Нові розслідування - Борхес Хорхе Луїс
Сподіваючись дати щось, ми отримуємо і таке інше. А відтак (каже мені одна люба засмучена душа) ми перебуваємо на небі, а Бог карається на землі".
П'яте, датоване травнем 1908 року: "Жахаюча думка Жанни про текст "Per speculum". Радості цього світу можуть обернутися пекельними муками, побаченими в дзеркалі, – перевернутими".
Шосте, датоване 1912 роком. Воно міститься на кожній сторінці "L'âme de Napoléon" – книги, метою якої є розгадка символу "Наполеон", що розглядається як попередник іншого героя – також людини-символа, – прихованої в майбутньому. Досить навести дві цитати. Перша: "Кожна людина приходить на землю задля того, щоб бути символом чогось їй невідомого і зробитися піщинкою чи горою з якоїсь невидимої субстанції, що слугуватиме для зведення Града Божого". Інша: "Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з'явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім'я, його неминуще Ім'я у списку Світла… Історія – неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас".
Наведені фрагменти можуть здатися читачеві звичайним бажанням Блуа зробити йому приємність. Наскільки я знаю, він ніколи не дбав про те, щоб їх обґрунтувати. А проте мені вони видаються переконливими і, можливо, навіть обов'язковими в межах християнського віровчення. Блуа (повторюю) лише застосував до всього Творіння той метод, який кабалісти-юдеї застосовували до Святого Письма. Ті вважали, що твір, навіяний Святим Духом, є досконалим текстом, тобто таким, де можливість випадковості дорівнює нулю. Це дивне уявлення про книгу, непідвладну грі випадку, про книгу, що є знаряддям незчисленних намірів, спонукало їх міняти місцями слова Святого Письма, рахувати числове значення літер, брати до уваги їхню форму, зважати на те, великі вони чи малі, шукати акровірші та анаграми, а також вдаватися до інших екзегетичних вправ, здатних викликати глузування. Вони стверджують, нібито в творінні вищого розуму не може бути нічого випадкового[428]. Леон Блуа розглядає ці ієрогліфічні літери – знаки Святого Письма, криптографії ангелів – кожної миті і в кожній істоті. Забобонна людина вважає, що опанувала це живе Письмо: тринадцять співтрапезників видаються їй символом смерті; жовтий опал – символом нещастя…
Сумнівно, щоб світ мав певний сенс; тим паче сумнівно, щоб він мав подвійний чи потрійний сенс, завважить якийсь маловір. Я гадаю, що це так; однак я гадаю також, що ієрогліфічний світ, обстоюваний Блуа, якнайкраще відповідає раціональному Богу теологів.
Жодна людина не знає, хто вона насправді, – стверджував Леон Блуа. Ніхто краще за нього не унаочнює це невідання самого себе. Він вважав себе ревним католиком, але був послідовником кабалістів, таємним братом Сведенборґа та Блейка – єресіархів.
Дві книги
Остання книга Велса – "Guide to the New World. A Handbook of Constructive World Revolution"[429] – на перший погляд ризикує видатися банальною енциклопедією образ. Її виразні сторінки викривають фюрера, "котрий вищить, мов наполоханий кролик"; Ґерінґа, "руйнівника міст, які назавтра прибирають розбите скло і беруться за справи, полишені напередодні"; Ідена{697}, "невтішного вдівця, що уособлює Лігу Націй"; Йосипа Сталіна, який химерною мовою продовжує вихваляти диктатуру пролетаріату, "хоча ніхто не знає до ладу, що таке пролетаріат і що та де він диктує"; і "безглузду відвагу"; і французьких генералів, "розбитих усвідомленням власної нікчемності, виробленими у Чехословаччині танками, радіотелефонними голосами та шумами, й вістовими на мотоциклах", "очевидне пораженство" (will for defeat) англійської аристократії; "жалюгідний злостивий конвент" Південної Ірландії; британське Міністерство закордонних справ, "що, здається, не шкодує зусиль для того, щоб Німеччина виграла війну, яку вона вже програла", сера Семюела Гоера, "розумового й морального дурня"; американців і англійців, "які зрадили ліберальну справу в Іспанії"; тих, хто вважає цю війну "війною ідеологій", а не злочинною формулою "сучасного безладу"; простаків, які гадають, нібито досить позбутися чи знищити дияволів Ґерінґа та Гітлера, і світ перетвориться на справжнісінький рай.
Я підібрав деякі закиди Велса; з літературної точки зору вони не закарбовуються в пам'яті; окремі видаються мені несправедливими, однак свідчать про безсторонність його гніву чи обурення. Вони також свідчать про свободу, якою користуються письменники в Англії у доленосні години війни. Важливішою за це епіграматичне буркотіння (з якого я навів лише невеличку дещицю і яке легко збільшити в три-чотири рази) є теорія цього революційного підручника. Цю теорію можна звести до чіткої альтернативи: або Англія ототожнить свою справу із загальною революцією (революцією федералізованого світу), або перемога неможлива й марна. Розділ XII (сторінки 48–54) визначає засади нового світу. В трьох останніх розділах дискутуються менш важливі питання.
Велс, як це не дивно, не нацист. Як це не дивно, тому що майже всі мої сучасники є такими, хоча й заперечують або не усвідомлюють цього. З 1925 року немає жодного публіциста, який би не вважав, що сам неминучий та банальний факт народження в певній країні й належності до певної раси (або до певної суміші рас) не є винятковим привілеєм і достатнім талісманом. Прихильники демократії, котрі гадають, нібито різняться від Ґеббельса, переконують читачів – мовою своїх супротивників – прислухатися до биття власного серця, в якому відлунює голос крові та батьківщини. Пригадую деякі неймовірні дискусії часів громадянської війни в Іспанії. Одні називали себе республіканцями; інші – націоналістами; ще інші – марксистами; і всі мовою гауляйтера розводилися про расу та народ. Навіть прибічники серпа та молота виявилися расистами… З деяким приголомшенням пригадую також одне зібрання, скликане, щоб засудити антисемітизм. Існує багато причин для того, щоб я не був антисемітом; головна з них така: різниця між євреями та неєвреями видається мені загалом несуттєвою, іноді уявною або невідчутною. Ніхто того дня не хотів поділяти мою точку зору; всі твердили, буцімто німецький єврей дуже відрізняється від німця. Марно я нагадував їм, що Адольф Гітлер каже те саме; марно наполягав, що зібрання, спрямоване проти расизму, не мусить миритися з доктриною обраної раси; марно наводив мудрі слова Марка Твена{698}: "Я не питаю, до якої раси належить людина; досить того, що вона людина; нічого гіршого бути не може" ("The Man that Corrupted Hadleyburg"[430], стор. 204).
У цій книзі, як і в інших – "The Fate of Homo Sapiens", 1939; "The Common Sence of War and Peace"[431], 1940, – Велс змушує нас пригадати нашу людську сутність і приборкати наші незначні відмінності, якими б пафосними чи колоритними вони не були. Насправді це погамування не надмірне: воно обмежується тим, що вимагає від держав – заради кращого співіснування – те, що звичайна ввічливість вимагає від людей. "Ніхто при здоровому глузді, – заявляє Велс, – не подумає, нібито громадяни Великої Британії є обраним народом, найблагороднішим видом нацистів, які сперечаються за гегемонію в світі з нацистами. Вони – бойовий фронт людства. Якщо вони не є таким фронтом, вони – ніщо. Цей обов'язок є їхнім привілеєм".
"Let the People Think"[432] – така назва збірника нарисів Бертрана Расела. Велс у творі, коментар до якого я окреслив, змушує нас переосмислити всесвітню історію, не віддаючи нікому переваги географічного, економічного чи етнічного характеру; Расел також дає поради щодо спільності. У третій статті – "Free thouht and official propaganda"[433] – він пропонує, щоб у початковій школі навчали читати і водночас не довіряти газетам. Мені здається, цей сократівський шкільний предмет не був би зайвим. Серед моїх знайомих у цьому сенсі мало хто вміє читати навіть по складах. Вони дозволяють ошукувати себе за допомогою друкарських викрутасів; гадають, буцімто подія мала місце, бо так надруковано великими чорними літерами; вони плутають правду з дванадцятим кеглем; не хочуть зрозуміти, що фраза "Всі спроби агресора просунутися далі пункту Б зазнали нищівної поразки" – звичайний евфемізм, ужитий для того, щоб визнати втрату пункту Б. Гірше того: вони певним чином вдаються до магії, вважають, що писати про страхіття означає співробітничати з ворогом… Расел пропонує, щоб Держава спробувала зробити людям щеплення проти цих забобонів і цих софізмів. Наприклад, він наполягає, щоб учні вивчали останні поразки Наполеона, читаючи вочевидь переможні видання "Moniteur"[434]. Він планує, приміром, такі завдання: вивчивши за англійськими джерелами історію воєн із Францією, викласти письмово цю історію з точки зору французів. Наші "націоналісти" вже застосовують цей парадоксальний метод: викладають аргентинську історію з точки зору іспанців, якщо не кечуа чи керанді{699}.
З інших статей не менш влучною є "Генеалогія фашизму". На самому початку автор зауважує, що політичні дії випливають із дуже давніх поглядів, і завжди минає багато часу між поширенням якоїсь доктрини та її застосуванням. Це так: "мінлива дійсність", яка надихає нас або доводить до розпачу і часом нас знищує, є не що інше, як недосконале відлуння давніх суперечок. Жахливий Гітлер із його видимими арміями й таємними агентами – це плеоназм Карлайла (1795–1881) і навіть Й. Г. Фіхте (1762–1814); Ленін – транскрипція Карла Маркса. Відтак справжній інтелектуал уникає дискусій на сучасні теми: дійсність завжди анахронічна.
Расел приписує теорію фашизму Фіхте й Карлайлу. Перший у четвертій і п'ятій із знаменитих "Reden ап die deutsche Nation"[435] обґрунтовує вищість німців безперервним володінням чистою мовою. Цей аргумент майже наскрізь облудний; ми можемо припустити, що на землі не існує жодної чистої мови (навіть якби це були окремі слова, все одно не йдеться про їхні образи; навіть якщо пуристи кажуть "спорт", вони уявляють "sport"); ми можемо нагадати, що німецька мова не така "чиста", як мова басків або готентотів{700}; ми можемо запитати, чим "чиста" мова краща… Більш складним та промовистим є внесок Карлайла.
