Пригоди соболя, Сисоєв Всеволод

Сувора вдача у буреїнських гір. Пізно приходить сюди весна. У травні, коли починає кучерявитися молоде листя беріз, а модрини вкриваються ніжно-зеленими голочками глиці, вночі бувають такі міцні заморозки, що вода в калюжах схоплюється товстою кригою. Глибокі сніжні замети на північних видолинках лежать до липня, а в кіпці вересня у верхів'ях гір випадає перший сніг.

У розпалі було коротке буреїнське літо: дні стояли спекотні, від кущів багонника плив п'янкий аромат, розчиняючись у нічній прохолоді. Жучок прокинувся у своїй холостяцькій порі пізно. Цієї неспокійної пори шлюбних ігор звичайний ритм його життя порушився. Багато оббігав він долин і крутоярів, перш ніж на одному з кам'янистих розсипів йому пощастило зустріти чарівну соболицю. Коротка темно-бура шерстка на ній відливала шовковистим полиском, підкреслюючи світлий ніжний тон голівки. Груди прикрашала яскраво-оранжева пляма. Жучок покохав незнайомку з першого погляду, він ладен був іти за нею до підхмарних гольців, коли б не світло-бурий соболь. Лише якусь мить роздивлялися один одного суперники. Перший кинувся у бійку Світлий. Вискочивши з нори красуні, Жучок стрілою злетів на верхівку модрини. Світлий помчав за ним.

Умостившись зручніше у розгіленні двох сучків, Жучок перейшов до активної оборони й мало не зіпхнув свого суперника на землю. Між соболями зав'язалася відчайдушна боротьба. Скуйовджені, з ощиреними дрібними, але гострими, як шило, зубами, вони сміливо кидалися один на одного, сповнюючи ліс сердитим гурчанням. Успіх сприяв поперемінно то Жучку, то його противникові. Нарешті Жучку пощастило повалити ворога на спину і схопити його за горло. Задихаючись, Світлий напружив останні сили і видерся з гострих зубів Жучка. Тільки стрімка втеча могла врятувати тепер його життя, і він прудко помчав по вітроломах, гілках, перестрибуючи з дерева на дерево, мов білка. Довго переслідував його Жучок, аж поки відігнав якомога далі від свого мисливського району, але й сам добряче втомився.

Відпочивши під вивернутою вітром ялицею, Жучок пішов розшукувати соболицю. Не знайшовши її в кам'янистих розсипах, він по сліду дістався її глибокої сухої нори, вхід до якої був схований під корінням старої кам'яної берези. Побачивши переможця, соболиця не виявила щонайменших ознак приязні, але й не стала його виганяти. На світанку вони разом попрямували на вершину сопки, де під навісами кам'яних плит водилися піскухи — улюблена пожива соболів.

Зовні піскухи були дуже схожі на великих мишей з короткими хвостами. Це були працьовиті, компанійські звірки. Зрізаючи зубами стебла трав, вони дбайливо сушили їх на сонці, а потім складали в невеликі копички під виступами скель, щоб заготовлене на зиму сіно не зволожувалося під дощем. Піскухи дуже цікаві. Зачувши шурхіт, вони вискакують з нірок, сідають "стовбчиком" на якомусь горбочку і свистять, немов допомагаючи соболю швидше виявити себе.

Жучок добре знав звички цих беззахисних істот і завжди успішно полював на них, терпляче чатуючи біля нір, точнісінько як це роблять коти. Піймавши і з'ївши двійко піскух, соболі вибігли на галявину, де росла лохина. Соковиті смачні ягоди виявилися вельми до речі, як десерт на сніданок. Вгамувавши голод, соболі сховалися у прохолодих лабіринтах кам'янистих розсипів і довго не виходили назовні.

Цілий місяць тривали шлюбні ігри соболів. Чимало нападів суперників довелося відбити Жучку, і завжди він виходив переможцем. Він дуже покохав за цей час свою подругу, але соболиця одного разу просто вигнала його геть. Просидівши під дощем біля входу в нору цілу піч, Жучок уранці подибав до свого старого холостяцького житла. Кілька разів повертався він потім до заповітних кам'яних розсипів, але соболиця вперто ухилялася від зустрічі.

Закінчилося коротке північне літо. Пожовкло листя на деревах. Неозорий жовтий океан простелився до самісінького обрію. Подуви вітру, налітаючи, зривали шати з дерев. Під променями яскравого сонця золотистими блискітками спалахували, падаючи на землю, голки модрин. У цю коротку пору достатку харчів у природі всі мешканці лісу поспішали швидше накопичити жир, такий необхідний звірам в голодну зиму.

Коротаючи дні переважно в норі, Жучок волів полювати о вечірній та ранковій порі, але, якщо лови були невдалі, його можна було побачити в лісі й удень, а то і вночі.

У кінці вересня засріблилися снігом схожі на бані храмів вершини буреїнських хребтів, але минув ще цілий місяць, поки перша пороша вибілила ліс, в якому мешкав Жучок.

Того дня Жучок вийшов з нори пізно. Понюхавши сніг, він сторожко ступив на стежку й побіг на сухе болото, де вдосталь водилося полівок — гладких куцохвостих лісових мишей, головної поживи соболів. На білому снігу пухнаста шубка Жучка здавалася смолисто-чорною. Обрідні білі волосинки на шубці були схожі на блискучі сніжинки, що злегка припорошили шовковисту шкурку. Невелика голівка з ловкенькими вухами, вкрита світло-бурою короткою шерсткою, була прикрашена круглими блискучими оченятами, що дивилися на світ сторожко й здивовано. Ці очі та чорна кумедна мочка невеликого носа робили Жучка схожим на лялькове плюшеве ведмежа.

Вийшовши на болото, Жучок розшукав нірку полівки і, сховавшись за купину, почав терпляче очікувати, коли з неї вийде миша. Його терплячість була винагороджена, він смачно поснідав, і тільки крапелька крові на снігу нагадувала про те, що тут щойно сталося. Щоб як слід вгамувати голод, йому потрібно було з'їсти ще з п'ятеро таких полівок, але цього року вони траплялися рідко, тому Жучку часто доводилося вдовольнитися рослинною їжею, хоч він був типовий хижак.

На крутому косогорі серед розколин скель ріс кедровий стелюк. На зиму гілки хвойного чагарника пригиналися до землі. Присипаний зверху снігом, він ставав непрохідним для великих звірів, але для дрібних, передусім для полівок, бурундуків, піскух, був чудовою схованкою. Тут було де сховатися не лише від наземних, але й від повітряних ворогів. Над усе гризунів приваблювали в ці місцини шишки стелюка, повні масних, з тонкою шкаралупою горішків. Дуже полюбляли їх і ведмеді.

От до цих непрохідних заростів і попрямував Жучок. Тут можна було, якщо пощастить, схопити гаву-піскуху або полівку, поласувати горішками. До пізнього вечора нечутно нишпорив він між кущами, то вилазячи на похилі гілки, щоб відкусити шишку, то спускаючись на землю, щоб розгризти її. Здавалося, між густого плетива гілок стелюка соболю не загрожує ніяка небезпека. Але з верхівки старої ялини за ним уже давно стежив великий вухастий пугач, який також полював тут на гризунів.

Наситячись горіхами, Жучок виліз з-під кошлатого куща і намірився був уже повертатися додому, коли несподівано гострі кігті боляче стисли його маленьке тільце й могутні крила підняли його в повітря. Безпорадно звиваючись, Жучок сповнив ліс деренчливим криком. Здавалося, йому три чисниці до смерті. Повільно летів пугач, вибираючи зручне місце для вечері.

Звичайно він поїдав жертву у високому лісі, але тепер, не маючи сил долетіти туди, вирішив розправитися з Жучком на виступі гострої скелі. Тримаючи здобич однією лапою, пугач спробував другою міцніше ухопитися за карниз скелі, та, мабуть, невдало схопив булькатий свою жертву. Не встиг він здійснити цей нехитрий трюк, як спритний соболь вивернувся, мов змія, і вчепився пугачу в шию. Безладно махаючи крилами, той поніс Жучка далі, а соболь дедалі глибше вгризався у шию ворога. З рани цвіркнула кров, зрошуючи груди птаха і бруднячи соболя. Втрачаючи сили, пугач почав знижуватися. Він летів уже над самою землею, зачіпаючи крилами чагарник, і, врешті, тицьнувся в мерзлу купину.

Здобувши таку незвичайну перемогу, Жучок насамперед відокремив голову птаха від тулуба, а потім, сховавшись під коріння старої вільхи, став зализувати рани.

Наступного дня він розшукав задубілого пугача і з апетитом з'їв мало не половину птаха. Декілька днів ходив Жучок до пугача, аж поки від грізного ворога не залишилася купа м'якого сірого пір'я, а потім і воно зникло під товстим шаром свіжого снігу.

Минали дні. Важче й важче ставало Жучку добувати собі їжу. Глибокий сніг заважав під час руху, полівки не вилазили з нір. Жучок дедалі частіше ходив на старе згарище, поросле брусничапком, і викопував з-під снігу темно-рубінові ягоди.

Брусничник ріс на модриновому згарищі. Поодинокі сухі дерева, з яких давно облетіла кора, ще трималися за землю обвугленим корінням. У такому лісі було дуже світло, тому Жучок приходив сюди вночі. Широкі, вкриті густим хутром лапки його навіть у пухкому снігу провалювалися неглибоко й давали змогу ходити далеко в ліс. Казково гарна зимова ніч у світлохвойній тайзі! П'ятдесятиградусний мороз порозвішував на гілках дерев і кущів перлинове намисто, що спалахує зеленими іскорками при яскравому сяйві місяця. Прозоре густе повітря сповнене м'якого блакитного миготіння. У чорно-синій безодні неба шепочуться великі зірки. Тиша... Раптом лунає постріл — це тріснуло від морозу дерево.

Брусничник вабив до себе не тільки соболів. Рябчики, дикуші й великі, важкі тетеруки часто навідувалися сюди. Годувалися вони тільки вдень, а вночі спали долі, закопавшись у сніг. Дуже полюбляв Жучок м'ясо цих лісових курей, але не так просто розшукати ласу здобич.

До лунки, де спав рябчик, не було сліду. Птах "падав" у сніг прямо з дерева й тут-таки закопувався в нього. Тільки наштовхнувшись на лунку, можна було виявити під снігом сонька.

Посеред зими в глухому лісовому видолинку, де жив Жучок, з'явилися мисливці. Поставивши намет і встановивши в ньому залізну пічку, вони пустили своїх їздових оленів пастися на ягельник, а самі заходилися розставляти пастки. До яких тільки хитрощів не вдавалися промисловики, щоб обдурити соболя! Вони то підвішували на кущ шматочок смачного рябчика, а під ним клали пастку, притрушуючи її пір'ям, то засовували принаду в заглиблення між корінням, а біля входу маскували пастку. Чимало соболів потрапило до рук мисливців. Їхні пухнасті шкурки, складені в мішок, висіли на модрині біля намету. Не минути б лихої долі й Жучкові, коли б до мисливців не приїхав мисливствознавець. Після бесіди з ним мисливці почали ловити соболів живцем, щоб переселити їх у далекі угіддя Охотського узбережжя.