Повість про гімалайського ведмедя - Сисоєв Всеволод

Приземкуваті, з коричневими стеблами кущики так густо були всіяні світло-голубими ягодами, що за ними не видно було листя.

Уподобавши розлогу галявину, порослу лохиною, ведмежа родина навідувалася сюди уранці та ввечері, опівдні ж відпочивала в тінистому модриновому ліску. Наївшись досхочу, Білогрудий лягав горілиць, розкидавши убік лапи, і стогнав, наче від болю. Але це тривало недовго. Незабаром він відчував полегкість і починав вовтузитися із братом, перевертав його на бік, стягував за "штани", коли той намагався залізти на дерево. Часом ведмежата падали в густу траву, зчиняючи таку гучну метушню, що втручалася матір, не допускаючи бійок.

Щасливо й безхмарно минали довгі літні дні. Ведмежата підростали швидко. Густа чорна шерсть на них вилискувала, а під шкірою товстішав шар жиру.

Якось, вийшовши на галявину після полуденного відпочинку, ведмедиця почула запах людини. Стривожена, вона залишила ведмежат і забігла проти вітру, щоб визначити, в якому напрямі рухалися люди, а потім обрати вірний шлях для втечі. Тим часом Білогрудий сміливо попрямував на середину галявини, де росли кущі, вкриті особливо великою і солодкою ягодою. От і знайоме болітце з високими зеленими купинами, порослими гострою осокою. Але що за дивна істота обриває ягоду з уподобаного ним куща? Незвично яскравий колір одягу людини, її голос зупинили Білогрудого. Підвівшись на задні лапи, він з цікавістю роздивлявся дівчинку.

— Мамо, мамо! Йди мерщій сюди! Дивись, яке манюсіньке, гарненьке ведмежа! — вигукнула лісникова донька, побачивши Білогрудого.

Підбігла мати й, притуливши до себе доньку, почала з острахом озиратися на всі боки: вона добре знала, що маленькі ведмежата не ходять самі. Підкликавши чоловіка, жінка дорікнула йому за те, що він привів їх сюди, у "ведмеже царство", що ягід можна скільки завгодно назбирати й неподалік кордону. Лісник обстежив сліди й усміхнувся:

— Справді, ведмедиця з ведмежатами. Та ми їх, здається, дуже налякали.

— Тату, спіймай ведмежа! — попрохала дванадцятирічна Наталя.— Адже воно далеко не втекло. Ось тут я його бачила, біля цієї берізки. Як почала до нього підходити, воно й сховалось у кущі.

Тим часом ведмедиця повернулася до ведмежат і, стиха рикаючи, стала відводити їх далі від людей. Але ведмежата не поділяли тривоги матері. Марно ведмедиця підштовхувала їх носом, сердито сопла й вимагала швидше залишити галявину. Ведмежата не збирались іти в глиб лісу. Вони то затівали гру, то намагалися вилізти на покривлену вітром березу, то, обминувши матір, чвалом бігли туди, де зустрілися з людьми. Втративши терпець, ведмедиця дала Білогрудому такого ляпанця, що він аж заскімлив і, підібгавши свого куценького хвостика, слухняно подріботів попереду матері. За ним тюпав братик, якого мати раз у раз так підштовхувала носом, що він чорною кулею котився поміж високих купин.

Лише коли змовкли людські голоси і в чистому лісовому повітрі зникли навіть ледь чутні запахи людини, ведмедиця заспокоїлась, але назавжди вивела ведмежат з небезпечної галявини.

У кінці літа ведмежа родина забрела на старе смерекове згарище. Мертвий ліс густо поріс кущами малини, до якої ведмеді надзвичайно ласі, але солодкі духмяні ягоди росли не так густо, як у лохини, і наїстися ними ведмеді не могли. О цій порі почала дозрівати ліщина. Білогрудому вона дуже сподобалася. Нагинаючи верхівки кущів до землі, він вривав горіхи, вилущував їх із кислуватих зелених чашечок і з насолодою розжовував разом з м'якою шкаралупою.

Непомітно прийшла в ліс осінь. На зелених косогорах, порослих березняком та осичником, жовтіли дерева, а вранці трава на галявинах блищала сріблом першого інею, який зникав зі сходом сонця.

Ведмежача родина перебралася в дубняки.

Перші небезпеки

У дубняках було світло й сухо. Вже пообсипалися коричневі лискучі жолуді. Скочуючись по крутих схилах сопок, вони заповнювали собою найменші западинки. Білогрудий не одразу звик до їхнього в'язкого смаку, але ведмедиця наїдалася ними донесхочу і потім відлежувалась у сусідньому смеріччі. Жоден харч не сприяє так швидко жирінню ведмедів, як жолуді та горіхи, але жолудями цікавилися не тільки клишоногі: їх охоче поїдали кабани, ізюбри та косулі. Добре, що врожай був нівроку, всій звірині удосталь вистачало поживної їжі. Білки, бурундуки, полівки також ласі до жолудів, але вони не стільки з'їдали, скільки розносили та ховали їх по своїх нірках та коморах,— у цьому їм допомагали сойки.

Дубняки вабили до себе ведмедів достатком їжі, але життя тут було тривожне, сповнене небезпеки. Сюди часто навідувалися мисливці на кабанів, і ведмежу родину турбували то нажахані сікачі, то собаки. Якось Білогрудого перелякав табун диких свиней, що промчав неподалік. За ним летіла зграя собак. Один із псів, відокремившись од зграї, пробігав зовсім близько. Зачувши ведмежат, він кинувся в кущі, де зачаївся Білогрудий, і з лютим гавканням накинувся на перелякане ведмежа. Він так боляче вкусив його за спину, що Білогрудий голосно виснув і заверещав, як заєць у вовчій пащі. Побачивши, що ведмежа мале і слабке, пес сміливіше наскочив на нього, норовлячи вхопити за карк. Відчайдушно квилячи, Білогрудий щодуху кинувся у зарості кущів до матері, але від собаки ніде не було рятунку. У цю мить відчаю і жаху Білогрудий почув грізне ухкання матері, яка бігла на підмогу. Підскочивши, вона одним ударом дужої лапи відкинула лютого пса, а коли той заплутався в заростях ліан, спробувала вхопити його. Скориставшись із втечі ворога, Білогрудий прудко виліз на високий кедр і, зручно вмостившись у розчілку могутніх віт, став уважно стежити за тим, що відбувалося на землі.

Тим часом на гавкіт і вищання пса надбігла ціла зграя. Оточивши ведмедицю хриплячим од ненависті кільцем, собаки один перед одним намагалися вчепитися в неї зубами. Але ведмедиця, переконавшись, що діти в безпеці, кинулася на ворогів, прорвала оточення і почала відходити в хащі, заманюючи за собою собак.

Мисливці ще здалеку побачили чорний силует звіра, який метався між собак, і вже тішили себе надією на швидку здобич. Та стара ведмедиця, швидко котячись схилом, все далі й далі вела за собою зграю. Мисливці відставали. В густих заростях кущів ведмедиця відчула себе впевненіше, тугі віти і стебла високих трав не могли стримати біг могутнього звіра, а легких високих собак вони відкидали назад, наче вивільнені пружини. Незабаром до розчарованих мисливців повернулися з висолопленими язиками їхні чотириногі помічники.

Відірвавшись од собак, ведмедиця довго віддалялася у протилежний бік від місця, де залишились її діти. Але про них вона не забула. Коли все змовкло в лісі й посутеніло, вона, зробивши широке коло і переконавшись, що мисливці з хортами пішли в зимовище, повернулася до своєї родини. Ще здаля почула вона нетерпляче скімлення ведмежат, що вже втратили надію на повернення матері. Ведмедиця рухалася тихо, але звірята почули слабкий шурхіт її кроків. Позлазивши на землю, вони швидко заспокоїлись, і вся ведмежа родина попрямувала до далеких кам'янистих сопок. Там було не так багато жолудів, вате ніхто не тривожив спокій звіра.

У лісі була та коротка, але благодатна пора, коли всього тут удосталь: і тепла, і їжі. Дні стояли яскраві, сонячні, але літньої спеки вже не було. Нічна прохолода освіжала ліс і його мешканців. Одноманітні зелені шати сопок пожвавили вохристі плями оксамиту і берези, потім ці плями стали ширшати, розійшлися по увалах, порослих осичняком та ясенем, спалахнули вогнисто-червоними купами клена й горобини. Збіг тиждень, і схили всіх сопок скільки бачило око вкрилися такою квітчастою гамою, таким строкатим райдужним килимом, що птахи знову заспівали своїх пісень, неначе повернулася весна. Зникли ґедзі та кліщі, менше набридали комарі, і тільки докучлива мошва, як і раніш, лізла Білогрудому у вуха, лоскотала ніздрі. У лісі стало сухо і світло. Смачні горіхи та жолуді лежали на кожному кроці. Наївшись жолудів, Білогрудий здирався на сухі смереки, повиті виноградом, і ласував темно-синіми солодко-кислими ягодами.

Минуло два місяці. Ведмедиця з ведмежатами так зажиріли, що ледве пересувалися. З таким запасом можна було зимувати спокійно. В кінці жовтня ведмедиця почала шукати новий барліг. У старий вона не хотіла повертатися, немовби розуміючи, що з ведмежатами, які добряче підросли, тепер там буде затісно. Вона шукала липу з великим дуплом між корінням і врешті знайшла її. Виявивши верхній вхід, вона зубами розширила його, залізла всередину, спустилася до коріння і, влаштувавши м'яке лігво, вилізла надвір. Хмаристе небо віщувало снігопад. На ведмедів напала сонливість. Відійшовши з півкілометра від барлога, вони влаштували із зеленого ялинового гілля гайно під старим кедром і повлягалися на ньому. Невідомо, скільки б пролежали вони в гнізді, коли б назавтра не закружляли "білі мухи". Чорна шуба ведмедиці засріблилася. Струсивши з себе пухнастий сніг, вона рину не попрямувала до барлога. Підійшовши до липи, ведмедиця хутко зникла в чорній дірці дупла, діти полізли за нею. Надвечір сніг зрівняв ум'ятини пазуристих слідів біля дерева. Здавалося, ніщо тепер не загрожувало безпеці ведмежої родини.

Страшніша за звіра

Так би й пролежали ведмеді довгу зиму в своєму затишному барлозі, коли б у лісі не з'явилися мисливці з міста. У тому ж самому міжгір'ї, де було ведмеже сховище, вони поставили низенький зруб із сухих тонких ялин, напнули на нього намет. Усередині на великому камені приладнали залізну пічку, а довкіл неї — нари. На пошуки звіра мисливці ходили в далекі нетрі, гадаючи, як і всі мисливці, що чим далі в ліс, то більше там ведмедів.

Але якось один з мисливців, городянин, необізнаний із лісовими таємницями, вирішив уважно оглянути угіддя поблизу табору. Незабаром він підійшов до знайомої нам липи і почав пильно оглядати її замшілу кору. Знаючи з розповідей, що ведмеді лягають на зиму в дуплах старих лип, він зацікавився подряпинами на стовбурі.

Розв'язавши торбу, мисливець дістав сокиру і постукав обухом по дереву. Пролунав глухий звук порожнечі, і тиша стала ще напруженіша. Мисливець знайшов зручне місце і почав прорубувати отвір у липі. Вже з перших ударів заліза об стовбур ведмедиця підвелася на задні лапи і затупцювала на місці.