Чарівник Смарагдового міста - Волков Олександр
Чудернацький чоловічок, пружно відштовхнувшись од землі, підстрибнув у повітря, немов гумовий м'яч, і з розгону вдарив Страшила у груди головою та дужими кулаками. Страшило сторчака полетів до підніжжя гори, а чоловічок, хвацько ставши на ноги, зареготав і крикнув:
— Ой-ля-ля! Отак діють у нас, Марранів. — І ніби за сигналом із-за скель і пагорбів повискакували сотні Стрибунів: так називали їх сусідні народи.
— Ой-ля-ля! Ой-ля-ля! Спробуйте пройти! — загув різноголосий хор.
Розлютований Лев кинувся в атаку, грізно рвучи і хльоскаючи себе хвостом по боках. Але кілька Стрибунів, підбігши, сильно тицьнули його в груди своїми плескуватими головами й міцними кулаками, що Лев теж покотився вниз, перевертаючись і нявкаючи від болю, мов звичайнісінький кіт. Він устав присоромлений і, шкутильгаючи, відійшов од підніжжя гори.
Залізний Дроворуб змахнув сокирою, спробував гнучкість своїх суглобів і рішуче поліз вгору.
— Вернися, вернися! — загукала Еллі й, плачучи, схопила його за руку. — Ти розіб'єшся об скелі! Як ми тоді складемо тебе у цій дикій країні?
Сльози Еллі примусили Дроворуба повернутись.
— Покличмо Летючих Мавп, — запропонував Страшило. — Без них тут не обійтись, пікапу, трикапу!
Еллі зітхнула:
— Може, Стелла зустріне нас непривітно, тоді ми станемо зовсім беззахисні…
І тут раптом заговорив Тотошко:
— Соромно зізнаватися розумному псові, але правду не сховаєш: ми з тобою, Еллі, великі дурні.
— Чому? — здивувалась Еллі.
— А тому! Коли нас із тобою ніс вожак Летючих Мавп, він розповів нам історію Золотої Шапки… Адже Шапку можна передавати!
— То й що? — все ще не розуміла Еллі.
— Коли витратиш останній чар Золотої Шапки, передай її Страшилові, і в нього знову буде в запасі три чари.
— Ура! Ура! — закричали всі. — Тотошенько! Ти наш рятівник!
— Шкода, звичайно, — скромно мовив песик, — що ця геніальна ідея не спала мені на думку раніше. Ми б тоді не постраждали від повені.
— Нічого не вдієш, — сказала Еллі. — Що минуло, те не повернеш…
— Дозвольте, дозвольте, — втрутився Страшило. — Це що ж виходить… Три, та три, та три… — Він довго рахував на пальцях. — Отже, я, та Дроворуб, та Лев, ми зможемо наказувати Летючим Мавпам цілих дев'ять разів!
— А про мене ти забув? — ображено запитав Тотошко. — Адже я також можу бути володарем Золотої Шапки!
— Я про тебе не забув, — зітхнувши, зізнався Страшило, — та я вмію рахувати тільки до десяти…
— Це великий недолік для правителя, — серйозно зауважив Залізний Дроворуб, — і я займуся тобою у вільний час.
Тепер Еллі могла сміливо витратити своє останнє чародійство. Вона вимовляла чарівні слова, а Страшило повторював їх, пританцьовуючи від радощів і погрожуючи кулаками войовничим Марранам.
У повітрі зашуміло, і зграя Летючих Мавп опустилася на землю.
— Що накажете, володарко Золотої Шапки? — спитав вожак.
— Віднесіть нас до палацу Стелли, — відповіла Еллі.
— Слухаємо!
І мандрівники вмить опинилися у повітрі.
Пролітаючи над горою, Страшило робив потворні гримаси Стрибунам і відчайдушно лаявся. Стрибуни високо підскакували у повітря, та дістати Мавп не могли і шаленіли від люті.
Кільце гір, а з ними й уся країна Марранів швидко лишилися позаду, і зорові мандрівників відкрилась мальовнича родюча країна Балакунів, котрою правила добра чарівниця Стелла.
Балакуни були милі, привітні й працьовиті люди. Вони мали єдиний недолік — страшенно полюбляли базікати. Навіть на самоті могли цілими годинами говорити самі з собою.
Всевладна Стелла ніяк не могла відучити їх від балаканини. Одного разу вона поробила їх німими, та Балакуни швидко знайшли вихід: почали спілкуватися жестами і днями юрмилися на вулицях і майданах, розмахуючи руками. Стелла побачила, що навіть їй не під силу переробити Балакунів, і повернула їм голос.
Улюбленим кольором у країні Балакунів був рожевий, тоді як у Жуванів — блакитний, у Ми-гунів — фіолетовий, а в Смарагдовому місті — зелений. Будинки й паркани були рожеві, а мешканці вбрані у яскраво-рожевий одяг.
Перед палацом Стелли Мавпи опустили друзів. Вартували біля палацу три красиві дівчини. Вони з подивом й острахом спостерігали появу Летючих Мавп.
— Прощавай, Еллі! — сумно сказав вожак Мавп Уорра. — Сьогодні ти викликала нас востаннє.
— Прощавайте, прощавайте! — закричала Еллі. — Красно дякую!
І мавпи, зареготавши, з шумом полетіли.
— Не дуже радійте! — гукнув їм навздогін Страшило. — Наступного разу у вас буде новий повелитель, і від нього ви так легко не відкараскаєтеся!
— Чи можна бачити добру чарівницю Стеллу? — з похололим серцем запитала Еллі дівчину з варти.
— Скажіть, хто ви такі і чого сюди прибули, і я доповім про вас, — відповіла найстарша.
Еллі розповіла, і дівчина пішла доповідати, а інші почали розпитувати мандрівників. Та не встигли вони ще нічого дізнатись, як дівчина повернулася:
— Стелла запрошує вас до палацу.
Еллі умилася, Страшило почистився, Залізний Дроворуб змастив суглоби і ретельно надраїв їх ганчірочкою з наждачним порошком, а Лев довго обтрушувався, здіймаючи пилюку. Їх нагодували ситним обідом, а потім провели у розкішно прибрану рожеву залу, де на троні сиділа чарівниця Стелла. Вона видалася Еллі дуже гарною, доброю і надзвичайно юною, хоча уже чимало століть правила країною Балакунів. Стелла лагідно усміхнулась до прибульців, запросила їх сісти у крісла і, звертаючись до Еллі, мовила:
— Розповідай свою історію, дитя моє!
Еллі розповідала довго. Стелла та її помічники слухали з великою цікавістю та співчуттям.
— Чого ж ти від мене хочеш, дитя моє? — запитала Стелла, коли Еллі скінчила.
— Поверніть мене у Канзас, до тата і мами. Як подумаю, що вони побиваються за мною, то серце моє крається від болю й жалю…
— Але ж ти казала, що Канзас — нудний і сірий курний степ. А в нас бач як гарно!
— І все ж таки я люблю Канзас більше ніж вашу чудову країну! — палко відповіла Еллі. — Канзас — моя батьківщина.
— Твоє бажання здійсниться. Але ти повинна віддати мені Золоту Шапку.
— Ой, з задоволенням, добродійко! Щоправда, я хотіла передати її Страшилові, але певна, що ви розпорядитесь нею краще за нього.
— Я зроблю так, щоб чари Золотої Шапки пішли на користь твоїм друзям, — мовила Стелла і звернулася до Страшила; — Що ви думаєте робити, коли Еллі покине нас?
— Я волів би повернутися до Смарагдового міста, — статечно відповів Страшило. — Гудвін призначив мене його правителем, а правитель мусить жити у тому місті, яким він править. Бо я не можу керувати Смарагдовим містом, коли залишусь у Рожевій країні! Але мене тривожить зворотний шлях через країну Марранів і Велику річку, де я тонув.
— Одержавши Золоту Шапку, я викличу Летючих Мавп, і вони віднесуть вас у Смарагдове місто. Не можна позбавляти народ такого чудового правителя.
— То це правда, що я чудовий? — просяявши, запитав Страшило.
— Більше того: ви єдиний! І я хочу, щоб ви стали моїм другом.
Страшило вдячно вклонився добрій феї.
— А ви що хочете? — звернулась Стелла до Залізного Дроворуба.
— Коли Еллі покине цю країну, — сумно почав той, — я дуже нудьгуватиму. Але я хотів би потрапити до країни Мигунів, які обрали мене своїм правителем. Я намагатимусь добре керувати Мигунами, котрих дуже люблю.
— Другий чар Золотої Шапки примусить Летючих Мавп перенести вас у країну Мигунів. У вас немає такого чудового мозку, як у вашого товариша Страшила Мудрого, зате ви маєте любляче серце, у вас такий блискучий вигляд, і я певна, ви будете чудовим правителем для Мигунів. Дозвольте і вас вважати своїм другом.
Залізний Дроворуб поволі схилився у поклоні перед Стеллою.
Потім чарівниця звернулася до Лева:
— Тепер ви розкажіть про ваші бажання.
— За країною Марранів є чудовий дрімучий ліс. Звірі того лісу визнали мене своїм царем. Тому я дуже хотів би повернутися туди і там доживати віку.
— Третій чар Золотої Шапки перенесе Сміливого Лева до його звірів, котрі, звичайно, будуть щасливі, маючи такого царя. І я теж розраховую на вашу дружбу.
Лев поважно подав Стеллі велику міцну лапу, і чарівниця дружньо потисла її.
— Потім, — сказала Стелла, — коли здійсняться три останні чари Золотої Шапки, Я поверну її Летючим Мавпам, щоб ніхто і ніколи більше не зміг турбувати їх виконанням своїх бажань, часто безглуздих і жорстоких.
Усі погодилися з нею, що краще розпорядитися Золотою Шапкою неможливо, й прославили доброту і мудрість Стелли.
— Але як же ви повернете мене до Канзасу, добродійко? — нагадала дівчинка.
— Срібні черевички перенесуть тебе через ліси і гори, — відповіла чарівниця. — Коли б ти знала їхню чудодійну силу, то повернулася б додому того ж таки дня, коли твій будиночок розчавив злу Гінгему.
— Але в такому разі я не одержав би свій чудовий мозок! — вигукнув Страшило. — Я й досі лякав би вороння на фермерському полі.
— А я не одержав би своє любляче серце, — сказав Залізний Дроворуб. — Я стояв би у лісі, іржавів, аж доки розсипався б на порох!
— А я й досі лишався б боягузом, — проревів Лев, — і, звичайно, не зробився б царем звірів!
— Ваша правда, — відповіла Еллі, — і я аніскілечки не шкодую, що мені так довго довелось прожити у Країні Гудвіна. Я всього лиш слабка маленька дівчинка, але я любила вас і намагалася допомогти вам, любі мої друзі! Тепер, коли здійснились ваші заповітні бажання, я мушу повернутися додому, — так записано у чарівній книзі Вілліни.
— Нам боляче і сумно розлучатися з тобою, Еллі, — мовили Страшило, Дроворуб і Лев, — та ми благословляємо ту хвилину, коли буревій закинув тебе до Чарівної країни. Завдяки тобі ми пізнали найдорожче і найкраще, що є на світі — дружбу!..
Стелла усміхнулася до дівчинки. Еллі обняла за шию великого Сміливого Лева і лагідно скуйовдила його густу кошлату гриву. Потім поцілувала Залізного Дроворуба, і той гірко заплакав, забувши про свої щелепи. Відтак погладила пухкого, напханого сбломою Страшила й поцілувала його миле, добродушне, розцяцьковане обличчя…
— Срібні черевички мають багато чарівних властивостей, — сказала Стелла, — та найдивовижніша з них та, що, ступивши три кроки, вони перенесуть тебе хоч на край світу. Варто лише стукнути каблучком об каблучок і назвати місце…
— То нехай же вони зараз перенесуть мене до Канзасу!
Та коли Еллі подумала, що вона назавжди розлучається зі своїми вірними друзями, з котрими їй довелося стільки всього зазнати, котрих вона стільки разів рятувала і котрі, в свою чергу, самовіддано рятували її, серце в неї стислося від болю, і вона голосно заридала.
Стелла зійшла з трону, ніжно обняла Еллі і поцілувала її на прощання.
— Вже час, дитя моє! — лагідно промовила вона.
