Повість про гімалайського ведмедя - Сисоєв Всеволод

Білогрудий

На світ Білогрудий з'явився на початку зими, о тій млистій морозяній порі, коли у чотириногих, окрім ведмедів, діти не народжуються.

Лунко лопалися дерева від лютого морозу. Важка снігова кухта хилила долу віти ялиць і смерек. Сонце, ледь піднімаючись над верхівкою сопки, не сягало промерзлих виярків, упродовж цілого дня тут панували сутінки.

Матір Білогрудого, гімалайська ведмедиця, ще з літа підшукала барліг. На північному боці кам'янистої сопки росла стара липа, похилий стовбур якої вкрився зеленим мохом, а крислате верховіття бовваніло над верхівками модрин. Під вагою раннього вогкого снігу в липи зламався нижній товстий сук, і тепер на його місці зяяло чорне жерло. Його й примітила, проходячи поблизу, ведмедиця. Здершись на дерево, вона, мов по трубі, спустилася на дно глибокого дупла. Впевнившись, що воно досить сухе і просторе, вона обшкребла гнилуваті всередині стінки, влаштувавши м'яку постіль. Барліг вельми сподобався ведмедиці — це був теплий, безпечний, схований від ворогів притулок, потрапити до якого можна було тільки через лаз, а він був на десятиметровій висоті.

Полишивши барліг, ведмедиця не забувала про нього, і коли жовтневі холодні вітри зірвали решту листя з дерев, війнуло зимою, вона знову завітала до знайомої лини і залізла в дупло. Хто б міг знати, проходячи повз товсту липу, що біля самісінького її коріння, згорнувшись у клубок, лежить ведмедиця! Тільки подряпини від ведмежачих кігтів на сіро-зеленій корі дерева виказували присутність звіра, але, на щастя, мисливці тут не бували. Крихітним ведмежатам, що з'явилися на світ, небезпека не загрожувала.

З ніжністю пестливої матері тулила ведмедиця дитинчат до грудей, і вони смоктали густе молоко із задоволеним муркотінням, яке нагадувало гуркіт літака, що пролітав високо в небі. Не маючи можливості відлучатися, щоб поїсти й навіть попити, ведмедиця змушена була протягом кількох місяців годувати малят своїм молоком. І хоч під шкірою в неї було дванадцять сантиметрів сала, ведмедиця загинула б від виснаження, коли б ведмежата не були надзвичайно крихітні. Вага кожного з них була в триста разів менша від ваги матері!

Білогрудий і його братик були схожі на маленьких цуценят, порослих рідкою димчастою шерсткою. Обидва вони були сліпі й геть безпорадні. Лише через місяць у них розплющились очі, а шкурка почала вкриватися чорними волосинками, тільки на грудях та на нижній щелепі вони були білі.

У барлозі ведмежата розвивалися повільно, були кволі, малорухомі. Більшість часу вони дрімали, а коли прокидалися, то тільки для того, щоб наїстися молока, і знову засинали в теплих кошлатих лапах матері.

Одноманітно тяглися короткі зимові дні. Ліс разом з усіма своїми мешканцями немов занурився у довгу сплячку. Тільки жваві синиці та дятли порушували врочисту тишу засніженого лісу. Ніхто не тривожив ведмежу сім'ю. Кілька разів у дупло заглядали вогнисто-яскраві непальські куниці та сови, але, побачивши, що лісова квартира заселена, зникали.

Настала весна. Теплі квітневі вітри висушили прогріті до землі сонячні схили сопок, на яких найшвидше розтанув сніг. Прокинулася ведмежа сім'я. Першою назовні вибралася ведмедиця. Ухопившись за стовбур, вона зазирала в дупло й неголосним гурчанням кликала до себе ведмежат. Ті довго не хотіли лізти за матір'ю, жалібно скімлили, кружляли по порожньому барлогу. Нарешті, підбадьорювані закличним голосом матері, вони почали важко здиратися до виходу, що світлів десь високо вгорі. Незміцнілі ланки Білогрудого тремтіли, і він зірвався б із стрімкої стінки дупла, коли б не мав гострих чіпких пазурів. Повільно, часто відпочиваючи, вибрався Білогрудий на край дупла. Новий, незвіданий світ постав перед ним, він лякав і вабив. На землі, під деревом, стояла матір і кликала до себе. Боязко скиглячи, Білогрудий почав повільно злазити з дерева. Братик поліз слідом.

Як просторо було на землі. Подекуди в густих смерекових заростях ще лежав ніздрюватий сніг. Білогрудий тицьнувся в нього носом, лизнув язичком. Часто зупиняючись, дослухаючись і принюхуючись, ведмедиця подибала схилом сопки. Ведмежата, непевно ступаючи своїми слабенькими лапками, ледве встигали за нею.

Важка весна

Діставшись сонячного схилу сопки, ведмежа родина спинилася на галявині біля скелястого урвища. Тут було тепло й затишно. Торішнє листя, шурхочучи під лапами, поширювало терпкий запах. Пригріті сонцем ведмежата повлягалися на м'якій вузьколистій осоці, а ведмедиця пішла шукати їжу. Бона попоїла зеленої трави, що збереглася під снігом з минулого літа, вивернула два гнилих пенька, але, не знайшовши мурашок, кинула їх, почала гризти та дряпати березу. Потім заходилася злизувати сік, що виступив на зламаних гілках. Проте бідна рослинна їжа не вгамувала її голод. Ретельно обнюхуючи землю, ведмедиця розшукала нірку бурундука і почала розкопувати її. Молоду ялинку, яка заважала, вона висмикнула з корінням, а величенький камінь відсунула вбік. Земля ще погано відтанула і піддавалася важко, заважало коріння дерев, але там, де були безсилі кігті, бралися до роботи ікла. Довго й настійно працювала ведмедиця. Поряд виросла чимала купа жовтого суглинку, перш ніж вона добралася до комори бурундука. Господар нори вже давно прокинувся від зимової сплячки і не бідував — зібрані за літо та осінь запаси мало зменшилися за зиму. Чого тут тільки не було! Лискучі, неначе коричневі кремінці, жолуді; масні кедрові горішки, яких бурундук наносив у защічних мішечках з кедрача; великі зморщені, з міцною, немов кістяною, шкуриною маньчжурські горіхи; круглі насінинки липи. Добравшись до всіх цих лісових принад, ведмедиця мало не вхопила й самого господаря. Але йому пощастило прослизнути між ведмежими лапами. Здершись на сухий сук клена, що ріс біля нори, бурундук настовбурчився і, плачучи, спостерігав розбій у своєму домі. Так і просидів він решту дня на суку, не зводячи очей з ведмедиці, яка жадібно пожирала його припаси. Вгамувавши голод, ведмедиця нагодувала ведмежат молоком і забилася в ними в густу парость молодих модрин. Тут було не так тепло, як у барлозі, ведмежата мерзли, скімлили, ведмедиця притуляла їх до своїх грудей, вкриваючи кошлатими лапами.

У наступні дні доля зрадила клишоноге сімейство: бурундучині нори траплялися рідко; одні з них були розриті, в інших поживи було так мало, що вона не могла вдовольнити ведмедицю. З ранку до вечора лазила вона по кедрах, сподіваючись знайти хоч кілька шишок, перевертала колоди, маючи надію впіймати полівку або злизнути кілька комах, вивертала гнилі пні у пошуках личинок та мурах. Зелені стеблини торішньої осоки, набубнявілі бруньки липи та черемхи, солодкуватий березовий сік, часом жолуді та горіхи, сховані на чорний день птахами та білками, ледве вгамовували її голод. Мати Білогрудого дедалі більше худла, а ведмежата тим часом підростали, чорна шерстка на них густішала, стала лискучою.

Тепер Білогрудий не відчував кволості у лапах, він спритно здирався на повалені дерева, завзято борюкався з братиком.

Дні стояли гожі, сухі. Сонце по-літньому припікало на південних схилах сопок. Дерева вкрилися зеленим серпанком, а розморожена земля викидала світло-зелені пагони трав.

Прокинулися метелики, прилетіли вертишийки і горихвістки. Якось Білогрудий набрів на великий мурашник. Мурахи лагодили зруйновані за зиму підземні ходи та галереї. Білогрудий висунув був язик, щоб злизнути пахучих комах, але дістав залп ядучої кислоти в ніс. Хуркаючи, він пошкріб лапою мурашник, але хоч як силкувався, кігті зашкрібали лише гірке сміття. Збуджені мурахи кинулися на свого напасника, обліпили йому лапи, живіт, морду. Білогрудий спершу розгубився, але, облизуючи лапи, він захопив язиком кілька комах і, старанно розжувавши, проковтнув їх. Хрумкі кислуваті комахи здалися йому надзвичайно смачними. Ведмежа зметикувало що до чого. Тепер воно навмисне клало передні лапи на мурашник і, коли вони вкривалися відважною мурашнею, злизувало її язиком і ковтало. Так першого здобиччю Білогрудого стали мурашки.

Ведмедиця всіляко уникала зустрічей із звірами, небезпечними для її кволих дитинчат, не раз давала їм прочуханки за непослух, і все ж одного разу Білогрудий мало не потрапив до лап свого бурмосистого батька, який жив неподалік самітником. Відчувши зле, Білогрудий хутко поліз на кедр. Із жахом побачив вів, що незнайомий ведмідь теж лізе за ним слідом. Голосно заскімливши, Білогрудий сховався в густому верховітті. Миттю прибігла мати. Грізно рикаючи, злетіла вона на дерево, де ось-ось мало статися непоправне, і боляче вкусила ведмедя за задню лапу. Заревівши од болю, ведмідь прожогом кинувся злазити з дерева, мало не зіпхнувши ведмедицю, впав долу і кинувся навтьоки. Подужати розлючену ведмедицю, яка захищає своїх дітей, не вдається навіть великому ведмедю. Материнський інстинкт подвоює сили.

Після того випадку Білогрудий, ледь виникала щонайменша небезпека, мерщій здирався на перше-ліпше дерево й терпляче відсиджувався на ньому, поки матір відводила ворогів якомога далі. Траплялось, йому доводилося чекати, поки настануть сутінки. З'явившись нечутною ходою, ведмедиця подавала голос, і Білогрудий поквапно залишав свою незручну схованку, із вдячністю ласкаво тулячись до матері.

Несподівана зустріч

Настало літо — найкраща пора для лісової звірини. Смачно ласували ведмеді ніжними пагонами трав, кущів та дерев, соковитим корінням дудника і солодкуватими цибулинами лілей, жадібно поїдали гладких личинок жуків, викопуючи їх з-під гнилого колодника. Найбільше вподобав Білогрудий білі, розміром з невеликий огірок, личинки велетенського скрипуна, який мешкає в зотлілих стовбурах тополь та берестів.

Першим у лісі достиг козолист. Темно-сині довгуваті ягоди мали приємний солодко-кислий смак, але швидко набили оскому. З настанням липня ведмедиця повела своїх дітей на мулистий берег великої ріки.

Дерева тут росли обрідно, і більшість їх повсихала після низової пожежі, що сталася багато років тому. Але натомість ріс буйно й густо чагарник. Білогрудий занурився в нього з головою і, коли б не мав тонкого нюху, швидко б загубив свою матір і братика.

Вабила ведмедів тут лохина. Так багато ягід Білогрудий бачив уперше.