Нові розслідування - Борхес Хорхе Луїс

Сприймати чи не сприймати креольські мотиви – не так важливо, однак справа в тому, що з усіх іноземців (включаючи, звичайно, іспанців) сприймають їх лише англосакси: Міллер{722}, Робертсон, Бертон, Канінґейм Ґрем{723}, Хадсон.

Від Хтось до Ніхто

Спочатку Бог був Богами (Елоїм) – множиною, яку дехто називає множиною величі, а інші – повноти, і яку вважають відлунням давнього многобожжя або передвістям проголошеного в Нікеї{724} вчення про те, що Бог єдиний у трьох іпостасях. Елоїм відмінює дієслова в однині; перший вірш Біблії дослівно каже: "На початку Боги створив небо та землю". Незважаючи на деяку непевність множини, Елоїм конкретний; він зветься Богом Єговою, і ми читаємо про нього, що по Раю ходив, як повіяв денний холодок або, як сказано в англійському тексті, in the cool of the day. Йому властиві людські риси; в одному місці Святого Письма читаємо: "І пожалкував був Господь, що людину створив на землі. І засмутився Він у серці своїм", в іншому: "Я – Господь, Бог твій, Бог ревнивий", ще в одному: "І розпалиться гнів Мій на них". Суб'єктом цих висловлювань, поза сумнівом, є Хтось тілесний, хто із плином століть набував дедалі збільшених і розпливчастих форм. Він мав різні імена: Сила Якова, Камінь Ізраїлю, Я Сущий, Бог Воїнства, Цар над Царями. Останнє, що, безперечно, виникло на противагу Рабу Рабів Господніх Григорія Великого{725}, в оригіналі вживається як найвищий ступінь від слова "цар". "Гебрейська мова, – зазначає брат Луїс де Леон{726}, – має властивість подвоювати ті ж самі слова таким чином, щоб звеличити чиєсь добро чи зло. Відтак сказати "Пісня пісень"[456] – однаково, що сказати по-іспанськи "пісня з-поміж пісень", "людина з-поміж людей", тобто "знаний і видатний серед усіх, той, хто переважає багатьох". У перші століття нашої ери теологи вводять в обіг префікс omni, який раніше застосовувався у прикметниках для зображення природи та Юпітера. З'являються слова "omnipotente", "omnipresente", "omniscio"[457], які перетворюють Бога на поштиве сум'яття неймовірних найвищих ступенів. Така термінологія, як і інші, начебто обмежує божество: наприкінці V століття невідомий автор "Corpus Dionysiacum" запевняє, що жоден стверджувальний присудок не личить Богові. Про Нього нічого не слід стверджувати, але все можна заперечувати. Шопенгауер сухо зазначає: "Це єдина правдива теологія, але вона позбавлена змісту". Написані грецькою мовою трактати та листи, що складають "Corpus Dionysiacum", у IX столітті стикаються з читачем, який перекладає їх на латину: це Іоанн Еріуґена, або Скот, тобто Іоанн Ірландець, відомий в історії як Скот Еріуґена, що означає Ірландський Ірландець. Він формулює вчення пантеїстичного штабу: окремі речі є теофаніями (тобто божественними одкровеннями або богоявленнями), і за ними – сам Бог, який є єдиною реальністю, одначе "Він не знає, що Він є, бо Він ніяке не "що", Він незбагненний ні для самого Себе, ні для будь-якого розуму". Він не розумний, бо Він більше ніж розумний; Він не добрий, бо Він більше ніж добрий; незбагненним чином Він переважає й відкидає всі атрибути. Щоб визначити Його, Іоанн Ірландець вживає слово "nihilum", тобто "ніщо". Бог – це первісне ніщо, з якого почалося Творіння, creatio ex nihilo[458], безодня, в якій зародилися архетипи, а потім самі створіння. Він – Ніщо і Ніхто; ті, хто сприйняв Його таким, відчували, що бути Ніщо важить більше, ніж бути Хтось або Щось. Так само Шанкара{727} вчить, що люди, коли вони в глибокому сні, – це і Всесвіт, і Бог.

Наведений тут плин думок, звичайно, не є випадковим. Усім культам властиві звеличення аж до перетворення у ніщо або принаймні така тенденція; ми безпомильно спостерігаємо це у випадку з Шекспіром. Його сучасник Бен Джонсон схиляється перед ним, не переступаючи межу ідолопоклонства, on this side Idolatry; Драйден{728} проголошує його Гомером англійських драматичних поетів, хоча й визнає, що він зазвичай позбавлений смаку та пишномовний; розсудливе XVIII століття прагне оцінити його чесноти й засудити помилки; Моріс Морґан{729} 1774 року стверджує, що король Лір і Фальстаф – не що інше, як дві іпостасі самого автора, породжені грою його уяви; на початку XIX століття до цієї думки повертається Колрідж, для якого Шекспір уже не людина, а літературна версія нескінченного бога Спінози. "Шекспір – людина, – пише він, – був natura naturata, наслідком, одначе загальне, що потенційно міститься в окремому, відкрилося йому не як підсумок спостережень над певною кількістю випадків, а як субстанція, здатна до нескінченних перевтілень, одним із яких було його власне існування". Хезліт погоджується й стверджує: "Шекспір був подібним до всіх людей, але не схожим ні на кого. Власне, він був нічим, а проте був усім, чим люди є або можуть стати". Згодом Гюґо порівняв його з океаном – розплідником найрізноманітніших форм життя[459].

Бути чимось неминуче означає не бути всім іншим; невиразне передчуття цієї істини змусило людей уявити, що не бути краще, ніж бути чимось, і що це певною мірою означає бути всім. Саме ця оманлива вигадка міститься в словах царя з індійської легенди, котрий зрікся влади й жебрає на вулиці: "Відтепер я не маю царства, а відтак моє царство не має кордонів, відтепер моє тіло не належить мені, а відтак мені належить уся земля". Шопенгауер зазначив, що історія – це нескінченний безладний сон людських поколінь; цей сон містить образи, що повторюються, можливо, він і не містить нічого, крім цих образів; одним із них є те, про що йдеться на цій сторінці.

Буенос-Айрес, 1950 р.

Версії однієї легенди

Людям прикро дивитися на старих, хворих і небіжчиків, а проте всі люди підвладні смерті, хворобам і старості; Будда запевняв, що думка про це змусила його кинути рідний дім та батьків і одягти жовте вбрання аскета. Це засвідчено в одній із канонічних книг; в іншій переповідається притча про п'ятьох таємних вісників богів: хлопчика, згорбленого старика, паралітика, катованого злочинця та мерця; у такий спосіб боги сповіщають, що людям судилося народжуватись, старіти, хворіти, терпіти справедливу кару й помирати. Суддя Тіней (в індуїстській міфології цей обов'язок виконує Яма{730}, бо він – перша померла людина) запитує грішника, чи не бачив той вісників; грішник відповідає, мовляв, так, бачив, але не зрозумів сенсу їхнього послання; охоронці зачиняють його в охопленому полум'ям домі. Можливо, Будда не вигадав цю зловісну притчу, досить того, що він її переповів (Majjhima nikaya, 130), ніяк не пов'язавши з власним життям.

Реальність може бути надто складною для переказу; легенда відтворює її з незначними похибками, дозволяючи їй мандрувати світом і передаватись із уст в уста. У притчі і в оповіді Будди згадуються троє: старик, хворий і мрець; час об'єднав два тексти в один і, перемішавши їх, створив іншу історію.

Сіддхартха, Бодхисатва, майбутній Будда – син великого царя Суддходани з роду Сонця. В ніч його зачаття матері сниться, нібито в її правий бік входить білосніжний слон із шістьма бивнями[460]. Віщуни розтлумачили, що її син буде царем Всесвіту або обертатиме колесо вчення[461] і напучатиме людей, як звільнятися від життя та смерті. Цар, однак, воліє, щоб Сіддхартха досяг величі в часі, а не у вічності, тож зачиняє його в палаці, звідки прибрано всі речі, які могли б відкрити йому тлінність буття. Так минають двадцять дев'ять років примарного щастя, позначеного чуттєвими втіхами, коли це одного ранку Сіддхартха виїздить із палацу в кареті й, приголомшений, бачить згорбленого чоловіка "з волоссям не таким, як у всіх, і тілом не таким, як у всіх"; простуючи, той спирається на ціпок, його тіло тремтить. Він запитує, що це за чоловік; візник пояснює, що це старик і що всі люди на землі мають зробитися такими. Стурбований Сіддхартха наказує негайно вертатися до палацу, однак, виїхавши з нього іншим разом, бачить прокаженого; того лихоманить, а все його тіло всіяне виразками; візник пояснює, що це хворий і така небезпека може підстерегти будь-кого. Виїхавши з палацу знову, Сіддхартха бачить людину, котру несуть у труні; йому пояснюють, що ця нерухома людина мертва і кожен, хто народжується, мусить померти. Виїхавши з палацу востаннє, він бачить жебрущого монаха, котрому байдуже – помирати чи жити: на його обличчі умиротворення. Сіддхартха знаходить свій шлях.

Харді{731} ("Der Buddhismus nach älteren Pali-Werken"[462]) похвалив легенду за колоритність; сучасний індолог А. Фуше{732}, чий глузливий тон не завжди доречний або чемний, пише, що, з огляду на необізнаність Бодхисатви, ця історія не позбавлена певного драматизму та філософського сенсу. На початку V століття нашої ери чернець Фа Сянь{733} вирушив до Індії на пошуки священних книг і побачив там руїни міста Капілавасту й чотири фігури, зведені Ашокою{734} на згадку про ці зустрічі на півночі, півдні, сході та заході міського муру. На початку VII століття християнський чернець написав повість під назвою "Варлаам та Йоасаф"; Йоасаф (Бодхисатва) – син індійського царя; астрологи передвіщають, що він стане правителем іншого, найвеличнішого царства; цар зачиняє сина в палаці, однак Йоасаф від сліпця, прокаженого та умираючого дізнається про нещасливу долю людей. А самітник Варлаам зрештою навертає його до справжньої віри. Ця християнська версія легенди була перекладена багатьма мовами, у тому числі голландською та латиною; завдяки Хокону Хоконарсону{735} в Ісландії на початку XIII століття з'явилася сага про Варлаама. Кардинал Чезаре Бароніо{736} помістив Йоасафа до свого "Римського мартиролога" (1585–1590); 1615 року Дієґо де Коуту{737} у продовженні "Декад" засудив будь-які аналогії між облудною індійською легендою та правдивою й благочестивою історією святого Йоасафа. Усе це та багато іншого читач знайде у першому томі "Походження роману" Менендеса-і-Пелайо{738}.

Легенда, яка на Заході передбачала канонізацію Будди Римом, мала, проте, одну ваду: зустрічі, про які в ній ідеться, справляють враження, але в них важко повірити. Чотири виходи Сіддхартхи і чотири повчальні персонажі не в'яжуться з грою випадку. Богослови, для яких питання естетики важать менше, ніж навертання людей до віри, намагалися виправдати цю недоречність; Кеппен{739} ("Die Religion des Buddha"[463], 1, 82) відзначає, що в останній версії легенди прокажений, мрець і монах – це видіння, створені божествами, щоб напучати Сіддхартху.