Чарівник Смарагдового міста - Волков Олександр

Еллі та її товариші чекали, що ж відповість Гудвін на їхній сміливий виклик. У цей час Тотошко напружено нюхав повітря і раптом кинувся у віддалений куток зали. Мить — і він зник з очей. Здивованій Еллі видалося, що песик проскочив крізь стіну. Але тієї ж миті зі стіни, ні, з-за зеленої фіранки, що зливалася зі стіною, з лементом вискочив маленький чоловічок:

— Заберіть собаку! Він укусить мене! Хто дозволив приводити у мій палац собак?

Мандрівники спантеличено дивилися на чоловічка. Зростом він був не вищий за Еллі, але вже старий, з великою головою і зморшкуватим обличчям. На ньому були барвистий жилет, смугасті штани і довгий сюртук. У руці він тримав довгий рупор і злякано відмахувався ним від Тотошка, який вискочив із-за фіранки й намагався вкусити його за ногу.

Залізний Дроворуб рішуче ступив назустріч незнайомцеві.

— Хто ви, такий? — суворо запитав він.

— Я — Гудвін, Великий і Жахливий, — тремтячим голосом відповів чоловічок. — Але, будь ласка, прошу не чіпайте мене! Я зроблю все, що ви від мене вимагаєте!

Подорожні перезирнулись з надзвичайним подивом і розчаруванням.

— Але ж я гадала, що Гудвін — це Жива Голова, — мовила Еллі.

— А я вважав, що Гудвін — Морська Діва, — сказав Страшило.

— А я думав, що Гудвін — Страшний Звір, — сказав Дроворуб.

— А я уявив собі, що Гудвін — Вогненна Куля, — сказав Лев.

— Усе це так, і всі ви помиляєтесь. — лагідно мовив незнайомець. — Це лишень маски.

— Як маски?! — вигукнула Еллі. — Хіба ви не Великий Чарівник?

— Тихіше, дитино моя! — сказав Гудвін. — Про мене склалася думка, що я Великий Чарівник.

— А насправді?

— Насправді… гай-гай, насправді я звичайна людина, дитино моя!

Сльози покотилися з очей Еллі від розчарування й образи.

Залізний Дроворуб також мало не заплакав, та вчасно згадав, що немає при собі маслянки.

Розгніваний Страшило закричав:

— Я скажу, хто ви такий, якщо ви цього не знаєте! Ви обманщик, пікапу, трикапу!

— Ваша правда, — відповідав чоловічок, лагідно усміхаючись і потираючи руки. — Я — Великий і Жахливий Обманщик!

. — То як же тепер бути? — запитав Залізний Дроворуб. — Від кого ж я одержу серце?

— А я мозок? — додав Страшило.

— А я сміливість? — рикнув Лев.

— Друзі мої! — сказав Гудвін. — Не кажіть про дрібниці. Подумайте, яке жахливе животіння веду я у цьому палаці!

— У вас жахливе існування? — здивувалась Еллі.

— Так, дитя моє! — зітхнув Гудвін. — Зважте, що ніхто-ніхто у світі не знає, що я — Великий Обманщик, і мені довгі роки доводиться хитрувати, критися і всіляко дурити людей. А ви знаєте, яка-то нелегка справа — морочити людям голови, І, на лихо, це завжди перестає бути таємницею. Ось ви мене викрили, і, правду кажучи, — він зітхнув, — я радий цьому! Звичайно, я помилився, що впустив вас усіх гуртом та ще й з цим клятим собачам…

— Гей ви, обережніше! — зауважив Тотошко, вишкіривши зуби.

— Прошу вибачення, — вклонився йому Гудвін, — я не хотів вас образити… Так, на чому ж я зупинився? Ага, згадав… Я впустив вас усіх разом, бо дуже злякався Летючих Мавп.

— Але я нічого не розумію! — сказала Еллі. — Як же тоді я вас бачила в образі Живої Голови?

— Це дуже просто! — відповів Гудвін. — Ідіть за мною, і ви зрозумієте.

Він провів їх через потаємні двері у комірчину за тронною залою. Там вони побачили і Живу Голову, і Морську Діву, і звіра, і фантастичних птахів і риб. Усе це було виготовлене з паперу, картону, пап'є-маше і майстерно розфарбоване.

— Ось форми, в які може перевтілюватися Гудвін, Великий і Жахливий, — сміючись сказав викритий Чарівник. — Як бачите, вибір досить багатий і зробить честь будь-якому цирку.

— Все це так бридко… тобто, я хотів сказати дивно, — мовив Страшило.

Лев підійшов до Голови і сердито вдарив її лапою. Голова покотилась по підлозі, перекидаючись і люто поводячи очима. Наляканий Лев відскочив, загарчавши.

— Найскладніше, — зітхнув Гудвін, — спрямовувати очі. Я з-за фіранки смикав за ниточки, але очі дивились не туди, куди треба. Ти, напевне, помітила, дитино моя?

— Мене це вразило, — відповіла Еллі. — але я була так налякана, що не зрозуміла, у чому справа.

— А я на переляк і розраховував, — зізнався Гудвін. — Якщо мої перетворення і не завжди були досконалими, то страх відвідувачів не давав їм помітити це.

— А Вогненна Куля? — вигукнув Лев.

— От вас якраз я боявся найбільше, а тому й зробив кулю із вати, просочив її спиртом й запалив. Добре горіло, чи не так?

Лев з презирством відвернувся від Великого Обманщика.

— І як вам не соромно дурити людей? — запитав Страшило.

— Спочатку було соромно, а потім я звик, — відповів Гудвін. — Ходімо до тронної зали, і я вам розповім усю свою історію.

ІСТОРІЯ ГУДВІНА

удвін посадовив гостей у м'які крісла й розпочав:

— Звати мене Джеймс Гудвін. Народився я у Канзасі…

— Як?! — здивувалась Еллі. — І ви з Канзасу?

— Так, дитя моє! — зітхнув Гудвін. — Ми з тобою земляки. Я покинув Канзас багато-багато років тому. Твоя поява розтривожила й схвилювала мене, але я боявся викриття, тож послав тебе до Бастінди. — Від сорому він похнюпив голову. — Одначе, я сподівався, що срібні черевички захистять тебе, і, як бачиш, не помилився… Але повернімося до моєї історії. Замолоду я був актором, грав царів і героїв. Переконавшись, що маю від цього малий заробіток, я став балоністом.

— Ким? — не зрозуміла Еллі.

— Ба-ло-ні-стом. Я піднімався на балоні, тобто на повітряній кулі, аеростаті, наповненому легким газом. Я це робив, щоб потішити натовп, роз'їжджаючи по ярмарках. Свій балон я завжди прив'язував мотузкою. Одного разу вона обірвалася, мій балон підхопило ураганом, і він помчав невідомо куди. Я летів цілу добу, проминув пустелю і високі гори й опустився у Чарівній країні, яку тепер називають країною Гудвіна. Звідусіль збіглися люди і, побачивши, що я спускаюсь з неба, визнали мене за Великого Чарівника. Я не переконував цих довірливих людей. Навпаки, я згадав ролі царів і героїв й зіграв роль Чарівника досить вдало для першого разу (втім, там не було критиків!). Я оголосив себе правителем країни, і жителі охоче підкорилися мені. Вони сподівались на мій захист від злих чаклунок, які відвідували країну. Насамперед я побудував Смарагдове місто.

— Де ви дістали стільки зеленого мармуру? — запитала Еллі.

— А смарагдів? — докинув Страшило.

— І таку кількість різноманітних зелених речей? — додав Залізний Дроворуб.

— Терпіння, друзі мої! Ви невдовзі довідаєтесь про всі мої таємниці, — мовив Гудвін, усміхаючись. — У моєму місті не більше зеленого кольору, ніж у будь-якому іншому. Уся справа тут, — він таємниче притишив голос, — у зелених окулярах, котрих ніколи не знімають мої підлеглі.

— Як? — вигукнула Еллі. — Виходить, мармур будинків і вулиць…

— Білий, дитино моя!

— А смарагди? — запитав Страшило.

— Звичайне скло, але доброго гатунку! — гордо додав Гудвін. — Я не шкодував витрат. До того ж смарагди на баштах міста — справжні. Бо ж їх видно здаля.

Еллі та її друзі дивувались все більше й більше. Тепер дівчинка зрозуміла, чому стрічечка на шиї Тотошка стала білою, коли вони покинули Смарагдове місто.

А Гудвін спокійно розповідав далі:

— Будівництво Смарагдового міста тривало кілька років. Коли його було завершено, ми мали захист від злих чаклунок. Я був тоді ще молодий. Мені спало на думку таке: якщо я буду близький до народу, то в мені швидко розпізнають звичайну людину. І тоді закінчиться моя влада. Тому я замкнувся у тронній залі й прилеглих до неї кімнатах. Я припинив спілкування з усім світом, не виключаючи й своїх прислужників. Я змайстрував пристрої, які ви бачили, і став творити чудеса. Я присвоїв собі урочисте ім'я — Великий і Жахливий. За кілька років народ забув мій справжній образ, і в країні поширювалися про мене всілякі чутки. Саме цього я й прагнув і намагався підтримати славу великого чарівника. Взагалі, мені таланило, але траплялися і помилки. Одна з них — мій похід проти Бастінди. Летючі Мавпи розбили моє військо. А мені пощастило уникнути полону і втекти. Відтоді я страшенно боявся чаклунок. Варто було їм довідатись, хто я насправді, і мені був би кінець: я ж бо не чарівник! Як же я зрадів, дізнавшись, що будиночок Еллі розчавив Гінгему! Я вирішив, що добре було б позбавити влади й другу злу чаклунку. Ось чому я так настійно посилав вас проти Бастінди. Однак тепер, коли Еллі розтопила її, мені соромно зізнатися, що я не можу виконати своїх обіцянок! — зітхнув Гудвін.

— Як на мене, ви погана людина, — мовила Еллі.

— Ой, ні, дитя моє! Я не погана людина, але досить кепський чарівник!

— Виходить, ви не обдаруєте мене мозком? — застогнавши, запитав Страшило.

— Навіщо вам мозок? Судячи з того, що я про вас знаю, ваші міркування не гірші, ніж у будь-якої людини з мозком, — полестив Страшилові Гудвін.

— Може, й так, — заперечив той, — а все ж таки без мозку я буду нещасніший.

Гудвін уважно подивився на нього.

— А ви знаєте, що таке мозок? — запитав він.

— Ні, — зізнався Страшило, — не маю уявлення, як він виглядає!

— Гаразд! Приходьте до мене завтра, і я наповню вашу голову першосортним мозком. Але ви самі маєте навчитися користуватися ним.

— О, я навчуся! — радісно вигукнув Страшило. — Даю вам слово, що навчусь! Е-ге-гей-го! Незабаром я матиму мозок! — пританцьовуючи, заспівав ощасливлений Страшило.

Гудвін з посмішкою дивився на нього.

— А як щодо сміливості? — боязко затнувся Лев.

— Ви сміливий звір! — відповів Гудвін. Вам лише бракує віри у себе. До того ж кожна жива істота боїться небезпеки, а сміливість у тому, щоб побороти боязкість. Ви свою боязкість вмієте долати.

— А ви дайте мені таку сміливість, — вперто правив Лев, — щоб я нічого не боявся.

— Добре, — лукаво усміхнувшись, сказав Гудвін. — Приходьте завтра, і ви її матимете.

— А вона у вас кипить у горщику під золотою покришкою? — поцікавився Страшило.

— Майже вгадали. Хто вам це сказав? — здивувався Гудвін.

— Фермер по дорозі до Смарагдового міста.

— Він добре розуміється у моїх справах, — коротко зауважив Гудвін.

— А мені ви дасте серце? — запитав Залізний Дроворуб.

— Серце робить багатьох людей безталанними, — мовив Гудвін. — Не така вже й значна перевага — мати серце.

— Про це можна сперечатися, — рішуче заперечив Залізний Дроворуб.