Блаженного. Офіцер сів на коня і поїхав за ним. Під'їхавши до мосту, він побачив зняті з передків дві гармати, піхоту, що йшла по мосту, кілька повалених возів, кілька зляканих облич і обличчя солдатів, які сміялися. Біля гармат стояла одна повозка, запряжена парою. За повозкою позад коліс тулилися чотири хорти в нашийниках. На повозці була гора речей, і на самому верху, поряд з дитячим, догори ніжками перекинутим стільчиком, сиділа молодиця і пронизливо й розпачливо верещала. Товариші розповіли офіцерові, що натовп зняв крик і молодиця почала верещати тому, що генерал Єрмолов, натрапивши на цей натовп і взнавши, що солдати розбредаються по крамницях, а юрми мешканців стовпилися на мосту, наказав зняти гармати з передків і показати, ніби він стрілятиме по мосту. Натовп, перекидаючи вози, чавлячи одне одного, тиснучись, з розпачливим криком посунув з мосту, і війська рушили вперед.
XXII
В самому місті тимчасом було пусто. На вулицях майже нікого не було. Ворота і крамниці всі були позамикані; де-не-де біля шинків лунали окремі вигуки або п'яний спів. Ніхто не їздив по вулицях, і рідко чутно було кроки прохожих. На Поварській було зовсім тихо й безлюдно. На величезному подвір'ї дому Ростових лежали недоїдки сіна, сміття обозу, що виїхав звідси, і не було видно жодної людини. В покинутому з усім добром домі Ростових двоє людей було у великій вітальні. Це були двірник Гнат і внук Васильовича козачок Мишка, який зостався в Москві з дідом. Мишка, відкривши клавікорди, грав на них одним пальцем. Двірник, узявшись в боки і радісно усміхаючись, стояв перед великим дзеркалом.
— От гарно які Га? Дядечку Гнате! — сказав хлопчик, раптом почавши бахкати обома руками по клавішах.
— Чи ба! — відповів Гнат, дивуючись з того, як дедалі більше усміхалось його обличчя в дзеркалі.
— Безсовісні! Ій-бо, безсовісні!—заговорила позад них Мавра Кузьмівна, тихо увійшовши.— Ач як товстопикий зуби скалить. На це ви мастаки! Там усе неприбране, Васильович з ніг збився. Начувайся!
Гнат, "поправляючи пояска, переставши усміхатись і покірно опустивши очі, пішов з кімнати.
— Тітонько, я легенько,— сказав хлопчик.
— Я тобі дам легенько. Шибейик! — крикнула Мавра Кузьмівна, замахуючись на нього рукою.— Іди дідові самовар став.
Мавра Кузьмівна, змахнувши порох, закрила клавікорди і, тяжко зітхнувши, вийшла з вітальні й замкнула вхідні двері.
Вийшовши на подвір'я, Мавра Кузьмівна задумалась про те, куди їй іти тепер: у флігель до Васильовича пити чай чи до комори прибирати те, що ще було неприбране.
В тихій вулиці почулися швидкі кроки. Кроки зупинились біля хвіртки; клямка стала стукати під рукою, що намагалася відчинити її.
Мавра Кузьмівна підіщшіа до хвіртки.
— Кого треба?
— Графа, графа Іллю Андрійовича Ростова.
— А ви хто?
•— Я офіцер. Мені б треба бачити,— сказав російський приємний і панський го^іос.
Мавра Кузьмівна відчинила хвіртку. І на подвір'я увійшов кругловидий, років вісімнадцяти, офіцер, типом обличчя схожий на Ростових.
— Виїхали, батечку. Вчорашнього числа під час вечерні,ЗБОЛИЛИ виїхати,:—лагідно сказала Мавра Кузьмівна.
Молодий офіцер, стоячи у хвіртці, ніби вагаючись, увійти чи не ввійти йому, поклацав язиком.
— Ох, яка досада! —промовив він.— Мені б учора...
