Нові розслідування - Борхес Хорхе Луїс

Франсиско де Віторія{647} та єзуїт Грегоріо де Валенсія{648} не внесли Самсона до переліку самогубців; спростовуючи їх, Донн наводить останні слова Самсона, які той прорік, перш ніж здійснити свою помсту: "Нехай помру я разом із филистимлянами!" (Книга Суддів, 16, 30). Так само він заперечує припущення святого Августина, котрий стверджував, нібито Самсон, поваливши стовпи храму, не був винний ні в чужих смертях, ні у власній, бо підкорився спонуканню Святого Духа "наче меч, лезо якого спрямовує той, хто ним володіє". ("Град Божий"{649}, 1, 20). Довівши безпідставність цієї тези, Донн завершує розділ висловлюванням Беніто Перейри{650} про те, що Самсон у своїй смерті так само, як в інших діяннях, був символом Христа.

Перетлумачивши тезу святого Августина, кйетисти{651} вирішили, що Самсон "убив себе разом із филистимлянами, підмовлений Дияволом" ("Іспанські єретики"{652}, V, 1, 8); Мілтон ("Самсон-борець", in fine) виправдав приписуване йому самогубство; Донн, як мені здається, вбачав тут не казуїстичне питання, а певну метафору чи образ. Його не цікавила ця історія із Самсоном – та й чому вона мала б його цікавити? – або радше Самсон цікавив його лише як "символ Христа". У Старому Заповіті немає жодного героя, якому б не віддавали таку шану: Адам для святого Павла – провісник Того, хто має прийти; Авель для святого Августина є втіленням смерті Спасителя, а його брат Сиф{653} – воскресіння; для Кеведо "Йов був чудовим прообразом Христа". Донн удався до такої банальної аналогії, щоб його читач зрозумів: "Усе сказане Самсоном може бути брехнею; але сказане Христом – ні".

Розділ, безпосередньо присвячений Христу, не є надто піднесеним. Він обмежується двома посиланнями на Святе Письмо: це фраза "власне життя Я за вівці кладу" (Євангелія від св. Іоанна, 10, 15) і доволі цікавий вираз "віддав духа", вживаний усіма чотирма євангелістами у значенні "помер". Із цих висловлювань, що підтверджуються віршем "Ніхто в Мене його (життя. – Прим. перекладача) не бере, але Я Сам від Себе кладу його" (Євангелія від св. Іоанна, 10, 18), випливає, що не хресні муки вбили Христа, а що насправді він покінчив життя самогубством, чудесним способом добровільно віддавши духа. Донн зробив це припущення 1608 року; а 1631-го він умістив його до проповіді, яку прочитав перед смертю у капличці Вайтхола.

Проголошена мета "Біатанатоса" – викрити самогубство; головна – довести, що Христос сам заподіяв собі смерть[385]. Те, що, оприлюднюючи цю тезу, Донн обмежився одним рядком із святого Іоанна і повторенням словосполучення "віддати духа", видається неймовірним і навіть неможливим; поза сумнівом, він волів не наголошувати на блюзнірській темі. Для християнина життя та смерть Христа – центральна подія всесвітньої історії; попередні століття готували її, наступні – відтворюють. Перш ніж із пороху земного був створений Адам, перш ніж твердь відділила воду від води, Отець уже знав, що Син помре на хресті, і створив землю та небо, аби ті були коном, на якому мала розігратися ця майбутня смерть. Ісус помер добровільно, доводить Донн, отже стихії, і Всесвіт, і покоління людей, і Єгипет, і Рим, і Вавилон, і Юдея були видобуті з нічого заради його смерті. Можливо, й залізо було створено заради цвяхів, шпичаки – заради тернового вінка, а кров і вода – заради рани. Ця барокова ідея проглядається у "Біатанатосі". Ідея Бога, який зводить Всесвіт, аби звести ешафот.

Перечитавши ці нотатки, я згадую трагічну постать Філіппа Батца, відомого в історії філософії як Філіпп Майнлендер. Він, як і я, був захопленим читачем Шопенгауера. Під його впливом (а також, імовірно, під впливом гностиків) він вигадав, ніби всі ми – частинки одного Бога, який на початку часів знищив себе, прагнучи небуття. Всесвітня історія – похмура агонія цих частинок. Майнлендер народився 1841 року; а 1876-му він надрукував книгу "Філософія зречення". Того ж року він покінчив життя самогубством.

Паскаль

Мої друзі кажуть мені, що думки Паскаля придаються їм до мислення. Насправді в світі не існує нічого, що не слугувало б стимулом для мислення; що стосується мене, то я ніколи не вважав, що ці знамениті атоми можуть сприяти розв'язанню проблем, примарних чи справжніх, які вони уособлюють. Я в них бачив радше присудки до підмета Паскаля, риси або епітети Паскаля. Так само як визначення quintessence of dust[386] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише принца Гамлета, визначення roseau pensant[387] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише Паскаля.

Здається, Валері звинувачує Паскаля у свідомій драматизації; справа в тому, що його книга відбиває не образ якогось учення чи діалектичного методу, а лише загубленого у часі та просторі поета. У часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує "коли"; у просторі, бо якщо кожна істота рівновіддалена від нескінченно великого і нескінченно малого, то не існує й "де". Паскаль зневажливо згадує "думку Коперника", проте його твір відбиває запаморочення теолога, вигнаного зі світу "Альмагеста"{654} й заблуканого у коперниковім Всесвіті Кеплера{655} та Бруно. Світ Паскаля – це світ Лукреція (а так само й Спенсера), але нескінченність, що сп'янила римлянина, француза лякає. Правду кажучи, один шукає Бога, а другий наміряється звільнити нас від страху перед богами.

Паскаль, кажуть нам, знайшов Бога, проте він виявляє цю радість не так переконливо, як самотність. Щодо останньої, тут він неперевершений; досить пригадати знаменитий фрагмент 207 за виданням Брюнсвіка ("Combien de royaumes nous ignorent!"[388]) і ще один, попередній, в якому йдеться про "безмірну нескінченність просторів, мені невідомих, які так само не знають про мене". В першому багатозначне слово "царств" і зневажливе дієслово наприкінці вражають фізично; якось я навіть вирішив, що цей вигук біблійного походження. Пам'ятаю, я передивився Святе Письмо; я не знайшов місце, яке шукав і якого, можливо, не існує, зате надибав блискучу антитезу, полохливі слова людини, котра відчуває свою наскрізну наготу перед спогляданням Бога. Апостол каже (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 13, 12): "Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я".

Не менш показовим є фрагмент 72. У другому абзаці Паскаль стверджує, що природа (простір) – це "нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність – ніде". Паскаль міг натрапити на цю сферу у Рабле (III, 13), котрий приписує її Гермесу Трісмегісту, або в символічному "Романі про Троянду"{656}, що пов'язує її з Платоном. Це не має значення; важливо те, що метафора, яку вживає Паскаль для визначення простору, застосовувалася його попередниками (а також сером Томасом Брауном у "Religio Medici"[389]) для визначення божественного[390]. Не велич Творця, а велич Творіння вражає Паскаля.

Витлумачивши у нетлінних словах розлад і нікчемність самотньої смерті, він зробився одним з найпатетичніших людей у Європі; застосувавши до апологетичного мистецтва обчислення правдоподібності, – одним з найбільших марнолюбців. Він не містик; він належить до тих затаврованих Сведенборгом християн, котрі вважають небо нагородою, а пекло – покаранням і – звиклі до меланхолійних роздумів – не вміють розмовляти з ангелами[391]. Для нього Бог важить менше, ніж аргументи тих, хто його заперечує.

Це видання[392] за допомогою складної системи друкарських знаків прагне відтворити "незавершений, різкий і химерний" характер рукопису; воно вочевидь досягло цієї мети. А от примітки виглядають убого. Так, на стор. 71 першого тому надруковано фрагмент, в якому у семи рядках викладено знаменитий космологічний доказ святого Томи{657} та Ляйбніца; видавець не визнає його й зазначає: "Можливо, Паскаль надає тут слово безвірнику".

Під деякими текстами видавець наводить схожі висловлювання Монтеня або зі Святого Письма; цю роботу слід було б розширити. Щоб проілюструвати "Pari"[393], варто було б процитувати деякі тексти Арно{658}, Симона{659} та Аль Газалі{660}, що відзначив Асін Паласіос ("Сліди ісламу", Мадрид, 1941); щоб проілюструвати фрагмент, спрямований проти живопису, – те місце з книги "Республіка", де сказано, що Бог створює архетип стола, а столяр – подобу його; щоб проілюструвати фрагмент 72 ("Je luі veux peindre l'immensité… dans l'enceinte de ce raccourci d'atome"…[394]), – концепцію мікрокосму, що передувала йому і згодом відродилась у Ляйбніца ("Монадологія", 67) та Гюґо ("La chauve-souris"[395]):

Le moindre grain de sable est un globe qui roule

Trainant comme la terre une lugubre foule

Qui s'abhorre et s'achame…[396]

Демокрит гадав, що в нескінченності існують однакові світи, в яких однакові люди мають незмінно однакові долі; Паскаль (на якого могли також вплинути давні слова Анаксагора{661} про те, що "в усьому є частинка всього") вмістив ці схожі світи одні в одних таким чином, що в просторі не існує жодного атома, в якому б не містилися всесвіти, ані всесвіту, що не був би також і атомом. Логічно було б думати (хоча він цього не сказав), що Паскаль бачив себе нескінченно помноженим у них.

Аналітична мова Джона Вілкінса

Я пересвідчився, що в чотирнадцятому виданні "Епсусіоpaedia Britannica" відсутня стаття про Джона Вілкінса. Таке упущення цілком справедливе, якщо пригадати банальність самої статті (двадцять рядків суто біографічних даних: Вілкінс народився 1614 року, Вілкінс помер 1672 року, Вілкінс був капеланом принца Карла Людвіга; Вілкінса було призначено ректором одного з оксфордських коледжів; Вілкінс був першим секретарем Королівського товариства в Лондоні й таке інше); а проте це упущення непробачне, якщо взяти до уваги умоглядну творчість Вілкінса. Він мав безліч успішних зацікавлень: його цікавили теологія, криптографія, музика, виробництво прозорих вуликів, рух невидимої планети, можливість подорожі на Місяць, можливість і принципи всесвітньої мови. Цій останній проблемі він присвятив книгу "An Essay towards a Real Character and a Philosophical Language"[397] (600 сторінок великого ін-кварто, 1668). У нашій Національній бібліотеці немає примірників цієї книги; для написання цих нотаток я звертався до "The Life and Times of John Wilkins"[398] (1910) П. А. Райта Гендерсона{662}; "Woerterbuch der Philosophie"[399] (1924) Фріца Маутнера; "Delphos"[400] (1935) Сильвії Пенкхерст{663}, "Dangerous Thoughts"[401] (1939) Ланселота Гогбена{664}.

Всім нам колись доводилося чути безапеляційні дискусії, коли якась дама, вдаючись до вигуків та анаколуфів{665}, присягається, що слово "місяць" більш (або менш) експресивне, ніж слово "moon"[402].